Справа №0907/2-4601/11
Провадження №22-ц/779/2885/2013
Категорія 20
Головуючий у 1 інстанції Антоняк Т.М.
Суддя-доповідач Шалаута Г.І.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
4 грудня 2013 року м.Івано-Франківськ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:
головуючої-судді: Шалаути Г.І.,
суддів: Шишка А.І., Ковалюка Я.Ю.
секретаря: Петрів Д.Б.,
з участю сторін: представника апелянта - ОСОБА_2, представника позивача - ОСОБА_3,
третьої особи без самостійних вимог - приватного нотаріуса ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 про визнання недійсним договору купівлі-продажу квартири, за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Івано-Франківського міського суду від 13 травня 2013 року, -
встановила:
09.02.2011 року ОСОБА_5 звернулась в суд з позовом до ОСОБА_6 про визнання договору купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1 недійсним. Свої вимоги мотивувала тим, що 16.06.2009 року між нею і відповідачем був укладений договір купівлі-продажу спірної квартири, який є удаваним правочином, оскільки фактично був укладений для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили - позики грошей в розмірі 15000 доларів США, які відповідач надав її чоловікові. Відповідач не хотів укладати іпотечний договір, а наполягав на укладенні договору купівлі-продажу. За усною домовленістю між ними, вони укладають договір купівлі-продажу квартири для забезпечення виконання зобов'язання за договором позики, а відповідач зобов'язується не реєструвати за собою право власності на квартиру до повного виконання зобов'язань за договором позики та після повернення позики розірвати договір купівлі-продажу квартири. Позику брав її чоловік на розвиток підприємницької діяльності. Однак, чоловік раптово помер, вона самостійно погашала борг, проте повністю його не сплатила, оскільки відповідач наполягав на сплаті більшої суми з нарахованими процентами за користування позикою. Про укладення договору позики підтверджують також розписки про отримані відповідачем кошти від неї на загальну суму 14100 доларів США, які нею додано до матеріалів справи.
Рішенням Івано-Франківського міського суду від 13 травня 2013 року задоволено позовні вимоги ОСОБА_5 до ОСОБА_6, визнано недійсним договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1.
Не погоджуючись з даним рішенням ОСОБА_6 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на те, що суд дав неправильну оцінку зібраним доказам, а тому висновки суду не відповідають фактичним обставинам справи. Апелянт зазначає, що між сторонами у встановленому законом порядку укладено договір купівлі-продажу спірної квартири, в якому вони обумовили всі істотні умови, які ними було виконано. Вважає, що позивачкою не доведено того факту, що спірний договір був удаваним, а фактично був укладений договір позики на суму 15000 доларів США, оскільки боргові зобов'язання позивачки виникли після укладеного договору і ніякого відношення до нього не мають. Крім того, суд не дав правової оцінки показанням свідків, які підтвердили факт придбання ним квартири. Тому просив рішення суду скасувати, ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позовних вимог відмовити.
Рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 20.06.2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_6 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, постановлено нове про відмову в позові.
Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.10.2013 року скасовано ухвалу Апеляційного суду Івано-Франківської області, а справу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
В судовому засіданні представник апелянта доводи апеляційної скарги підтримав, пояснив, що боргові розписки, на які посилається ОСОБА_5 підтверджують факт позики, яка мала місце між нею та ОСОБА_6 вже після укладення договору купівлі-продажу квартири, однак підтверджуючих документів - розписки позивачки в письмовій формі на підтвердження таких обставин немає. Просив рішення суду першої інстанції скасувати, постановити нове про відмову в позові.
Представник позивача апеляційної скарги не визнав, заперечення мотивував тим, що розписки ОСОБА_6 про отримання ним процентів за позичені кошти, долучені до матеріалів справи, а також не проведення ним реєстрації права власності на квартиру після укладення договору купівлі-продажу, не вселення його у квартиру, в якій по даний час проживають родичі позивачки, підтверджують факт укладення між сторонами не договору купівлі-продажу, а саме договору позики.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта та представника позивача, дослідивши доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали перевірки ЖРЗПЗ Івано-Франківського МВ УМВС від 23.02.2011 року №392 та перевіривши інші докази справи, колегія знаходить доводи апеляційної скарги не обґрунтованими, а рішення суду першої інстанції вважає законним та обґрунтованим, виходячи з наступного.
Колегією встановлено, що 16 червня 2009 року між сторонами був укладений договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу -ОСОБА_4, зареєстрований в реєстрі під №99, відповідно до змісту якого ОСОБА_5.(продавець) передала, а ОСОБА_6(покупець) прийняв у власність зазначену квартиру загальною площею 41,8 м.кв., житловою 26,9 м.кв.(а.с.4). Спірна квартира належала ОСОБА_5 на праві власності - 1/2 квартири на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 06.05.1995 року Агентством з приватизації державного житлового фонду м.Івано-Франківська на підставі рішення Івано-Франківського МВК від 05.02.1995 року №128-р, і ? квартири - на підставі свідоцтва про право власності на спадщину за законом, виданого 13.10.2008 року державним нотаріусом Першої Івано-Франківської державної нотаріальної контори.
Відповідно до ч.1 ст.203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Частиною 1 ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною(сторонами) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою, шостою ст.203 ЦК України.
Згідно ст.235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Відповідно до статті 10 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно з ЦК України особа, яка вважає, що її речові права порушені, має право звернутися до суду з вимогами про визнання правочину недійсним, вказавши конкретні підстави (ст.215-235 ЦК України).
Обравши способом захисту визнання правочину недійсним, позивач в силу ст.10 ЦПК України зобов'язаний довести правову та фактичну підставу недійсності правочину.
Частинами 1, 3 ст.215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороню(сторонами) вимог, які встановлені частиною1-3, 5, 6 ст.203 ЦК України.
Відповідно до частин 3, 5 ст.203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним, відповідати його внутрішньому волевиявленню та правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Подавши позов, позивачка посилалася на те, що договір купівлі-продажу був удаваним правочином, не відповідав внутрішньому волевиявленню сторін, був укладений для приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили - договору позики грошових коштів в розмірі 15000 доларів США, які відповідач надав чоловікові позивачки -ОСОБА_7. Позивачка посилалася на те, що сторонами була досягнута попередня усна домовленість про те, що вони укладають договір купівлі-продажу квартири для забезпечення виконання зобов'язань за договором позики, який розірвуть після спливу шести місяців і повернення позичених коштів та що відповідач зобов'язався не проводити реєстрацію права власності на квартиру до повного виконання зобов'язань за договором позики.
Факт відсутності вільного волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу квартири у сторін підтверджуються заявою ОСОБА_6, зареєстрованою 23.02.2011 року під №392 в журналі реєстрації заяв повідомлень про злочини Івано-Франківського МВ УМВС України в Івано-Франківській області за 2011 рік (а.с.1 відмовного матеріалу), в якій він підтвердив існування попередньої домовленості між ним та позивачкою про те, що через шість місяців після укладення договору купівлі-продажу квартири по АДРЕСА_1 він мав розірвати договір купівлі-продажу за умови повернення йому 19500 доларів США.
Ст.655 ЦК України визначено, що за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно(товар) у власність другій стороні(покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно(товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Колегією встановлено, що уклавши договір купівлі-продажу квартири, сторони не вчинили дій, що випливають зі змісту укладеного договору щодо передачі квартири ОСОБА_5.(продавцем) та прийняття її ОСОБА_6(покупцем), квартира ОСОБА_6 не була передана, в ній він не проживав та не заявляв позову про вселення у квартиру.
Факт удаваності договору купівлі-продажу спірної квартири підтверджується мотивувальною частиною постанови про відмову в порушенні кримінальної справи від 06.04.2011 року, що є остаточним рішенням в матеріалах перевірки ЖРЗПЗ Івано-Франківського МВ УМВС від 23.02.2011 року №392. Зазначеною постановою спростовуються доводи апелянта про те, що постанова про відмову в порушенні кримінальної справи від 03.03.2011 року скасована постановою прокурора м.Івано-Франківська від 25.02.2011 року.
Оскільки встановлено, що правочин - договір купівлі-продажу квартири був вчинений сторонами для приховання іншого правочину - договору позики, який вони насправді вчинили, то відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який вони насправді вчинили.
Колегія вважає, необґрунтованими доводи апелянта про те, що суд першої інстанції на обгрунтування доводів позивачки про удаваність оспорюваного правочину взяв за належний доказ боргові розписки ОСОБА_6 про отримання ним від ОСОБА_5 8100 доларів США та 2300 доларів США за період з липня 2009 року по березень 2010 року, які підтверджують факт боргових зобов'язань позивачки, які виникли після укладеного договору за іншим договором позики, оскільки доказів про укладення в простій письмовій формі такого договору позики після укладення договору купівлі-продажу відповідачем не представлено.
Давши оцінку поясненням представників сторін, вивчивши та перевіривши відмовні матеріали та інші надані сторонами докази в їх сукупності, колегія приходить до висновку, що ОСОБА_5 довела правову та фактичну підставу недійсності укладеного між нею та ОСОБА_6 правочину, довела, що в обох сторін не було вільного волевиявлення на укладення договору купівлі-продажу квартири та що укладений правочин не був спрямований на реальне настання правових наслідків, які були обумовлені ним, а був укладений для приховання іншого правочину - позики грошових коштів.
Таким чином, колегія вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, таким, що відповідає вимогам норм матеріального і процесуального права та підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду першої інстанції не вбачає.
На підставі п.п.3, 5 ст.203, ч.1 і 3 ст.215, ст.655 ЦК України, керуючись ст.ст.307, 308, 313-315, 317, 319, 323-325 ЦПК України, колегія суддів, -
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 відхилити.
Рішення Івано-Франківського міського суду від 13 травня 2013 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту набрання законної сили.
Судді Г.І. Шалаута.
А.І. Шишко
Я.Ю. Ковалюк