Головуючий суду 1 інстанції - Воронкін О.А.

Доповідач - Соловей Р.С.

Справа № 431/1882/13-ц

Провадження № 22ц/782/5552/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 січня 2014 року колегія суддів судової палати у цивільних справах апеляційного суду Луганської області в складі:

головуючого - судді Соловей Р.С.,

суддів Медведєвої Л.П., Пащенко Л.В.

при секретарі Арутюнян Р.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луганську справу

за апеляційною скаргою Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» на рішення Старобільського районного суду Луганської області від 26 листопада 2013 року

у цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» про стягнення нарахованої, але не виплаченої заробітної плати, середнього заробітку за час затримки розрахунку, відшкодування моральної шкоди, за зустрічним позовом Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» до ОСОБА_3 про стягнення матеріальної шкоди, заподіяної підприємству працівником під час виконання трудових обов'язків, третя особа - Білокуракинська районна рада Луганської області,

В С Т А Н О В И Л А:

В квітні 2010 року позивачка звернулась до суду з позовом, розмір вимог якого нею в подальшому збільшувався (а. с. 278, 361 т. 1), та остаточно просила стягнути з відповідача Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» (далі - КП Білокуракинське РБТІ) на її користь нараховану, але не виплачену заробітну плату в сумі 7 256,96 грн. (з урахуванням індексації), середню заробітну плату за весь час затримки розрахунку при звільненні до дня ухвалення рішення суду у сумі 197 247,23 грн. (з урахуванням індексації), допустити негайне виконання рішення суду в частині стягнення всієї суми боргу з заробітної плати. Позовні вимоги щодо відшкодування моральної шкоди у розмірі 7 031,59 грн., що складає середньомісячну заробітну плату за останній рік роботи, позивачка просила залишити без розгляду (а. с. 367 т. 1).

Відповідач КП Білокуракинське РБТІ подав зустрічний позов, в якому просив стягнути з ОСОБА_3 на його користь матеріальну шкоду, заподіяну підприємству позивачкою під час виконання нею трудових обов'язків у сумі 222 929,89 грн. (а. с. 16 - 22 т. 1)

Оскаржуваним рішенням позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено частково: стягнено з КП Білокуракинське РБТІ на користь позивачки грошову суму 192 965 грн., яка складається з нарахованої, але не виплаченої заробітної плати в сумі 13 113,82 грн. та з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 179 851,18 грн., а також судовий збір на користь держави у розмірі 1 929,65 грн. Рішення допущено до негайного виконання в частині присудження заробітної плати, але не більше ніж за один місяць. У задоволенні позовних вимог КП Білокуракинське РБТІ відмовлено.

Відповідач КП Білокуракинське РБТІ, не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати це рішення, новим рішенням задовольнити частково позовні вимоги ОСОБА_3, стягнувши з відповідача на її користь середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 62 147,50 грн., а також задовольнити частково вимоги за зустрічним позовом, стягнувши з ОСОБА_3 на користь КП Білокуракинське РБТІ матеріальну шкоду, заподіяну підприємству під час виконання трудових , в сумі 82 621,82 грн. Апелянт вважає, що оскаржуване рішення ухвалене при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм процесуального та матеріального права, а також, на його думку, судом дано необ'єктивну оцінку обставинам, доводам та доказам у справі.

Вислухавши доповідь судді, пояснення представника апелянта, позивачки, представника третьої особи, дослідивши письмові докази у справі, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду, колегія суддів вважає апеляційну скаргу такою, що підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду має бути законним та обґрунтованим, тобто суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, повинен вирішити справу згідно з законом, ухваливши рішення на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Згідно з ч.1 ст. 303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями статті 10 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Суд же, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, лише сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи. Згідно із статтею 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Статтею 60 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Судом у справі правильно встановлено наступні фактичні обставини.

Позивачка перебувала з відповідачем у трудових правовідносинах, а саме з 07.05.1993 р. по 07.09.2009 р. працювала на посаді директора КП Білокуракинське РБТІ та з 30.01.2003 р. по 09.09.2009 р. - за сумісництвом працювала реєстратором КП Білокуракинське РБТІ, що підтверджується записами в трудовій книжці позивачки (а. с. 6 - 9, т. 1), наказами про прийняття на роботу та про звільнення (а. с. 6 - 9, 31 - 35 т. 1). З посади директора позивачка звільнена на підставі розпорядження голови районної державної адміністрації № 100к від 07.09.2009 р. за угодою сторін за п. 1 ст. 36 КЗпП України.

З 30.07.2009 р. по 10.09.2009 р. Контрольно-ревізійним відділом у Білокуракинському районі Головного контрольно-ревізійного управління України була проведена планова ревізія фінансово-господарської діяльності Білокуракинського РБТІ за період з 01.01.2006 р. по 01.07.2009 р. Згідно з актом КРВ від 15.09.2009 р. №332-21/2009 р. під час ревізії було виявлено ряд порушень (а. с. 45 - 77 т. 1).

В акті № 429 від 15.09.2009 р. Державної інспекції з контролю за цінами в Луганській області, складеному за результатами позапланової перевірки в КП Білокуракинське РБТІ щодо дотримання державної дисципліни цін при формування та застосування цін (тарифів) на послуги з інвентаризації нерухомого майна, оформлення прав власності на об'єкти нерухомого майна та реєстрації таких прав за період з 01.01.2006 р. по 01.07.2009 р., також зазначено ряд виявлених порушень (а. с. 84 - 94 т. 1).

Постановою № 146 від 22.09.2009 р. заступника начальника Державної інспекції з контролю за цінами в Луганській області у зв'язку з виявленими вказаною перевіркою порушень порядку формування та застосування цін (тарифів) ОСОБА_3 було притягнено до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 165-2 КУпАП та накладено на неї адміністративне стягнення у виді штрафу в розмірі 85 грн. (а. с. 95 т. 1).

За наслідками розгляду адміністративної справи за позовом Державної інспекції з контролю за цінами в Луганській області до Білокуракинського районного бюро технічної інвентаризації постановою Луганського окружного адміністративного суду від 03.12.2009 р. було стягнуто з Білокуракинського РБТІ на користь Державного бюджету України економічні санкції в сумі 63 887,67 грн. (а. с. 234 т. 1).

За результатами розгляду справи за звинуваченням ОСОБА_3 у скоєнні злочину, передбаченого ст. 191 ч. 2, 366 ч. 1 Кримінального кодексу України, постановою Старобільського районного суду Луганської області від 06.12.2012 р. ОСОБА_3 було звільнено від кримінальної відповідальності та провадження у справі було закрито у зв'язку зі спливом строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності (а. с. 149 - 150 т. 1).

Вказані фактичні обставини сторонами у справі не заперечуються.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції керувався положеннями ч. 1 ст. 21 Закону України «Про оплату праці», ст. ст. 116, 117, 130, 132, 134, 135-1, 138 КЗпП України. Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_3, суд виходив з того, що на момент звільнення позивачки відповідачем не була виплачена заборгованість по заробітній платі в сумі 13 113,82 грн., у зв'язку з чим вважав, що вказана сума заборгованості має бути стягнута разом із нарахованим середнім заробітком за весь час затримки розрахунку при звільненні в розмірі 179 851,18 грн., розрахованому із середньої заробітної плати за два останніх місяці роботи, визначеному судом у 4 083,74 грн. Відмовляючи КП Білокуракинське РБТІ у задоволенні його зустрічних позовних вимог, суд вважав, що відповідачем не надано жодного належного та допустимого доказу щодо наявності вини ОСОБА_3 у заподіянні підприємству шкоди під час виконання трудових обов'язків.

Однак колегія суддів не може в повній мірі погодитись з такими висновками суду першої інстанції та частково погоджується з доводами апеляційної скарги.

Колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апелянта щодо безпідставності висновків суду першої інстанції в частині стягнення з відповідача на користь позивачки заборгованості по заробітній платі в розмірі 13 113,82 грн. та погоджується з доводами апелянта, що суд у вказаній частині вийшов за межі позовних вимог.

Суд першої інстанції у своїх висновках зазначає, що КП Білокуракинське РБТІ заборгувало позивачці на день звільнення заробітну плату в сумі 13 113,82 грн. При цьому суд не взяв до уваги наступні обставини.

Згідно з довідкою про заборгованість із заробітної плати від 28.04.2010 р. №84 КП Білокуракинське БТІ станом на 01.03.2010 р. заборгованість із заробітної плати перед ОСОБА_3 становила 13 113,82 грн. (вказана сума підтверджується розрахунком заробітної плати за липень - вересень 2009 р. на а. с. 323), та за її заявою від 29.03.2010 р. з її заробітної плати було утримано в рахунок погашення фінансових порушень 4 083,74 грн., що становить середній заробіток, після чого станом на 01.05.2010 р. залишок заборгованості становить 9 030,08 грн. (а. с. 98). З копії заяви ОСОБА_3 від 29.03.2010 р. на ім'я директора РБТІ Ларіна П.М. вбачається, що вона просила утримати з її заробітної плати суму в розмірі її середньої заробітної плати в рахунок погашення фінансового порушення (а. с. 96).

КП «Білокуракинське РБТІ» було проведено розрахунок несвоєчасно виплаченої заробітної плати з урахуванням індексу споживчих цін та компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати, відповідно до якого сума заборгованості складає 10 365,63 грн. (а. с. 307). Згідно з платіжним дорученням №146 від 24.07.2013 р. (а. с. 311) зазначена сума, була сплачена позивачці на вказаний нею у її заяві від 23.07.2013 р. начальнику КП Білокуракинське РБТІ рахунок у ФЛОУ АТ «Ощадбанк» (а. с. 309, 310).

Отже, зазначеними вище письмовими доказами, достовірність яких не оспорюється позивачкою, підтверджується те, що заборгованість із заробітної плати була сплачена позивачці у повному обсязі, тобто правових підстав для стягнення заборгованості по зарплаті на користь позивачки у будь-якій сумі суд не мав.

Натомість суд вийшов в цій частині за межі позовних вимог, стягнувши заборгованість по зарплаті в розмірі 13 113,82 грн., в той час як позивачка уточненими позовними вимоги просила стягнути в цій частині всього 7 256,96 грн. (а. с. 361).

В судовому засіданні позивачка пояснила, що сума 7 256,96 грн. складає належну їй компенсації за 20 днів відпустки, що зазначено і в її розрахунку до заяви про збільшення позовних вимог (а. с. 362). Натомість жодним чином нею вказана вимога не обґрунтована та не підтверджена належними доказами.

Виходячи з викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що у вказаній частині позовні вимоги позивачки ОСОБА_3 задоволені бути не можуть.

Апелянт не погоджується з рішенням суду першої інстанції і в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку.

Вважає, що заяви про збільшення позовних вимог прийняті в порушення норм процесуального права.

Натомість відповідно до ч. 2 ст. 31 ЦПК України крім прав та обов'язків, визначених у статті 27 цього Кодексу, позивач має право протягом усього часу розгляду справи змінити підставу або предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. При цьому можливість реалізації цього права обмежується часовими рамками, а саме пов'язується з моментом винесення судом рішення.

Посилання апелянта в цій частині на ч. 2 ст. 233 КЗпП України та думка про те, що з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку позивачка могла звернутися лише у тримісячний строк, оскільки суми, що нараховуються за час затримки розрахунку, не належать до фонду оплати праці, є помилковими. Вимога про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку по заробітній платі при звільненні пов'язані із несвоєчасною виплатою заробітної плати, тому не можуть обмежуватися тримісячним строком звернення до суду за захистом порушеного права. Крім того, вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні обмежуються датою повного розрахунку, тому і строк звернення з такою вимогою до суду слід обчислювати з дня повного розрахунку. В даному випадку повний розрахунок було проведено 24.07.2013 р., тоді як з позовом у цій справі, в т. ч. з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, позивачка звернулась іще 21.04.2010 р. За вказаних обставин безпідставно ставити питання про пропуск позивачкою строку для звернення до суду.

У разі, якщо не брати до уваги питання строку звернення позивачки до суду, апелянт вважає, що сума середнього заробітку за час затримки розрахунку має розраховуватись за весь час з дня звільнення позивачки, тобто з 07.09.2009 р., до дня повного розрахунку, тобто до 25.07.2013 р., за виключенням періоду з 19.05.32010 р. по 29.12.2012 р., на який було зупинено провадження у цій справі.

Вказані доводи апелянта є безпідставними. За змістом ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

В спорі між сторонами у цій справі розмір заборгованості по зарплаті позивачки на день звільнення не оспорювався, та її сума була сплачена позивачці відповідачем добровільно до ухвалення оскаржуваного рішення. Отже, середній заробіток, належний до сплати позивачці, слід розраховувати за весь час затримки розрахунку, тобто до 25.07.2013 р., а виключення з цього часу будь-яких періодів, зокрема, на час зупинення судом розгляду справи, законом не передбачено.

У вказаній частині колегія суддів вважає за необхідне навести розрахунки середньої заробітної плати та суми середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки не погоджується з розрахунками позивачки у позовних вимогах, з розрахунками відповідача та з розрахунками суду у оскаржуваному рішенні.

По-перше, розрахунок середньоденного та середньомісячного заробітку слід здійснити у відповідності з п. п. 2 та 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого Постановою КМУ від 08.02.1995 р. № 100.

Середньомісячний заробіток позивачки за два повні останні місяці роботи (липень та серпень 2009 р.) визначений позивачкою, відповідачем та судом першої інстанції шляхом ділення суми заробітної плати за ці місяці на 2, що не відповідає п. 8 вказаного Порядку.

Нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період. У разі коли середня місячна заробітна плата визначена законодавством як розрахункова величина для нарахування виплат і допомоги, вона обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати, розрахованої згідно з абзацом першим цього пункту, на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства.

Сума заробітної плати позивачки за липень - серпень 2009 р. становила 8 167,47 грн., кількість робочих днів в цих місяцях становила 43 дні (23 та 20 днів відповідно). Отже, середньоденна заробітна плата позивачки становить 189,94 грн. (з розрахунку 8 167,47 грн. : 43). Середньомісячне число робочих днів у вказаному періоді становить 21,5 (з розрахунку 43 : 2). Отже, середньомісячна заробітна плата позивачки з розрахунку множення середньоденного заробітку позивачки на середньомісячне число робочих днів становить 4 083,71 грн. (189,94 грн. х 21,5).

Час затримки розрахунку по заробітній платі з позивачкою за період з 07.09.2009 р. по 25.07.2013 р. становить 46 місяців та 12 робочих днів. Для визначення суми середнього заробітку за час затримки розрахунку необхідно помножити середньомісячну заробітну плату позивачки на кількість місяців в періоді та її середньоденну заробітну плату на кількість робочих днів та визначити суму:

(4 083,71 грн. х 46) + (189,94 грн. х 12) = 190 129,94 грн.

Однак судом у оскаржуваному рішенні в цій частині стягнено з відповідача на користь позивачки 179 851,18 грн. Позивачка погодилась з вказаною сумою та рішення не оскаржила. Виходячи з викладеного, в цій частині рішенні слід залишити без змін.

Не можна погодитись також з висновками суду першої інстанції щодо відмови у повному обсязі в задоволенні позовних вимог КП «Білокуракинське РБТІ» про стягнення матеріальної шкоди, заподіяної підприємству працівником під час виконання позивачкою трудових обов'язків. У оскаржуваному рішенні суд посилався на недоведеність відповідачем наявності вини позивачки у заподіянні шкоди підприємству під час виконання трудових обов'язків.

Однак судом не взято до уваги висновки зазначені в постанові Старобільського районного суду Луганської області від 06.12.2012 р. (а. с. 149 - 150), відповідно до яких в період часу з 2006 р. по листопад 2007 р. позивачка будучи посадовою особою, шляхом зловживання службовим становищем, навмисно заволоділа грошовими коштами КП «Білокуракинське РБТІ» на загальну суму 27 233,38 грн.

У відповідності до приписів ст. ч. 4 ст. 61 ЦПК України вирок у кримінальному провадженні, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Відповідно до роз'яснень у п. 9 до позовних заяв про матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку (п.3 ст.134 КЗпП України), повинні додаватись докази, які підтверджують, що вчинення працівником таких діянь встановлено у порядку кримінального судочинства.

Матеріальна відповідальність у повному розмірі шкоди покладається і в тих випадках, коли шкода заподіяна діями працівника, що мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку, але він був звільнений від кримінальної відповідальності у зв'язку зі спливом строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності, або з інших підстав, передбачених законом (пункти 3, 4, 8 статті 6, 7, 7-1, 7-2, 8, 9, 10 КПК України).

Як вбачається з вказаної постанови Старобільського районного суду Луганської області у кримінальній справі, ОСОБА_3 звільнена від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами: у зв'язку із спливом строку давності для притягнення до кримінальної відповідальності, тобто визнана винною у скоєнні злочинів, і цією ж постановою встановлено, що нею заподіяно матеріальної шкоди Білокуракинському РБТІ у вказаному вище розмірі.

Виходячи з викладеного, враховуючи, що обставини звинувачення підтверджуються матеріалами ревізії КРВ, зазначеними вище, а також те, що вказана постанова у кримінальній справі позивачкою ОСОБА_3 не оскаржена та набрала чинності, колегія суддів вважає безпідставними висновки суду щодо недоведеності позовних вимог КБ Білокуракинского РБТІ є безпідставними.

В цій частині суд погоджується з доводами апелянта.

Згідно з приписами п. 3 ст. 134 КЗпП України до випадків відповідальності працівників у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, віднесено заподіяння шкоди діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що з ОСОБА_3 в цій частині підлягає стягненню на користь КП Білокуракинське РБТІ встановлена сума завданої шкоди 27 233,38 грн. у повному обсязі.

Апелянтом у вказаній частині неправильно визначено суму з постанови у кримінальній справі 51 221,82 грн.

Щодо доводів апелянта про заподіяння з вини позивачки підприємству матеріальної шкоди стягненням за рішенням Луганського окружного адміністративного суду економічної санкції в сумі 63 887,67 грн. та вимоги стягнення з неї на користь КП Білокуракинське РБТІ вже сплаченої підприємством суми 31 400 грн., колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до ч. 2 ст. 133 КЗпП України керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники - у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних, грошових чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних, грошових чи культурних цінностей.

Відповідно до п. 3 Постанови Пленуму Верховного Суду України №14 від 29.12.1992 р. «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» у відповідності зі ст.130 КЗпП України відшкодування шкоди провадиться незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності за дії (бездіяльність), якими заподіяна шкода підприємству, установі, організації.

Згідно з роз'ясненнями п. 4 Постанови за правилами ст.132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Якщо межі матеріальної відповідальності були визначені в укладеному з працівником контракті, вона покладається на нього відповідно до умов контракту.

Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов'язків, грошові виплати.

Пунктом 6 роз'яснено, що на підставі п.2 ст.133 КЗпП України за шкоду, заподіяну зайвими грошовими виплатами, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних чи грошових цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям, випускові недоброякісної продукції, розкраданню, знищенню і зіпсуттю матеріальних чи грошових цінностей, матеріальну відповідальність в межах прямої дійсної шкоди, але не більше середнього місячного заробітку, несуть винні в цьому директори, начальники і інші керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники; керівники та їх заступники будь-яких структурних підрозділів, передбачених статутом підприємства, установи, організації чи іншим відповідним положенням.

До зайвих грошових виплат відносяться, зокрема, суми стягнення штрафів, заробітної плати, виплачені звільненому працівникові у зв'язку з затримкою з вини службової особи видачі трудової книжки, розрахунку, неправильним формулюванням причин звільнення, тощо. При виявленні безпосередніх заподіювачів шкоди, викликаної виплатою зайвих сум, знищенням чи зіпсуттям матеріальних цінностей, вони зобов'язані відшкодувати шкоду в межах, встановлених законодавством. Зазначені вище службові особи в цих випадках несуть матеріальну відповідальність в межах свого середньомісячного заробітку за ту частину шкоди, що не відшкодована безпосередніми заподіювачами її. При цьому загальна сума, що підлягає стягненню, не повинна перевищувати заподіяну шкоду. На них самих покладається матеріальна відповідальність у зазначених межах, якщо з їх вини не було своєчасно вжито заходів до стягнення шкоди з безпосередніх заподіювачів її й таку можливість підприємство втратило.

Отже в цій частині на ОСОБА_3 може бути покладено лише обмежену матеріальну відповідальність в межах її середньомісячного заробітку. Як зазначено було вище, із заборгованості по її заробітній платі вже було утримано на відшкодування шкоди грошову суму, що дорівнює середньому заробітку.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає в цій частині доводи апелянта безпідставними.

Щодо доводів позивачки ОСОБА_3, що КП Білокуракинське РБТІ не є належним позивачем до неї з посиланням на приписи ч. 4 ст. 36 КЗпП України, а також що КП Білокуракинське РБТІ не було визнано потерпілим чи цивільним позивачем у кримінальній справі щодо неї, колегія суддів вважає їх необґрунтованими.

За змістом ч. 4 ст. 36 КЗпП України стягнення з керівників підприємств, установ, організацій та їх заступників матеріальної шкоди в судовому порядку провадиться за позовом вищестоящого в порядку підлеглості органу або за заявою прокурора.

Однак слід зазначити, що на час звернення КП Білокуракинське РБТІ із зустрічним позовом позивачка була вже звільнена, тобто посаду керівника вже не займала. Як вбачається із зазначеної постанови суду у кримінальній справі, нею встановлено, що шкоду ОСОБА_3 заподіяно саме КП Білокуракинське РБТІ.

Виходячи з викладеного, колегія суддів вважає, що судом першої інстанції правильно встановлено фактичні обставини у справі, правовідносини, що склалися між позивачкою та відповідачем, проте, як зазначено вище, дійшов неправильних висновків щодо частини позовних вимог позивачки та відповідача, оскільки допустив порушення норм матеріального та процесуального права, дав неправильну оцінку доказам.

Відповідно до вимог ст. 309 ЦПК України у разі невідповідності висновків суду обставинам справи, порушення або неправильного застосування норм матеріального права апеляційний суд скасовує або змінює рішення суду першої інстанції.

Виходячи з викладеного, колегія суддів, вважає, що є підстави для часткового задоволення апеляційної скарги, зміни рішення суду першої інстанції, скасування його в частині задоволення позовних вимог позивачки в частині стягнення заборгованості по заробітній платі та для відмови у задоволенні позову в цій частині, в частині відмови відповідачеві у задоволенні зустрічного позову, а також для стягнення з позивачки на користь відповідача на відшкодування матеріальної шкоди у розмірі 27 233,38 грн.

У зв'язку із зазначеним вище рішення слід змінити в частині розподілу судових витрат та стягнути на користь держави судовий збір з Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» в розмірі 1 798,51 грн., а з ОСОБА_3 - у розмірі 272,33 грн.

Керуючись ст. ст. 307, 309 ЦПК України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» задовольнити частково.

Рішення Старобільського районного суду Луганської області від 26 листопада 2013 року змінити.

Скасувати рішення в частині задоволення позову ОСОБА_3 в частині стягнення з Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» на користь ОСОБА_3 заборгованості по заробітній платі в розмірі 13 113,82 грн. та в цій частині у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити.

Скасувати рішення в частині відмови у задоволенні позову Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» та ухвалити в цій частині нове рішення, яким позовні вимоги Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_3 на користь Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» на відшкодування матеріальної шкоди 27 233,38 грн.

В іншій частині у задоволенні позовних вимог Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» відмовити.

Змінити рішення в частині розподілу судових витрат. Стягнути на користь держави судовий збір з Комунального підприємства «Білокуракинське районне бюро технічної інвентаризації» в розмірі 1 798,51 грн., з ОСОБА_3 у розмірі 272,33 грн.

В іншій частині рішення залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає чинності з моменту проголошення, та може бути оскаржено у касаційному порядку протягом двадцяти днів безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ.

Головуючий:

Судді: