Справа № 764/2242/13-ц
Проевадження2/764/1526/2013
Категорія 23
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
24 жовтня 2013 року Ленінський районний суд м. Севастополя в складі
головуючого судді – Кукурекіна К.В.,
при секретарі – Яцук Є.О., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Севастополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Українська дистрибуційна компанія» про визнання договору поставки недійсним,
В С Т А Н О В И В:
Позивач звернувся до суду з позовною заявою до ТОВ «Українська дистрибуційна компанія» про визнання договору недійсним, мотивуючі позовні вимоги тим, що 01.12.2011 року між сторонами по справі був підписаний договір постачання №34. Відповідно до п.1.1. вказаного договору постачання відповідач зобов'язався передати у власність позивача, як фізичної особи, роздрібну партію товару, а позивач зобов'язався, як кінцевий споживач, прийняти товар для власного використання без наміру подальшого продажу та оплатити його на умовах даного договору. Згодом, 14.12.2011 р. позивач реєструється у якості фізичної особи – підприємця, та 15.12.2011 р. між сторонами укладається Договір про надання інформаційних послуг, по якому відповідач 11.04.2012 р. перерахував позивачу грошові кошти у розмірі 8704,46 грн. Також 23.04.2012 р. позивач отримує від відповідача товар у вигляді спиртних напоїв на суму 144687,28 грн. У уточненій позовній заяві позивач зазначає, що реально не мав намір придбати товар згідно договору постачання № 34 від 01.12.2011 р. Тобто, фактично позивач збирав заявки на алкогольну продукцію на торгових точках, доставляв заявлений товар контрагентам, та вважає, що між позивачем та відповідачем склались трудові відносини. З урахуванням наведеного та з посиланням на статті 203, 215 ЦК України, позивач просив суд визнати правочин за договором постачання №34 від 01.12.2011 року, укладений між ТОВ «Українська дистрибуційна компанія» та ОСОБА_1, недійсним.
У судовому засіданні представник позивача підтримала заявлені позовні вимоги у повному обсязі з підстав, викладених у позові, просила суд позов задовольнити.
Представник відповідача у судовому засіданні заперечував проти задоволення позову, просив врахувати письмові заперечення, що були надані до матеріалів справи.
Заслухавши у судовому засіданні пояснення представника позивача, представника відповідача, дослідивши та оцінивши усі наявні по справі докази та матеріали цивільної справи у їх сукупності, суд дійшов до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог у повному обсязі з наступних підстав.
Згідно з частиною 1 статті 11 ЦПК України, якою встановлений принцип діспозитивності цивільного судочинства, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Судом встановлено, що 01.12.2011 року між ТОВ «Українська дистрибуційна компанія» та ОСОБА_1 був укладений Договір постачання №34.
Відповідно до п.1.1. вказаного Договору постачальник, яким за договором виступає ТОВ «Українська дистрибуційна компанія», зобов'язався передати у власність покупця, як фізичної особи, яким за Договором виступає ОСОБА_1, роздрібну партію товару, а покупець зобов'язався як кінцевий споживач прийняти товар для власного використання без наміру подальшого продажу та оплатити його на умовах даного договору. Для більш сприятливих умов постачання товару постачальник надає покупцю відтермінування оплати товару, яке узгоджено сторонами у цьому договорі.
Згідно п.3 Договору постачання № 34 від 01.12.2011 р. здача – прийом товару здійснюється представниками постачальника та покупця на складі покупця. Підтвердженням здачі – прийому товару є підписи сторін на екземплярах товарних накладних. Право власності на поставлений товар переходить від постачальника до покупця після отримання товару. Ризик випадкової загибелі чи пошкодження товару несе покупець з моменту отримання товару.
У відповідності до п.5.1. зазначеного договору оплата покупцем товару здійснюється на поточний рахунок постачальника або у касу постачальника у продовж 7 (семи) календарних днів з моменту отримання товару за накладною від постачальника.
Як зазначається у позові позивачем, та не заперечується відповідачем, відповідно до накладної №999 від 23.04.2012 року, ОСОБА_1 отримав від відповідача товар на загальну суму 144687,28 грн.
За своїм правовим змістом, укладений між сторонами по справі 01.12.2011 року договір є договором поставки, положення щодо якого врегульовані статтею 712 ЦК України.
Звертаючись до суду із позовними вимогами до ТОВ «Українська дистрибуційна компанія» про визнання договору недійсним, позивач в обґрунтування посилається на частини 3, 5 статті 203, статтю 215 ЦК України.
Так, частинами 1, 2 статті 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Відповідно до частини 5 статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Як стверджував позивач він не набував товар у ТОВ «Українська дистрибуційна компанія» як кінцевий споживач, для особистого використання та не мав наміру споживати цей товар, тобто договір постачання №34, укладений між сторонами, не був направлений на реальне придбання позивачем такої великої партії алкогольних напоїв.
Згідно з частиною 1 статті 60 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Відповідно до частини 2 вищевказаної норми цивільного процесуального закону, докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Частиною 1 статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина 1 статті 628 ЦК України).
Як було встановлено судом, сторонами по справі - ТОВ «Українська дистрибуційна компанія» та ОСОБА_1 при укладенні оскаржуваного договору постачання 01.12.2011 року були в належній формі досягнуті згоди з усіх істотних умов договору, у зв'язку із чим, відсутні правові підстави для визнання цього договору недійсним з підстав ст.ст. 203, 215 ЦК України.
Також суд вважає такими, що не засновані на вимогах закону і доводи позову про визнання недійсним договору постачання як удаваного та визнання дійсним цього договору як трудового, оскільки можливість визнання одного договору недійсним з наступним визнанням дійсним іншого передбачена нормами цивільного кодексу України. Водночас, положеннями цивільного законодавства України не передбачена можливість визнання дійсними правовідносин, що регулюються нормами трудового права.
Враховуючи усе вищевикладене у сукупності, у тому числі ухвалу Апеляційного суду м. Севастополя від 05.08.2013 р. по справі № 22-ц/797/1442/13, суд дійшов до висновку про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до ТОВ «Українська дистрибуційна компанія» про визнання правочину недійсним.
На підставі ст.ст. 202, 203, 235, 712 ЦК України, керуючись ст.ст. 10,11,60,88,212-215,218 ЦПК України, суд
В И Р І Ш И В:
У задоволені позову – відмовити.
Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Севастополя, шляхом подачі апеляційної скарги в Ленінський районний суд м. Севастополя протягом десяти днів з дня проголошення рішення суду.
Суддя – підпис.
Згідно з оригіналом.
Суддя Ленінського районного
суду м. Севастополя К.В. Кукурекін