РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 123/10454/13-ц

Провадження № 2/123/3460/2013

29.11.2013 року м. Сімферополь

Київський районний суд м. Сімферополя

під головуванням судді Сенька М.Ф.,

при секретарі Жолуденко С.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, треті особи: ОСОБА_3, приватний нотаріус Сімферопольського міського нотаріального округу ОСОБА_4,

встановив:

ОСОБА_1 в вересні 2013 року заявив позов до ОСОБА_2, за яким просив визнати недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, площею 0,06 га за адресою: АДРЕСА_2, що укладений між сторонами 07.05.2001 року і посвідчений приватним нотаріусом Сімферопольського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за реєстровим №3672, за підстав того, що договір суперечить інтересам держави, суспільства, і порушує права позивача.

Ухвалою суду до участі у справі в якості третьої особи була залучена колишня дружина відповідача - ОСОБА_3

ОСОБА_1 в судовому засіданні на вимогах позову наполягав, і пояснив, що спірний договір вчинено в супереч державним інтересам, оскільки на земельній ділянці на час її продажу вже перебував недобудований житловий будинок, а тому вона мала б відчужуватись тільки з будівлею і з дозволу органів влади, сама земельна ділянка відчужена за явно заниженою ціною, домовленість між сторонами про те, що відповідач в рахунок договору купівлі-продажу земельної ділянки, відступить належну йому частку квартири АДРЕСА_1 залишилась без виконання, чим порушені його права.

Представник позивача ОСОБА_6 в підтримку доводів свого довірителя послалась на вимоги цивільного законодавства зазначені в позовній заяві.

ОСОБА_2 під час попереднього розгляду справи позов визнав і не заперечував проти його задоволення. Крім того, відповідач підтвердив дану позицію в заяві від 29.11.2013р., проте з доводами позивача про домовленість відчуження частки квартири не погодився, просив розглянути справу без його участі.

ОСОБА_3 вважала позов надуманим, і пояснила, що він заявлений в інтересах її колишнього чоловіка ОСОБА_2 - відповідача у справі, з метою уникнути поділу предмету спірного договору, та заявила про застосування до спору наслідків пропуску строків позовної давності.

Представник ОСОБА_3 - адвокат ОСОБА_8 підтримала доводи свого довірителя, пославшись відповідні їм вимоги законодавства.

Нотаріус ОСОБА_4 в суд не з'явилась.

Вислухавши сторони, дослідивши докази та інші матеріали справи, суд приходить до висновку про відмову в задоволенні позову, за таких підстав.

Так, відповідно до договору купівлі-продажу земельної ділянки, укладеного між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідченого 07.05.2001 року приватним нотаріусом Сімферопольського міського нотаріального округу ОСОБА_4 за реєстровим №3672, ОСОБА_1 продав, а ОСОБА_2 купив земельну ділянку, площею 0,06 га за адресою: АДРЕСА_2. Земельна ділянка належала продавцеві на підставі державного акту на право приватної власності на землю, виданого 03.05.2001 року за № 245 т. 6-к. Відповідно до п. 3 Договору продаж здійснений за 5000 грн., які покупець отримав від покупця повністю до підписання цього договору (а.с.7).

Відповідно до ст.ст. 57, 58 Конституції України, ст.5 ЦК України та ст.3 ЦК УРСР, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Як вбачається з матеріалів справи, спірні правовідносини виникли у травні 2001 року, а відповідно, для їх врегулювання слід застосувати ЦК УРСР.

За змістом ст. 2 Закону України «Про власність» від 07.02.1991 право власності - це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном.

Ч.1 ст. 42 ЦК УРСР встановлено, що угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній).

Відповідно п.3 ч.1 ст. 44 ЦК УРСР, угоди громадян між собою, відносно яких закон вимагає додержання письмової форми повинні укладатись в письмовій формі.

Згідно ст.224 ЦК УРСР за договором купівлі-продажу продавець зобов'язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму.

Статтею 128 ЦК УРСР встановлено, що право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором.

Відповідно до ст. 225 ЦК УРСР право продажу майна належить власнику, крім випадків його примусового продажу.

Крім того, відповідно до ст. 6 Земельного кодексу України (в редакції 1990 року) громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі укладення договору купівлі-продажу.

Відповідно до ст. 18 Земельного кодексу України (в редакції 1990 року) придбання земельних ділянок, що перебувають у колективній або приватній власності, провадиться за договором купівлі-продажу, який посвідчується у нотаріальному порядку.

Згідно ст. 48 ЦК УРСР, недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону.

Відповідно до приписів ст.ст. 57-61 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, доказування не може ґрунтуватися на припущеннях, докази мають бути належними та допустимими, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивач не надав суду будь-яких належних та допустимих доказів на те, що договір, укладений між ним та ОСОБА_2 не відповідає вимогам закону.

Так, суд, вивчивши зміст договору купівлі-продажу земельної ділянки (а.с.7), встановив, що договір підписаний сторонами, не має ніяких додаткових умов для вступу в законну дію, мав та має правові наслідки, які відповідають правовій природі договору купівлі-продажу, що підтверджується матеріалами справи. Сторони дійшли взаємної згоди щодо всіх істотних умов договору, в тому числі і щодо ціни договору. Договір посвідчений нотаріально, за договором покупцем сплачені, а продавцем отримані гроші. Ці всі дії були здійснені з відома позивача - продавця за договором та не оспорювались ним на протязі 12,5 років. З моменту укладення договору купівлі-продажу земельної ділянки відповідач використовував її за цільовим призначенням.

До того, ж сам позивач вказує, що на земельній ділянці планувалось побудувати двоповерховий будинок, для проживання його сім'ї, сім'ї відповідача, та сім'ї батьків останнього, а продаж земельної здійснив через розлучення з дружиною (сестрою відповідача), щоб уникнути її поділу, тобто фактично в інтересах всіх перерахованих осіб, в тому числі і в своїх інтересах.

Доказів, що між сторонами спірного договору існувала додаткова домовленість про відступлення відповідачем частки належної йому квартири взагалі не надано, відповідачем же факт такої домовленості заперечується.

Не знаходить суд і підстав для застосування до спору вимог ст. 49 ЦК УРСР.

Так, згідно з даною нормою, якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам соціалістичної держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання угоди обома сторонами - в доход держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї з сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в доход держави.

Отже, доказуванню в цьому разі підлягає в чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди і хто з її учасників мав умисел на досягнення цієї мети.

Пленум ВС України в п.6 постанови від 28 квітня 1978 року N 3 «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» роз'яснив, при розгляді справ про визнання угоди недійсною на підставі ст. 49 ЦК судам слід мати на увазі, що дія цієї норми поширюється на угоди, які укладені з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, тобто порушують основні принципи існуючого суспільного ладу. До них, зокрема, належать угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, приховування фізичними та юридичними особами від оподаткування, використання майна, що знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування, розпорядження чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених у обігу.

Проте, таких даних позивач не наводить, а навпаки вказує, що земельна ділянка як до відчуження так і після використовувалася виключно для будівництва та обслуговування житлового будинку. Саме таке цільове призначення і вказано в державному акті на право власності на цю земельну ділянку.

Не приймає суд і доводи позивача про те, що спірна угода позбавила його права на безоплатне отримання земельної ділянки, оскільки таким правом він вже скористався, приватизувавши спірну земельну ділянку, а можливість безоплатно отримати у власність ще одну земельну ділянку за такого ж цільового призначення законодавством не передбачено.

Крім того, позивач не вказує хто з учасників спірної угоди (продавець, покупець) мав умисел на досягнення мети, що суперечить інтересам суспільства, держави, а лише зазначає, що нотаріус ОСОБА_4 не мала право посвідчувати спірний договір, оскільки на час укладення угоди на земельній ділянці знаходився житловий будинок незакінчений будівництвом, а тому земельна ділянка могла бути відчужена разом з будинком за попередньою згодою органів місцевої влади, або після відчуження будинку.

Так, дійсно в довідці про визначення грошової оцінки земельної ділянки, що долучена до матеріалів нотаріальної справи за спірною угодою, вказано, що на земельній ділянці розташовано житловий будинок.

Проте, належних та допустимих доказів, що вказаний будинок є об'єктом права власності, як то свідоцтво про право власності, або документ, який дає право виконувати будівельні роботи, належно затверджений проект житлового будинку, тощо, суду не надано.

Тому, суд вважає, що на даній земельній ділянці здійснювалось самочинне будівництво.

Згідно зі ст. 105 ЦК УРСР, громадянин, який збудував або будує жилий будинок, здійснив або здійснює його перебудову чи прибудову без встановленого дозволу, або без належно затвердженого проекту, або з істотними відхиленнями від проекту, або з грубим порушенням основних будівельних норм і правил, не вправі розпоряджатися цим будинком чи частиною його (продавати, дарувати, здавати в найом тощо). Тобто об'єкт самочинного будівництва не може бути визнано жилим будинком в розумінні цивільного законодавства, а тому наявність такої будівлі не є перешкодою для відчуження земельної ділянки.

Підсумовуючи викладене, суд приходить до висновку, що спірною угодою не порушено а ні інтереси держави, суспільства, а ні права позивача, а тому в задоволенні вимог позову слід відмовити, за їх необґрунтованістю.

При цьому, суд не приймає позицію відповідача про визнання позову, оскільки така позиція суперечить закону. Крім того, сторонами не заперечується, що спірний договір було укладено в час коли покупець ОСОБА_2 перебував у шлюбі із ОСОБА_3, і на розгляді в суді перебуває спір між останніми про поділ спільного сумісного майна подружжя, предметом якого, разом з іншим, є земельна ділянка, придбана на підставі спірного договору, а тому визнання відповідачем позову, суперечить ще і інтересам ОСОБА_3, яка заперечує проти позову.

Разом з тим, застосувати до спору наслідки пропуску позивачем строків позовної давності, як на тому наполягає ОСОБА_3, не має необхідності, оскільки такі наслідки відповідно до ч.2 ст.80 ЦК УРСР можуть бути застосовані лише у разі визнання судом, що право позивача порушене.

За такого рішення, витрати понесені позивачем при зверненні до суду відповідно до ст.88 ЦПК України слід зарахувати до відповідного бюджету держави.

Керуючись ст. ст. 10, 11, 60, 212, 214, 215 ЦПК України, суд

вирішив:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки - відмовити.

На рішення може бути подана апеляційна скарга до Апеляційного суду АР Крим через Київський районний суд м. Сімферополя АР Крим на протязі десяти днів з дня його проголошення.

Головуючий М.Ф. Сенько