Справа №487/4991/13-ц 09.12.2013 09.12.2013 09.12.2013
Провадження № 22ц/784/3929/13 Головуючий у 1 інстанції Притуляк І.О.
Категорія - 20 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_1
У Х В А Л А
іменем України
09 листопада 2013 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Лисенка П.П.,
суддів: Серебрякової Т.В. та Шолох З.Л.,
із секретарем судового засідання Яценко Л.В.,
з участю:
позивача ОСОБА_2,
представників позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_4,
представника відповідача ОСОБА_5,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року, ухваленого у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним,-
у с т а н о в и л а :
05 червня 2013 року ОСОБА_2 пред'явив до ОСОБА_6 зазначений позов, який обгрунтовував наступним.
На підставі свідоцтва про право власності на житло від 19 вересня 1995 року він, його батько ОСОБА_7 та мати ОСОБА_8 в рівних частках стали власниками ізольованої двокімнатної АДРЕСА_1, загальною площею 47,4 м-2.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла мати, а ІНФОРМАЦІЯ_2 і батько, у зв'язку з чим відкрилася спадщина на належне їм майно, в тому числі і на частки в зазначеній квартирі.
Він, як єдиний спадкоємець, вважається таким, що прийняв спадщину після смерті батьків, оскільки на час відкриття спадщини постійно проживав разом із спадкоємцями, проте через брак коштів, до вересня 2011 року в правах спадкоємця не оформлювався.
19 вересня 2011 року він видав доручення на ім'я ОСОБА_6, якою уповноважив її оформити спадщину.
22 вересня 2011 року ОСОБА_6 від його імені пред'явила позов до Миколаївської міської ради про визнання за ним права власності на указану квартиру в порядку спадкування за законом, який вже через 7 днів рішенням названого суду був задоволений у повному обсязі.
Протягом наступних 10 днів нею ж були здійсненні усі необхідні реєстраційні процедури, а вже 11 жовтня 2011 року за нотаріально посвідченим договором він продав їй квартиру, при цьому не отримавши за неї грошей.
Посилаючись на те, що ОСОБА_6 скористалася його алкозалежністю і тим, що під час загостренням названої хвороби, коли він не міг розуміти значення своїх дій і не міг керувати ними, а також, обманула його, щодо подальшого придбання йому іншого житла, просив позов задовольнити, визнати його недійсним з підстав, передбачених ст. 225 та 230 ЦК України.
У судовому засіданні сторона відповідача та треті особи, позов не визнали, вважають, що договір укладено відповідно до вимог чинного цивільного законодавства, за доброї волі продавця, який у повній мірі отримав гроші за відчужене майно.
Рішенням Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року у позові відмовлено за його недоведеністю.
ОСОБА_2 подав на це рішення апеляційну скаргу, в якій просить його скасувати й ухвалити нове рішення - про задоволення позову у повному обсязі.
Скаргу обгрунтовував невідповідністю висновків суду обставинам справи та нормам чинного цивільного законодавства.
Апеляційну скаргу слід відхилити і залишити без змін оскаржене рішення суду 1 інстанції, оскільки він ухвалив його з додержанням норм матеріального й процесуального права.
Так, вирішуючи цивільну справу, суд 1 інстанції вважав, що ним належним чином досліджені усі заявлені позовні вимоги і по усіх вимогах прийнято рішення.
Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Миколаївської області погоджується з обставинами та правовідносинами, встановленими судом І інстанції, його висновки щодо них та результату вирішення справи, вважає вірними, обґрунтованими й законними.
За ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, є договори та інші правочини.
Відповідно до статей 203, 215 ЦК України, зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Недодержання виписаних вимог в прямо визначених законом випадках у відповідності до ст. 215 цього Кодексу робить правочин нікчемним, а у разі відсутності такого зазначення - може тягнути його недійсність за судовим рішенням.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 названого Кодексу, а саме, коли:
- зміст правочину суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин не має необхідного обсягу цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину не є вільним і не відповідає його внутрішній волі;
- недотримано встановленої законом форми правочину;
- правочин не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Параграфом 2 розділу ІV ЦК України передбачені правові наслідки недодержання сторонами при вчинені вимог закону, зокрема, статтями 225, 229 - 230, 234 - 235 ЦК України передбачена можливість визнання правочину недійсним у разі невідповідності, в момент його вчинення, волевиявлення учасника правочину його внутрішній волі та відсутності спрямованості на реальне настання правових наслідків.
Так, в силу ст. 225 ЦК України, правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи.
Відповідно до п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», правила статті 225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).
Для визначення наявності такого стану на момент укладення правочину суд відповідно до статті 145 ЦПК зобов'язаний призначити судово-психіатричну експертизу за клопотанням хоча б однієї зі сторін. Справи про визнання правочину недійсним із цих підстав вирішуються з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів відповідно до статті 212 ЦПК.
За ст. 230 ЦК України, правочин вчинений в результаті обману може бути визнаний недійсним, якщо обман стосуються обставин, які мають істотне значення, щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність.
За п. 20 названої вище постанови правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину.
На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.
Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.
При цьому, обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.
При вирішенні названої категорії спорів суд зобов'язаний беззастережно дотримуватися положення чинного цивільно-процесуального законодавства.
Відповідно до статей 1,3-4,10-11, 303 ЦПК України, завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення, в порядку позовного, наказного та окремого провадження, цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних. трудових відносин, а також справ, розгляд яких, в порядку цивільного судочинства, прямо передбачено законом..
Кожна особа, а у встановлених законом випадках, органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси, мають право в порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; або прав, свобод та інтересів інших осіб, інтереси яких вони захищають, державних чи суспільних інтересів.
Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законами України.
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, прямо встановлених ЦПК України.
При цьому, суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав.
Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до ЦПК України, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права та обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.
Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.
При цьому слід мати на увазі, що справа, яка вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення суду.
В силу ст. ст. 10, 59, 60, 213 ЦПК України та постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року "Про судове рішення у цивільній справі" рішення суду у цивільні справі, як найважливіший акт правосуддя, покликаний забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини і наповнити реальністю принцип верховенства права, повинен ухвалюватися за неухильного додержання вимог чинного процесуального законодавства про його законність і обґрунтованість.
Рішення визнається законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільно-процесуального законодавства, вирішив справу згідно із законом.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
При ухваленні рішення суд бере до уваги, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Враховуючи принцип безпосередності судового розгляду цивільних справ (стаття 159 ЦПК), рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в тому судовому засіданні, в якому ухвалюється рішення.
Суд оцінює докази відповідно до вимог статей 58 - 59, ч.3 ст. 61, 212 ЦПК України за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Обставини, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть вважатися встановленими в цивільній справі, якщо такі засоби доказування відсутні.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній справі, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
При цьому, згідно із статтею 60 ЦПК України, обов'язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.
Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову, а, відповідно, для задоволення вимог позивача.
Саме наведеним і слід було керуватися при вирішенні даного спору.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач просив визнати оспорюваний договір недійсним з двох підстав, а саме, з підстав вчинення його ним у стані, коли через хворобливий стан, викликаний зловживанням алкогольних напоїв, він не усвідомлювала значення своїх дій та не міг керувати ними, та, вчинення договору під впливом обману збоку відповідача, яка навмисно ввела його в оману, пообіцявши крім передачі грошей за придбану квартиру ще й забезпечити його іншим житлом, що вплинуло на вчинення ним оспорюваного правочину.
При цьому, пославшись на брак коштів, позивач категорично відмовився від проведення судово-психіатричної експертизи, щодо його психічного стану на час укладення оспорюваного договору, що підтвердила в суді апеляційної інстанції й його представник.
За такого і, браком інших належних та допустимих доказів, на підтвердження твердження позивача про відсутність у нього необхідного для дійсності правочину обсягу дієздатності, його вимога за правилами ст. 225 ЦК України вимога не могла бути задоволена.
Оскільки цього ж, з таких же мотивів дійшов і районний суд, то підстав для задоволення апеляційної скарги у цій частині немає, як немає їх і на підтвердження позиції ОСОБА_2 щодо обманних дій відповідача.
Так у справі відсутні докази тому, що ОСОБА_6 для схилення позивача до укладення договору застосовувала обман, а саме, заперечувала наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню оспорюваного правочину, або замовчувала існування обставин, які мають істотне значення, щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність.
За такого і з названої підстави укладений між сторонами договір не міг бути визнаний недійсним.
Що ж до обіцянки осіб, які брали участь у підготовці угоди, придбати тому інше житло, і до яких за твердженням позивача відповідач не відноситься, то вона не може бути покладена в основу задоволення позову, оскільки не стосується самої угоди і, навіть за умови доведеності такої обіцянки, то вона виказувалася не учасника правочину, що вже саме по собі позбавляє можливості вирішити спірну ситуацію на користь позивача за правилами ст. 230 ЦК України.
Більше того, бажання позивача відчужити отримати займане ним житло в обмін на інше житло, нижчої якості, з певною доплатою стосується мотиву угоди, недосягнення якої не є підставою для визнання договору недійсним.
Оскільки цього ж висновку дійшов і місцевий суд, то підстав для задоволення апеляційної скарги і в зазначеній частині немає.
Що ж до тверджень особи, яка подала апеляційну скаргу, про наявність процесуальних порушень, допущених судом при розгляді судом даної справи, то вони не можуть слугувати скасуванню оскарженого рішення, оскільки частина з них не має підтвердження, а ті ж, що мали місце, носять формальний характер і не вплинули на результат вирішення справи.
Керуючись ст. ст. 307, 311, 313-315 ЦПК України, колегія суддів ,-
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий (підпис)
Судді: (підписи)
Згідно з оригіналом:
Суддя апеляційного суду
Миколаївської області Лисенко П.П.
Провадження № 22ц/784/3929/13 Головуючий у 1 інстанції Притуляк І.О.
Категорія - 20 Доповідач в апеляційній інстанції ОСОБА_1
У Х В А Л А
іменем України
(вступна та резолютивна частини)
09 листопада 2013 року м. Миколаїв
Колегія суддів судової палати в цивільних справах Миколаївського апеляційного суду в складі:
головуючого Лисенка П.П.,
суддів: Серебрякової Т.В. та Шолох З.Л.,
із секретарем судового засідання Яценко Л.В.,
з участю:
позивача ОСОБА_2,
представників позивача ОСОБА_3 та ОСОБА_4,
представника відповідача ОСОБА_5,
переглянувши у відкритому судовому засіданні за апеляційною скаргою ОСОБА_2 рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року, ухваленого у цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним,-
Керуючись ст. ст. 307, 311, 313-315 ЦПК України, колегія суддів ,-
У Х В А Л И Л А :
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Заводського районного суду м. Миколаєва від 30 жовтня 2013 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і з цього часу протягом двадцяти днів може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий Судді: