СЕВАСТОПОЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ
ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
03 грудня 2013 року Справа № 901/2922/13
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Заплава Л.М.,
суддів Антонової І.В.,
Фенько Т.П.,
за участю представників сторін:
представник позивача: Манжула Андрій Миколайович, довіреність № 24/01-55/493 від 19.03.13р. - Сімферопольська міська рада;
представник відповідача: Локтіонова Ольга Олександрівна (повноваження перевірені), наказ №1 від 29.05.08р., директор - ПП Фірма "Авеста";
представник відповідача: Красноусова Наталя Феодосіївна, довіреність №7 від 17.11.13р. - ПП Фірма "Авеста";
представник третьої особи: не з'явився - КП "Житлово-експлуатаційне об'єднання Центрального району міста Сімферополя";
розглянувши апеляційну скаргу Сімферопольської міської ради на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Гаврилюк М.П.) від 01 жовтня 2013 року у справі №901/2922/13
за позовом Сімферопольської міської ради
до приватного підприємства Фірма "Авеста"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору:
Комунальне підприємство "Житлово-експлуатаційне об'єднання Центрального району міста Сімферополя"
про спонукання до виконання певних дій
ВСТАНОВИВ:
Сімферопольська міська рада звернулась до господарського суду Автономної Республіки Крим із позовом до приватного підприємства "Фірма "Авеста", в якому просить суд застосувати до договору оренди від 31.01.1992 №41 наслідки недійсності нікчемного правочину та зобов'язати приватне підприємство "Фірма "Авеста" повернути приміщення, літ. "А", перший поверх, загальною площею 92,5 кв.м., розташовані по вул. Пушкіна, 7 у м. Сімферополі їх балансоутримувачу - комунальному підприємству Житлово-експлуатаційне об'єднання Центрального району м. Сімферополя за актом приймання-передачі.
В обґрунтування своїх вимог позивач посилається на те, що договір оренди нежилих приміщень №41 від 31.01.1992, укладений між комунальним підприємством ЖЕО Центрального району м. Сімферополя та приватним підприємством "Фірма "Авеста" є недійсним, оскільки не був нотаріально посвідчений, а тому є нікчемним, у зв'язку з чим посилаючись на приписи ст. 216 ЦК вважає, що відповідач зобов'язаний повернути балансоутримувачу - комунальному підприємству Житлово-експлуатаційне об'єднання Центрального району м.Сімферополя орендоване майно за даним договором.
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 11 жовтня 2013 року у справі №901/2922/13 у позові відмовлено.
Рішення мотивовано тим, що на момент укладання договору оренди № 41 від 31.01.1992 року він відповідав вимогам чинного законодавства, оскільки не вимагалось його нотаріальне посвідчення.
Також, господарський суд зазначає, що зміни законодавства щодо форми договору не призводять до нікчемності самого правочину, а тому не має підстав для визнання його нікчемним.
Не погодившись з рішенням суду першої інстанції Сімферопольська міська рада звернулась до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду першої інстанції скасувати, прийняти нове рішення яким позовні вимоги задовольнити.
Обґрунтовуючи підстави звернення до Севастопольського апеляційного господарського суду зі скаргою, скаржник посилається на те, що суд не в повному обсязі з'ясував обставини, що мають значення для справи, недоведені обставини, які місцевий господарський суд визнав встановленими, висновки викладені у рішенні не відповідають обставинам справи, неправильно застосовані норми матеріального та процесуального права.
Скаржник стверджує, що договір оренди комунального майна був укладений 31 січня 1992 року, у подальшому договір неодноразово продовжувався у порядку ч 2 ст 17 закону України „Про оренду державного та комунального майна".
Позивач зазначає, що 01.01.2004 року набрав чинності цивільний кодекс України, посилаючись на ч 3 ст 5 відповідного кодексу цивільні відносини, що виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків які виникли з моменту набрання ним чинності.
Таким чином, не зважаючи на те, що договір оренди було укладено 31 січня 1992 року, він неодноразово переукладався на тих самих умовах і на той самий термін, і права та обов'язки у сторін цього договору існували й виникали на час набрання чинності цивільного кодексу України.
18 листопада 2013 року апеляційну скаргу Сімферопольської міської ради прийнято до провадження у складі колегії суддів: Заплава Л.М.. , Антонової І.В., Фенько Т.П.
У судовому засіданні, яке відбулося 03 грудня 2013 року, представник позивача наполягав на задоволенні апеляційної скарги та скасуванні оспорюваного рішення суду першої інстанції.
Представники відповідача проти задоволення апеляційної скарги заперечували, посилаючись на відсутність підстав для скасування оскаржуваного рішення суду.
Представник третьої особи в судове засідання не з'явивс, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, про що свідчить штемпель з відміткою про відправлення ухвал сторонам, також повідомлення про отримання ухвали.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Оскільки явка учасників процесу обов'язковою не визнавалась, а матеріали справи достатньо характеризують спірні правовідносини, судова колегія вважає, що підстави для відкладення розгляду апеляційної скарги відсутні.
З врахуванням вищевикладеного, судова колегія визнала за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутності представника третьої особи.
Повторно розглянувши матеріали справи в порядку статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступне
31 січня 1992 року між Житлово-експлуатаційним об'єднанням Центрального району міста Сімферополя (орендодавець) та фірмою "Авеста" (орендар) був укладений типовий договір оренди нежитлових приміщень № 41, відповідно до умов якого орендодавець здав, а орендар прийняв в оренду нежитлові приміщення загальною площею 92,5 кв.м., що розташовані по вул. Пушкіна, 7, м. Сімферополь.
Пунктом 4 договору встановлений строк оренди з 31 січня 1992 року до 31 січня 2002 року.
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 05 квітня 2007 року по справі № 2-21/18539-2006, зокрема договір оренди нежитлових приміщень, розташованих по вул. Пушкіна, 7, в м. Сімферополі, укладений між Комунальним підприємством Житлово-експлуатаційне об'єднання Центрального району м. Сімферополя та фірмою "Авеста" 31 січня 1992 року № 41 визнано продовженим та діючим до 31 січня 2012 року.
20.03.2013р. за вих. №932 комунальне підприємство Житлово-експлуатаційне об'єднання Центрального району м. Сімферополя звернулося до відповідача з повідомленням про те, що у зв'язку з систематичним порушенням умов договору в частині своєчасного внесення орендної плати, не має наміру продовжувати договір оренди та необхідністю виселення з орендованих приміщень протягом 14 днів.
На вказане повідомлення „Фірма „Авеста" надала відповідь про те, що оскільки строк дії договору закінчився 01.02.2012р. і орендодавець згідно вимог чинного законодавства не звернувся протягом місяця з відповідною заявою, а звернувся до відповідача лише 20.03.2013р., договір від 31.01.2002р. вважається продовженим на тих же умовах та на той же строк. У зв'язку з чим вимога про виселення не правомірна.
На думку позивача, несвоєчасне звернення комунального підприємства Житлово-експлуатаційне об'єднання Центрального району м. Сімферополя до приватного підприємства "Фірма "Авеста" з вищезазначеним повідомленням не впливає на факт необхідності ПП "Фірма Авеста" повернути орендовані приміщення, оскільки договір оренди від 31.01.1992р. є недійсним в силу закону, оскільки не був нотаріально посвідчений, а тому є нікчемним, у зв'язку з чим посилаючись на приписи ст. 216 ЦК вважає, що відповідач зобов'язаний повернути балансоутримувачу - комунальному підприємству Житлово-експлуатаційне об'єднання Центрального району м.Сімферополя орендоване майно за даним договором. У зв'язку з чим позивач звернувся до суду з відповідним позовом.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, вивчивши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права та відповідність висновків суду обставинам справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Предметом спору у даній справі є встановлення наявності чи відсутності підстав для застосування до договору оренди нежилих приміщень №41 від 31.01.1992 наслідків недійсності нікчемного правочину та зобов'язання відповідача повернути орендоване майно.
Як вбачається з матеріалів справи, договір оренди нежилих приміщень був укладений 31 січня 1992 року, на час укладення якого діяв цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963р.
Так, частиною 1 статті 45 ЦК УРСР встановлено, що недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.
За приписами статті 47 ЦК УРСР нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.
Згідно частини 1 статті 257 ЦК УРСР договір майнового найму між громадянами на строк більше одного року повинен бути укладений у письмовій формі.
Враховуючи приписи вищезазначених статей, а також те, що на момент укладення договору оренди не вимагалась його нотаріальне посвідчення, суд дійшов висновку, що договір оренди нежилих приміщень №41 від 31.01.1992 на момент його укладення відповідав вимогам чинного законодавства.
Стаття 793 ЦК України передбачає, що договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі. Договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на три роки і більше підлягає нотаріальному посвідченню.
Відповідно до приписів статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Частиною 1 статті 220 ЦК України зазначено, що у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.
Отже, нікчемним є договір коли нотаріальна форма договору визначена за законом.
Разом з цим, відповідно до статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Недійсність правочину може наступати з певними порушеннями закону. За ступенем недійсності правочину всі правочини поділяються на абсолютно недійсні від моменту їх учинення - нікчемні та відносно недійсні - оспорювані, які можуть бути визнані недійсними, але за певних умов. Нікчемним є той правочин, недійсність якого прямо передбачена законом. При цьому, визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, між тим, оспорюваними є правочини, які Цивільний кодекс не визнає в імперативній формі недійсними, а лише допускає можливість визнання їх недійсними в судовому порядку на вимогу однієї зі сторін або іншої заінтересованої особи.
Згідно з пунктом 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.
До договорів, що були укладені до 1 січня 2004 року і продовжують діяти після набрання чинності Цивільним кодексом України, застосовуються правила цього Кодексу щодо підстав, порядку і наслідків зміни або розірвання договорів окремих видів незалежно від дати їх укладення.
Відповідно до пункту 2.9. постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 12 "Про деякі питання практики застосування законодавства про оренду (найм) майна" якщо із закінченням строку договору найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) його дію було продовжено і наведене призвело до збільшення загального строку користування орендованим майном, який складає понад три роки, це не може бути підставою для визнання такого договору нікчемним у зв'язку з відсутністю його нотаріального посвідчення та державної реєстрації, якщо на момент укладення такого договору він відповідно до частини другої статті 215 ЦК України відповідав вимогам частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України.
Отже, оскільки договір оренди від 31 січня 1992 року був укладений у простій письмовій формі та діюче на той час законодавство (редакція частини 1 статті 257 ЦК УРСР) не вимагало його нотаріального посвідчення, відповідно до частини другої статті 215 ЦК України договір відповідав вимогам частини другої статті 793 та статті 794 ЦК України.
Крім того, судова колегія зазначає, що у матеріалах справи відсутні відомості стосовно нікчемності згаданого договору оренди (як щодо правових, так і фактичних підстав такого висновку) та/або стосовно визнання цього договору недійсним у встановленому порядку, а тому відповідне посилання позивача з цього приводу є передчасним, не ґрунтується на обставинах справи та суперечить приписам статті 204 ЦК України стосовно презумпції правомірності правочину.
Додатково, відносно посилань позивача на те, що договір оренди від 31.01.1992р. №41 неодноразово переукладався на новий строк та в період відповідних змін до договору вже набрав чинності новий ЦК України, спірний договір підлягав посвідченню в силу норм ч. 1 ст. 209, ч. 2 ст. 793 вказаного кодексу, судова колегія вважає необхідним зазначити й наступне.
Так, як вже вказувалося вище, оскільки договір оренди від 31.01.1992р. №41 був укладений у простій письмовій формі то відповідно і зміни до нього мають вчинятися у простій письмовій формі, позаяк такі зміни в частині строку дії договору, в розумінні норм права, не є окремим договором і не змінюють порядку регулювання правовідносин установлених між сторонами на підставі договору, а діє лише в частині правовідносин, які змінюються та є невід'ємною частиною договору.
Таким чином, доводи позивача про нікчемність правочину є неспроможними, в зв'язку з тим, що зміна законодавства щодо форми договору в даному випадку не призводить до нікчемності самого правочину, за таким обґрунтуванням позовні вимоги про повернення приміщення правомірно залишені судом першої інстанції без задоволення. Інших підстав для повернення приміщення позивач не заявив.
За вказаних обставин Севастопольський апеляційний господарський суд дійшов висновку про повне з'ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, які місцевий господарський суд визнав встановленими. Висновки, викладені в рішенні місцевого господарського суду, відповідають обставинам справи, порушень або неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права не встановлено.
Отже, вимоги Сімферопольської міської ради викладені в апеляційній скарзі, задоволенню не підлягають, підстави для скасування рішення господарського суду АР Крим від 01 жовтня 2013 року у справі №901/2922/13 відсутні.
ПОСТАНОВИВ:
1. Апеляційну скаргу Сімферопольської міської ради залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 01 жовтня 2013 року у справі №901/2922/13 залишити без змін.
Головуючий суддя Л.М. Заплава
Судді І.В. Антонова
Т.П. Фенько