УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 грудня 2013 року Справа № 32485/10/9104
Львівський апеляційний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Мікули О.І.,
суддів - Качмара В.Я., Курильця А.Р.,
з участю секретаря судового засідання - Рак Х.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Львові в залі суду апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в м.Рівне на постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 24 червня 2010 року у справі за позовом Приватного підприємства «Буд-Сектор» до Державної податкової інспекції в м.Рівне (правонаступник - Державна податкова інспекція в м.Рівному Головного Управління Міндоходів у Рівненській області) про скасування податкових повідомлень-рішень, -
в с т а н о в и в:
05 березня 2010 року позивач - ПП "Буд-Сектор" звернулося в суд з позовом до відповідача - Державної податкової інспекції в м.Рівне, в якому просило визнати протиправними та скасувати податкові повідомлення-рішення від 17 лютого 2010 року №0000362342/0 та №0000352342/0.
Постановою Рівненського окружного адміністративного суду від 24 червня 2010 року позов задоволено повністю. Визнано протиправними та скасовано податкові повідомлення-рішення Державної податкової інспекції у м.Рівне №0000352342/0 від 17 лютого 2010 року, яким ПП "Буд-Сектор" визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 1559293 грн., з яких за основним платежем - 1039529 грн. та за штрафними санкціями - 519764 грн. і №0000362342/0 від 17 лютого 2010 року, яким ПП "Буд-Сектор" визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств в сумі 957969 грн., з яких за основним платежем - 638646 грн. та за штрафними санкціями - 319323 грн.
Не погоджуючись з вказаним рішенням суду, відповідач оскаржив його в апеляційному порядку. Вважає, що оскаржувана постанова прийнята з неповним з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, з помилковим застосуванням норм матеріального права, порушенням норм процесуального права та підлягає скасуванню, покликаючись на те, що договори субпідряду, укладені між ПП "Буд-Сектор" та контрагентом ТОВ "Будівельно-сервісна компанія", не були спрямовані на реальне настання наслідків і вчинялися виключно для отримання позивачем податкової вигоди у вигляді формування валових витрат та податкового кредиту, як наслідок, в силу ст.ст.215, 228 ЦК України, є нікчемними. Враховуючи нікчемність договорів субпідряду, валові витрати ПП "Буд-Сектор" сформовані з порушенням вимог пп.5.2.1 п.5.2 та пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств, а податковий кредит не підтверджується податковими накладними у відповідності до пп.7.2.1 п.7.2 та пп.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість". Таким чином, оскаржувані податкові повідомлення-рішення прийняті правомірно. Просить скасувати оскаржувану постанову та прийняти нову, якою відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Особи, які беруть участь у справі, в судове засідання 19 грудня 2013 року не прибули, про дату, час і місце апеляційного розгляду повідомлені належним чином, в судовому засіданні 24 жовтня 2013 року представник апелянта апеляційну скаргу підтримав, дав пояснення аналогічні викладеним в апеляційній скарзі, вважає висновки суду першої інстанції неправильними та необгрунтованими, просить скасувати оскаржувану постанову та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. За таких обставин суд вважає можливим проведення розгляду справи в їх відсутності за наявними в справі матеріалами та на основі наявних у ній доказів.
Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, суд дійшов висновку, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувану постанову - без змін з наступних підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що у період з 27 січня по 03 лютого 2010 року ДПА в Рівненській області на підставі наказу №19 від 26 січня 2010 року та направлення на проведення перевірки №8 від 27 січня 2010 року, а також наказу від 01 лютого 2010 року №23 та направлення №11 від 01 лютого 2010 року (том I, а.с.176-179) проведено позапланову виїзну перевірку ПП "Буд-Сектор" з питань своєчасності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), вчинення удаваних (мнимих) угод при проведенні взаєморозрахунків з ТОВ "Будівельно-сервісна компанія" за період з 01 січня 2007 року по 31 грудня 2008 року. Перевіркою встановлено порушення позивачем вимог пп.5.2.1 п.5.2, пп.5.3.9 п.5.3 ст.5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", що призвело до заниження податкового зобов'язання з податку на прибуток підприємств у сумі 638646 грн., пп.7.4.5 п.7.4, ст.7 Закону України "Про податок на додану вартість", що призвело до заниження податкового зобов'язання з податку на додану вартість в сумі 1039529 грн.
За результатами перевірки складено Акт №5/23-35/33450307 від 08 лютого 2010 року (том I, а.с.180-232).
17 лютого 2010 року на підставі вказаного акту перевірки відповідачем прийнято податкове повідомлення-рішення №0000352342/0, яким визначено суму податкового зобов'язання з податку на додану вартість у сумі 1559293 грн., в тому числі основний платіж - 1039529 грн. і штрафні санкції - 519764 грн.; та податкове повідомлення-рішення №0000362342/0, яким визначено суму податкового зобов'язання з податку на прибуток приватних підприємств у сумі 957969 грн., в тому числі основний платіж - 638646 грн. та 319323 грн. - штрафні санкції (том I, а.с.174-175).
Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що господарські операції позивача з контрагентом ТОВ "Будівельно-сервісна компанія" підтверджуються належним чином оформленими документами первинного бухгалтерського обліку. Господарські операції носили реальний характер, понесені витрати на придбання робіт в наступному призвели до отримання підприємством прибутку, як наслідок, валові витрати та податковий кредит пов'язані з господарською діяльністю позивача. Таким чином, оскаржувані податкові повідомлення-рішення прийняті на підставі помилкових висновків ДПІ в м.Рівне про порушення ПП "Буд-Сектор" податкового законодавства. Відповідач не довів правомірності прийнятих ним рішень та не надав доказів на обґрунтування власних заперечень.
Такі висновки суду першої інстанції, на думку колегії суддів, відповідають нормам матеріального права та фактичним обставинам справи і є правильними, виходячи з наступного.
П.1.7 ст.1 Закону України «Про податок на додану вартість» передбачено, що податковий кредит - сума, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.
Згідно з п.7.4 ст.7 вказаного Закону податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті), послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій у необоротні капітальні активи), у тому числі при імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставки товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку.
Відповідно до п.п.7.4.5 п.7.4 ст.7 Закону України «Про податок на додану вартість» не підлягають включенню до складу податкового кредиту суми сплаченого (нарахованого) податку у зв'язку з придбанням товарів (послуг), не підтверджені податковими накладними чи митними деклараціями (іншими подібними документами згідно з п.п.7.2.6 цього пункту). Податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.
У разі коли на момент перевірки платника податку органом державної податкової служби суми податку, попередньо включені до складу податкового кредиту, залишаються не підтвердженими зазначеними цим підпунктом документами, платник податку несе відповідальність у вигляді фінансових санкцій, установлених законодавством, нарахованих на суму податкового кредиту, не підтверджену зазначеними цим підпунктом документами.
Згідно з п.5.1, п.п. 5.2.1 п.5.2 ст.5 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" валові витрати виробництва та обігу (далі - валові витрати) - сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.
До складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3-5.7 цієї статті.
Відповідно до п.п.5.3.9 п.5.3 ст.5 цього Закону не належать до складу валових витрат будь-які витрати, не підтверджені відповідними розрахунковими, платіжними та іншими документами, обов'язковість ведення і зберігання яких передбачена правилами ведення податкового обліку.
Для перевірки законності здійснених донарахувань оскаржених сум податкових зобов'язань платника податків дослідженню підлягають обставини відносно правильності формування даних податкового обліку за результатами виконання цих операцій.
Зокрема, дослідженню підлягає реальність господарських операцій, що є підставою для виникнення права на податковий кредит; добросовісність дій платника податку, яка полягає у відповідності вчинених ним дій господарській меті, а також реальність усіх даних, наведених у документах, що надають право на податковий кредит.
У спірних правовідносинах, даючи оцінку правомірності формування позивачем - платником податку сум податкового кредиту з податку на додану вартість та податку на прибуток підприємств, а також сум бюджетного відшкодування з цих податків, необхідно проаналізувати первинні документи, які підтверджують фактичність здійснення господарських операцій.
Відповідно до вимог Закону України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» обґрунтування відображення господарських операцій в податковому обліку здійснюється на підставі даних бухгалтерського обліку.
Згідно з п.1 ст.9 вказаного Закону підставою для бухгалтерського обліку господарських операцій є первинні документи, що фіксують факт здійснення господарської операції. Первинні документи повинні бути складені під час здійснення господарської операції, а якщо це неможливо - безпосередньо після її закінчення. Для контролю й упорядкування оброблених даних на підставі первинних документів можуть складатися зведені облікові документи. Первинні і зведені облікові документи можуть бути складені на паперових або машинних носіях і повинні мати обов'язкові реквізити: назва документа; дату і місце складання; назва підприємства, від імені якого складається документ; зміст і обсяг господарської операції; одиницю виміру господарської операції; посади осіб, відповідальних за здійснення господарської операції і правильність її оформлення; особистий підпис або інші дані, що мають можливість ідентифікувати особу, яка брала участь у здійсненні господарської операції (п.2 ст. 9 цього Закону).
Необхідність підтвердження господарських операцій первинними документами також визначена п.п.1.2 п.1, п.п.2.1 п.2 Положення про документальне збереження записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Міністерства фінансів України № 88 від 24.05.1995 року, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 05.06.1995 року за №168/704.
Як вбачається з матеріалів справи, ПП "Буд-Сектор" укладено договори з ТОВ "Будівельно-сервісна компанія", а саме: договори субпідряду №16/08 від 16 серпня 2007 року, №11/10-ДЗ від 11 жовтня 2007 року, №12/10-ДГ від 12 жовтня 2007 року, №15/10-ДЗ від 15 жовтня 2007 року, №16/10-ДМ від 16 жовтня 2007 року, №16/10-Л від 16 жовтня 2007 року, №01/11-РБ від 01 листопада 2007 року, №02/11-РК від 02 листопада 2007 року, №02/11-РБ від 02 листопада 2007 року, №11/02 від 11 лютого 2008 року, №21/04-В від 24 квітня 2008 року, №08/09-К від 08 вересня 2008 року та договори підряду №31/08-С від 31 серпня 2007 року, №06/09 від 06 вересня 2007 року,№06/09-К від 06 вересня 2007 року, №04/03-Рад від 04 березня 2008 року, №27/08 від 27 серпня 2007 року (том II, а.с.10-47).
На підтвердження господарських операціях за вказаними договорами в обґрунтування підстав віднесення до складу валових витрат та податкового кредиту позивачем надано податкові накладні, виписані ТОВ "Будівельно-сервісна компанія" (том II, а.с.98-164), копії актів приймання виконаних підрядних робіт типової форми №КБ-2в, оформленими належним чином і скріпленими печатками та підписами сторін (том II, а.с.30-107). Оплата послуг здійснена ПП "Буд-Сектор" шляхом перерахування коштів на розрахунковий рахунок ТОВ "Будівельно-сервісна компанія", що підтверджується відповідними платіжними дорученнями (том I, а.с.7-97).
Враховуючи усе вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що господарські операції між позивачем та ТОВ "Будівельно-сервісна компанія" підтверджуються первинними документами, які повністю відповідають вимогам до первинних документів, передбачених п.2 ст.9 Закону України «Про бухгалтерській облік та фінансову звітність в Україні». Про дійсність правочинів свідчить також те, що всі розрахунки між позивачем та вказаними контрагентами мають реальний грошовий характер та підтверджені відповідними первинними документами, зокрема: актами здачі-приймання робіт, податковими накладними, платіжними дорученнями. Оскільки підставою для включення сум податку на додану вартість до податкового кредиту та включення до валових витрат виробництва та обігу при оподаткуванні прибутку підприємств відповідно до вимог Законів України «Про податок на додану вартість» та «Про оподаткування прибутку підприємств» є належним чином оформлені податкові накладні, що виписані ТОВ "Будівельно-сервісна компанія", то позивачем повністю дотримано всі вимоги чинного законодавства щодо формування податкового кредиту та включення до складу валових витрат.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у разі, якщо дії платника податку свідчать про його добросовісність, а вчинені ним господарські операції не викликають сумніву в їх реальності та відповідності дійсному економічному змісту, для підтвердження права на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування достатньо наявності належним чином оформлених документів, зокрема податкових накладних.
Як вбачається з матеріалів справи, позивачем на підтвердження реальності проведених операцій з вказаним контрагентом надано ряд первинних документів, зокрема податкові накладні, які не мали недоліків та порядок заповнення яких відповідав встановленому чинним законодавством. Факт отримання позивачем податкової накладної за результатами придбання товару дає право віднести суму сплаченого ПДВ до податкового кредиту. Жодних додаткових вимог до формування податкового кредиту законодавство не встановлює. І лише відсутність податкової накладної безумовно позбавляє платника податку права на включення до податкового кредиту та валових витрат сплачених (нарахованих) сум податків у звітному періоді у зв'язку з придбанням товарів (робіт, послуг). Інших обмежень щодо включення до податкового кредиту та валових витрат сум податку на додану вартість, сплачених (нарахованих) при придбанні товарів (робіт, послуг), законодавчо не встановлено.
Враховуючи усе вищенаведене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про правомірність формування позивачем податкового кредиту та валових витрат, доводи апелянта в цій частині є безпідставними.
Покликання апелянта на нереальність господарських операцій з огляду на відсутність реєстрації за ТОВ "Будівельно-сервісна компанія" техніки, машин і механізмів, транспортних засобів та відсутністю необхідної кількості штатних найманих працівників є безпідставними, оскільки немає законодавчого обмеження щодо використання у господарській діяльності лише власних основних засобів, тобто є можливість здійснення діяльності шляхом використання орендованих основних фондів, залучення трудових ресурсів на підставі укладення цивільно-правових договорів.
Щодо покликань ДПІ в м.Рівне на відсутність у контрагента позивача податкової правосуб'єктності, як підстави для визначення відповідної первинної документації в якості фіктивної, колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з п.1 ст.18 Закону "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
Відповідно до ч.2 ст.18 вказаного Закону, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні.
Ч.4 ст.70 КАС України передбачено, що обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору.
Оскільки доказом відсутності контрагентів позивача за юридичною адресою є запис у ЄДРПОУ, інші докази, зокрема дані податкового органу, які не належить до передбачених ст.69 КАС України доказів, цю обставину підтвердити не можуть, а отже й не можуть братися до уваги судом під час вирішення справи.
Виходячи з вимог ч.2 ст.71 КАС України, ці обставини повинен довести суб'єкт владних повноважень, який є відповідачем, оскільки саме з встановленням цих обставин пов'язана правомірність прийнятих податкових повідомлень-рішень.
Сам лише факт незнаходження за юридичною адресою контрагента позивача жодним чином не є пов'язаним з можливістю здійснення господарських операцій.
Таким чином, покликання апелянта в цій частині є безпідставними.
Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що у разі, якщо дії платника податку свідчать про його добросовісність, а вчинені ним господарські операції не викликають сумніву в їх реальності та відповідності дійсному економічному змісту для підтвердження права на податковий кредит та/або бюджетне відшкодування достатньо наявності належним чином оформлених документів, зокрема податкових накладних.
Подібне розмежування платників податків дозволяє індивідуалізувати юридичну відповідальність особи та забезпечити дотримання правопорядку в галузі оподаткування.
Така правова позиція висловлена, зокрема, в Постанові Верховного Суду України від 31 січня 2011 року у справі № 21-47а10, який зазначив, що «чинне законодавство України не ставить у залежність виникнення у платника ПДВ права на податковий кредит від дотримання вимог податкового законодавства іншим суб'єктом господарювання, зокрема, тим, який не був постачальником товарів (послуг) на вартість яких нарахований ПДВ, що включений платником податку до податкового кредиту».
Таким чином, порушення податкової дисципліни контрагентом не є підставою для відмови у праві на податковий кредит.
Така правова позиція суду узгоджується також з практикою Європейського суду з прав людини. Так, у рішенні Європейського суду з прав людини від 22.01.2009 у справі "БУЛВЕС" АД проти Болгарії" (заява № 3991/03) зазначено, що у разі якщо національні органи за відсутності будь-яких вказівок на безпосередню участь фізичної або юридичної особи у зловживанні, пов'язаним зі сплатою ПДВ, який нараховується у ланцюгу поставок, або будь-яких вказівок на обізнаність про таке порушення, все ж таки застосовують негативні наслідки до отримувача оподатковуваної ПДВ поставки, який повністю виконав свої зобов'язання, за дії або бездіяльність постачальника, який перебував поза межами контролю отримувача і у відношенні якого у нього не було засобів перевірки та забезпечення його виконання, то такі владні органи порушують справедливий баланс, який має підтримуватися між вимогами суспільних інтересів та вимогами захисту права власності.
При цьому, суд зазначив, що платник податку не повинен нести наслідків невиконання постачальником його зобов'язань зі сплати податку і в результаті сплачувати ПДВ другий раз, а також сплачувати пеню. На думку суду, такі вимоги є надмірним тягарем для платника податку, що порушило справедливий баланс, який повинен підтримуватися між вимогами суспільного інтересу та вимогами захисту права власності. Більш того, відповідачем не надано, а судом не встановлено, жодних доказів порушення порядку декларування податкових зобов'язань та сплати ПДВ до бюджету контрагентами позивача, хоча відповідач має змогу без особливих зусиль отримати таку інформацію в електронній базі.
Колегія суддів також не бере до уваги факт притягнення до кримінальної відповідальності посадових осіб ТОВ «Будівельно-сервісна компанія» за вироком Рівненського міського суду Рівненської області від 17 липня 2012 року у кримінальній справі №1-601/11 про обвинувачення ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 за ч.3 ст.28, ч.2 ст.205, ч.2 ст.358, ч.2 ст.366, ч.2 ст.209 КК України з наступних підстав.
У договірних зобов'язаннях між ПП «Буд-Сектор» та ТОВ «Будівельно-сервісна компанія» не встановлено обвинувальним вироком суду, що набрав законної сили, наявності протиправного умислу на укладення правочинів (виписування податкових накладних), з метою, яка суперечить інтересам держави і суспільства, а отже віднесення їх до категорії нікчемних та таких, що не спрямовані на настання реальних наслідків.
Відповідно до ч.1 ст.208 ГК України якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а у разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише у однієї із сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави. Угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом, через що у кожній справі суд повинен встановлювати наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною.
Необхідними умовами для визнання угоди недійсною є її укладення з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків. Однак для прийняття рішення про визнання угоди недійсною необхідно встановлювати, у чому конкретно полягала завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, якою із сторін і в якій мірі виконано угоду, а також вину сторін у формі умислу.
Наявність умислу у сторін (сторони) угоди означає, що вони (вона) усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність угоди, що укладалася і суперечність її мети інтересам держави та суспільства і прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків. Таким чином для визнання зобов'язання таким, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, закон вимагає наявність наступних умов: вина фізичних осіб, які підписували договір, що проявляється у формі умислу, який спрямований на приховування доходів від оподаткування; такий умисел повинен виникнути до моменту укладення договору; мета укладення такого договору - приховування доходів від оподаткування. Умовою для визнання недійсним правочину, який суперечить інтересам держави та суспільства, є встановлення умислу в діях осіб, що уклали такий правочин. При цьому носіями протиправного умислу юридичних осіб-сторін такого правочину є посадові особи цих юридичних осіб. Відповідні обставини повинні бути відображені в мотивувальній частині судового рішення про визнання недійсним правочину як такого, що вчинений юридичними особами із завідомо суперечною інтересам держави та суспільства метою. Зокрема, необхідно встановити персоналії посадових осіб, у яких виник умисел на вчинення протиправного правочину, зміст їх умислу, обставини, за яких такий умисел виник, тощо.
Відсутність хоча б однієї з них не дає підстав стверджувати, що зобов'язання вчинялося з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави.
Як вбачається з обставин справи, при постановленні вироку не встановлено зазначених умов, а апелянтом не доведено, що на момент здійснення правочинів та його виконання позивач мав намір на укладення правочину всупереч інтересам держави або суспільства.
Необхідно також врахувати, що у даній справі податковий орган не представив належних доказів обізнаності позивача щодо діяльності контрагента ТОВ «Будівельно-сервісна компанія», зокрема щодо створення його з протиправною метою і несплати ним податків, наявності зговору на викрадення коштів державного бюджету шляхом безпідставного формування податкового кредиту та валових витрат тощо.
У вироці відсутнє посилання на те, що за період існування ТОВ «Будівельно-сервісна компанія» видані внаслідок ведення господарської діяльності фінансові та податкові документи є недійсними, питання підписання чи не підписання директором даного підприємства податкових накладних, наданих позивачу, у вироці суду не відображені, а також не проводилася почеркознавча експертиза на підтвердження цього факту. Крім того, вироком суду надана оцінка факту створення ТОВ «Будівельно-сервісна компанія» з метою прикриття незаконної діяльності, але відсутня правова оцінка господарської діяльності підприємства за весь час після його створення.
Ч.4 ст.72 КАС України встановлено, що вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили, є обов'язковим для адміністративного суду, що розглядає справу про правові наслідки дій чи бездіяльності особи, щодо якої ухвалений вирок, лише в питаннях, чи мало місце діяння та чи вчинено воно цією особою, тому за відсутності доведених обставин щодо вчинення посадовими особами ТОВ «Будівельно-сервісна компанія» протиправної діяльності щодо надання недостовірних документів ПП «Буд-Сектор» вказаний вирок суду не може бути доказом неправомірного формування позивачем валових витрат та податкового кредиту за господарською операцією з ТОВ «Будівельно-сервісна компанія».
Колегія суддів звертає увагу на те, що збільшення суми грошового зобов'язання (шляхом прийняття оскаржуваних податкових повідомлень-рішень) порушує право позивача мирно володіти своїм майном, визначення якого міститься у Першому Протоколі до Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини від 20 березня 1952 року (надалі також "Протокол 1 до Конвенції"), яка є частиною національного законодавства України згідно із ст.9 Конституції України.
Зокрема, стаття 1 Протоколу 1 до Конвенції так визначає підстави, за яких особа може бути позбавлена свого майна: "Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права"
В рішенні в справі "Щокін проти України" (п. 49) ЄСПЛ вказав, що збільшення податковим органом зобов'язання особи з податку безперечно є втручанням до майнових прав заявника, гарантованих статтею 1 Протоколу 1 до Конвенції. Таке втручання за Конвенцією може бути визнане тільки якщо здійснене на умовах, передбачених законом. Так, у пп. 50-51 згаданого рішення ЄСПЛ зазначає: "Найпершою та найбільш важливою вимогою ст. 1 Протоколу 1 до Конвенції є те, що будь-яке втручання державних органів у мирне володіння майном повинне бути законним: друге речення першого параграфу наділяє правом позбавляти майна лише "на умовах, передбачених законом" і другий параграф визначає, що Держава має право контролювати використання майна шляхом введення в дію "законів". Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, притаманний всім статтям Конвенції. Це поняття (поняття "закону") вимагає, перш за все, щоб заходи, що застосовуються, ґрунтувалися на національному законодавстві. Воно також посилається на якість закону, що застосовується, вимагаючи його доступності для осіб, яких він стосується, точності та передбачуваності в його застосуванні." Таким чином, будь-які дії, спрямовані на позбавлення особи її майна, є незаконними, якщо контролюючі органи діють не у відповідності до закону.
Відповідно до ч.2 ст.8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Згідно з ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Ч.2 ст.71 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладаються на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Разом з тим, ДПІ в м.Рівне не доведено правомірність прийняття оскаржуваних податкових повідомлень - рішеннь.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що податкові повідомлення - рішення від 17 лютого 2010 року №0000362342/0 та №0000352342/0 прийняті неправомірно.
Аналізуючи вищенаведені законодавчі приписи та фактичні обставини справи, колегія суддів прийшла до переконання про те, що доводи апеляційної скарги є безпідставними та не спростовують висновків суду першої інстанції.
З врахуванням вищенаведеного колегія суддів вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про підставність позовних вимог, правильно і повно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, тому відповідно до ч.1 ст.200 КАС України апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а постанову суду - без змін.
Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206, 254 КАС України, суд,-
у х в а л и в :
Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції в м.Рівному Головного Управління Міндоходів у Рівненській області залишити без задоволення, а постанову Рівненського окружного адміністративного суду від 24 червня 2010 року у справі № 2а-967/10/1770- без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.
Головуючий О.І. Мікула
Судді В.Я. Качмар
А.Р. Курилець