Справа №:124/8791/13-цГоловуючий суду першої інстанції:Іщенко І.В.

№ провадження:22-ц/190/264/14Доповідач суду апеляційної інстанції:Харченко І. О.

______________________________________________________________________________________________

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"21" січня 2014 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

головуючого судді:Харченко І.О.

суддів:Любобратцевої Н.І. Філатової Є.В.

при секретарі:Почотовій Я.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про встановлення факту знаходження в трудових відносинах та стягнення матеріальної шкоди,

за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Центрального районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 04 листопада 2013 року, -

в с т а н о в и л а :

27 вересня 2013 року ОСОБА_6 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_7, ОСОБА_8 про встановлення факту знаходження в трудових відносинах та стягнення матеріальної шкоди. Вимоги мотивовані тим, що він є фізичною особою-підприємцем. В період роботи відповідачки ОСОБА_7 та громадянки ОСОБА_8 на посаді продавців продовольчих товарів в продуктовому магазині ОСОБА_6 «ІНФОРМАЦІЯ_1», розташованому за адресою: АДРЕСА_1, а саме: з 13.10.2011 року по 28.02.2012 року, комісією проводилися контрольні перевірки інвентаризації залишків товарно-матеріальних цінностей, в результаті яких були виявлені недостачі: за період з 19.12.2011 року по 29.01.2012 року недостача склала 12641 грн. 67 коп., що підтверджується актом комісії від 29.01.2012 року; за період з 29.01.2012 року по 05.02.2012 року недостача склала 1052 грн. 73 коп., що підтверджується актом комісії від 05.02.2012 року; за період з 05.02.2012 року по 12.02.2012 року недостача склала 7740 грн. 45 коп., що підтверджується актом комісії від 11.02.2012 року. Вказані перевірки були проведені за участю ОСОБА_7 та ОСОБА_8 При цьому ними був визнаний факт спричинення матеріальної шкоди саме за їх вини й вони зобов'язались відшкодувати спричинену ними шкоду до 15.03.2012 року у рівних частках. На підтвердження цього зобов'язання вони надали позивачу ОСОБА_6 розписки. Однак, незважаючи на неодноразові звернення до них позивача, матеріальна шкода ними так і не відшкодована. Вважає, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 фактично знаходились з ним у трудових відносинах з моменту допуску їх до роботи, тобто з 19.12.2011 року, а тому вони є особами, відповідними за спричинену йому за їх вини матеріальну шкоду. Звертає увагу суду на те, що ОСОБА_7 та ОСОБА_8 подали заяви про прийняття їх на роботу у продуктовий магазин «ІНФОРМАЦІЯ_1», на посади продавців продовольчих товарів з повною матеріальною відповідальністю. При цьому, 06 лютого 2012 року між ним та ОСОБА_7 був укладений трудовий договір на невизначений строк. Просив поновити йому строк для звернення до суду. Встановити факт знаходження ОСОБА_7 та ОСОБА_8 у трудових відносинах з ОСОБА_6 в період з 13.10.2011 року по 28.02.2012 року. Стягнути з ОСОБА_7 та ОСОБА_8 на його користь матеріальну шкоду по 10 710 грн. 84 коп. з кожної та судові витрати.

Ухвалою Центрального районного суду міста Сімферополя Автономної Республіки Крим від 10 жовтня 2013 року роз'єднані в самостійні провадження вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_7 та ОСОБА_8 про встановлення факту знаходження в трудових відносинах та стягнення матеріальної шкоди.

Позовні вимоги ОСОБА_6 до ОСОБА_8 про встановлення факту знаходження в трудових відносинах та стягнення матеріальної шкоди виділені в самостійне провадження з присвоєнням нового номеру.

Рішенням Центрального районного суду міста Сімферополя Автономної Республіки Крим від 04 листопада 2013 року у задоволенні позову ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про встановлення факту знаходження в трудових відносинах та стягнення матеріальної шкоди відмовлено у повному обсязі.

Не погодившись із таким рішенням суду, ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове про задоволення його позову у повному обсязі. Зокрема, апелянт зазначив, що рішення суду першої інстанції ухвалене з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права, висновки суду суперечать матеріалам справи, тому що судом першої інстанції не в повному обсязі були встановлені обставини, які мають значення по справі. Вважає, що суд першої інстанції, ухвалюючи оскаржене рішення, вибірково оцінив надані докази та прийняв їх тільки в тій частині, яка відповідає його позиції.

Частиною 2 статті 305 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи. Враховуюче вищенаведене колегія суддів вважає за можливе розгляд справи за відсутності не з'явившихся, оскільки про місце та час слухання справи вони повідомлені належним чином, що підтверджено матеріалами справи.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта ОСОБА_6 - ОСОБА_9, дослідивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в межах вимог статті 303 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів дійшла до наступного.

Відповідно до частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно частини 3 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення.

Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно і законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставі своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини 1 статті 10, частини 1 статті 11 Цивільного процесуального кодексу України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_6, суд першої інстанції виходив з того, що між сторонами не було укладено письмового договору про повну матеріальну відповідальність, а тому вимоги про стягнення з ОСОБА_7 матеріальної шкоди у повному обсязі є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Розписки, якими відповідачка визнала суму боргу, також не відповідають вимогам діючого законодавства, а тому не можуть бути підставою для обґрунтування позову. Вимоги про встановлення факту знаходження відповідачки в трудових відносинах з ФОП не підлягають задоволенню у зв'язку з їх недоведеністю. Крім того, визнавши позовні вимоги позивача необґрунтованими та недоведеними, суд першої інстанції застосував до спірних правовідносин ще й наслідки пропуску строку звернення до суду.

Проте, колегія суддів апеляційного суду не може погодитися з таким вирішенням спору, вважає, що суд першої інстанції припустився суттєвих порушень норм процесуального права, неповно і неправильно встановив дійсні обставини справи, дійшов висновків, які не відповідають обставинам справи, що тягне за собою скасування судового рішення з ухваленням нового відповідно до частини 1 статті 309 Цивільного процесуального кодексу України.

Відповідно до статті 21 Кодексу законів про працю України, трудовий договір - це угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Шляхом укладення трудового договору з роботодавцями громадяни реалізують своє конституційне право на працю, добровільно вступають у трудові правовідносини, набуваючи конкретних трудових прав і обов'язків. Трудовий договір є основним юридичним фактом, з яким пов'язано виникнення, зміна чи припинення трудових правовідносин. Саме тому основні елементи інституту трудового договору (порядок укладення трудового договору, його зміст, гарантії працівникам при укладенні, зміні та припиненні трудового договору, підстави припинення договору тощо) як такі, що мають засадничий характер, повинні врегульовуватись лише законом.

Відповідно до статті 24 Кодексу законів про працю України, трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі. Додержання письмової форми є обов'язковим при укладенні трудового договору з фізичною особою.

При укладенні трудового договору громадянин зобов'язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, - також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров'я та інші документи.

Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи.

Згідно статті 24-1 Кодексу законів про працю України у разі укладення трудового договору між працівником і фізичною особою, фізична особа, або за нотаріальним дорученням уповноважена нею особа, повинна у тижневий строк з моменту фактичного допущення працівника до роботи зареєструвати укладений у письмовій форм і трудовий договір у державній службі зайнятості за місцем свого проживання у порядку, визначеному Міністерством праці та соціальної політики України.

При апеляційному перегляді встановлено та матеріалами справи підтверджено, що в період з 13 жовтня 2011 року по 28 лютого 2012 року, відповідачка ОСОБА_7 працювала в якості продавця продовольчих товарів магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1», який розташований за адресою: АДРЕСА_1 та належить позивачу ОСОБА_6 Трудовий договір у письмовій формі між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 було укладено лише 06 лютого 2012 року. Зазначений договір пройшов відповідну реєстрацію у державній службі зайнятості (аркуш справи 10-11, 35).

Відповідачка ОСОБА_7 приступила до роботи в якості продавця, тобто була фактично допущена до роботи, 13 жовтня 2011 року де й пропрацювала до 28 лютого 2012 року. Зазначені обставини підтверджені як письмовими доказами, що надані позивачем суду (заява відповідачки, акти інвентаризації, договір, розписки тощо), так і поясненнями допитаних в судовому засіданні суду першої інстанції свідків ОСОБА_11, ОСОБА_12 та ОСОБА_13 Відповідачкою ОСОБА_7 зазначені обставини також не спростовані.

З позовних вимог позивача ОСОБА_6 вбачається, що в період роботи ОСОБА_7 продавцем продовольчих товарів в магазині «ІНФОРМАЦІЯ_1» були виявлені факти недостачі товарно-матеріальних цінностей, що підтверджено актом контрольної перевірки інвентарних залишків від 11 лютого 2012 року на суму 7740 грн. 50 коп. (аркуш справи 12), актом контрольної перевірки інвентаризації залишків від 29 січня 2012 року на суму 12 641 грн. 67 коп. (аркуш справи 13) та актом контрольної перевірки інвентаризації залишків від 05 лютого 2012 року на суму 1052 грн. 73 коп. (аркуш справи 14), на загальну суму 21 434 грн. 90 коп.

За змістом частини 2 пункту 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», виходячи з вимог цивільного процессуального законодавства, суд у кожному випадку зобов'язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об'єктивного з'ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 134, 135-3, 137 Кодексу законів про працю України залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, з'ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов'язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника.

З наданих суду письмових доказів вбачається, що вказані інвентаризації були проведені власником магазину ОСОБА_6 в присутності продавців ОСОБА_7, ОСОБА_8 та інших осіб, що підтверджено їх підписами на цих актах. Матеріали справи не містять й відповідачкою ОСОБА_7 не надано ані суду першої інстанції, ані апеляційній інстанції належних та допустимих доказів в обґрунтування заперечень щодо таких перевірок, або незгоди з їх висновками, розміром недостачі тощо.

Відповідно до статті 134 Кодексу законів про працю України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконання трудових обов'язків.

З матеріалів справи вбачається, що відповідачка ОСОБА_7 працювала продавцем продовольчих товарів, тобто була особою, яка отримувала під звіт товарно-матеріальні цінності та виконувала роботи, безпосередньо зв'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском) переданих їй цінностей, а тому повинна нести відповідальність у повному обсязі.

З аналізу приписів статей 2, 5, 6 статті 134 Кодексу законів про працю України вбачається, що спричинення особою шкоди саме з цих підстав, є законною підставою для виникнення у неї обов'язку по відшкодування шкоди у повному обсязі.

За таких обставин, колегія суддів вважає висновки суду першої інстанції щодо відмови в задоволенні цих вимог позивача з підстав їх необґрунтованості - помилковими, оскільки вони ґрунтуються на неправильному застосуванні судом першої інстанції до спірних правовідношень норм матеріального права та неправильному тлумаченню ним норм діючого трудового законодавства.

Факт недостачі товарно-матеріальних цінностей по продовольчому магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1», який розташований за адресою: АДРЕСА_1, в період її роботи в якості продавця відповідачкою ОСОБА_7 визнаний, що також підтверджено наданими суду розписками від 20 лютого 2012 року на суму 4390 (аркуш справи 15) та від 23 лютого 2012 року на суму 6320 грн. 84 коп. (аркуш справи 16), з тексту яких вбачається, що відповідачка ОСОБА_7 зобов'язується повернути ОСОБА_6 загальну суму недостачі в розмірі 10 710 грн. 84 коп. в строк до 15 березня 2012 року.

Зазначені докази колегія суддів вважає належними та допустимими.

Разом з тим, колегія суддів вважає за необхідне відмовити позивачу в задоволені позовних вимог про стягнення із ОСОБА_7 на його користь грошових коштів в сумі 10 710 грн. 84 коп. (суми недостачі), виходячи з такого.

Згідно до частини 3 статті 233 Кодексу законів про працю України для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду у питаннях стягнення з працівника майнової шкоди, завданої підприємству, установі, організації, встановлюється строк у один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Встановлений частиною третьої цієї статті строк застосовується і при звернені до суду вищестоящого органу або прокурора (частина 4 статті 233 Кодексу законів про працю України).

В пункті 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року № 14 «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» роз'яснено, що при розгляді справ судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений статтею 233 Кодексу законів про працю України річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування. Цей строк застосовується і при зверненні із заявою прокурора. Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником. Днем виявлення шкоди, встановленої в результаті інвентаризації матеріальних цінностей, при ревізії або перевірці фінансово-господарської діяльності підприємства, установи, організації, слід вважати день підписання відповідного акта або висновку.

З матеріалів справи вбачається, що інвентаризації по продовольчому магазину «ІНФОРМАЦІЯ_1» були проведені 29.01.1012 року, 05 лютого 2012 року та 11 лютого 2012 року. З тексту розписок від 20 лютого 2012 року та 23 лютого 2012 року вбачається, що відповідачка ОСОБА_7 зазначений борг визнала та взяла на себе зобов'язання погасити недостачу, спричинену з її вини відповідачу, в строк до 15 березня 2012 року. З урахуванням цього, річний строк для звернення позивача ОСОБА_6 до суду сплинув ще 16 березня 2013 року, в той час як з матеріалів справи вбачається, що позивач звернувся до суду лише 27 вересня 2013 року, тобто більш чим через шість місяців після спливу встановленого законом строку.

Ані суду першої інстанції, ані апеляційній інстанції апелянтом не надано жодного належного та допустимого доказу на підтвердження поважності причин пропуску позивачем ОСОБА_6 встановленого законом річного строку для звернення до суду за відшкодуванням збитків, спричинених недостачею товарно-матеріальних цінностей з вини відповідачки ОСОБА_7

Посилання ж апелянта на претензію-вимогу від 05 серпня 2013 року (аркуші справи 17-18) є хибними, оскільки претензійний порядок вирішення спорів діючим трудовим законодавством не передбачений.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що пропуск позивачем без поважних причин встановленого законодавством строку, є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

При розгляді позовних вимог позивача ОСОБА_6 стосовно встановлення факту знаходження відповідачки з ним в трудових відношеннях в період з 13.10.2011 року по 28.02.2012 року, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку щодо відмови в задоволенні таких вимог з підстав їх недоведеності, в той час, як в задоволені таких вимог слід було відмовити з тих підстав, що такого способу захисту прав та інтересів фізичних та юридичних осіб як звернення до суду із заявою про визнання певного факту, законом про працю не передбачено

Оскільки в задоволенні позовних вимог позивача відмовлено, то й відсутні підстави для стягнення з відповідачки на користь позивача понесених ним судових витрат.

У пункті 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2008 року № 12 "Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку" роз'яснено, що апеляційний суд скасовує рішення суду першої інстанції та ухвалює нове рішення за наявності підстав, передбачених статтею 309 Цивільного процесуального кодексу України. Зазначеними підставами є: неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд вважає встановленими; невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального або процессуального права.

Зважаючи на вищевикладене, судова колегія вважає за необхідне оскаржене рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, про відмову в задоволенні позовних вимог позивача ОСОБА_6 у повному обсязі з інших мотивів та підстав.

Керуючись статтями 303-305, 307, 309, 313-314, 319, 324-325 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим -

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 - задовольнити частково.

Рішення Центрального районного суду міста Сімферополя Автономної Республіки Крим від 04 листопада 2013 року скасувати та ухвалити нове, яким у задоволені позовної заяви ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про встановлення факту знаходження в трудових відносинах та стягнення матеріальної шкоди відмовити з інших мотивів та підстав.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене протягом двадцяті днів безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Судді

І.О.Харченко Н.І. Любобратцева Є.В.Філатова