У х в а л а

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 жовтня 2013 року м. Київ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах

Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:

головуючого Сімоненко В.М.,

суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П.,

Дербенцевої Т.П., Карпенко С.О.,

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу, визнання права власності, за касаційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 16 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 4 квітня 2013 року,

в с т а н о в и л а:

У листопаді 2011 року ОСОБА_3 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання нерухомого майна особистою приватною власністю, посилаючись на те, що 14 червня 1994 року на підставі рішення виконавчого комітету Жовтневої районної у м. Луганську ради за № 324/30 їй було передано у володіння та користування земельну ділянку під будівництво індивідуального житлового будинку площею 1000 кв.м по АДРЕСА_1. На підставі п. 2. вказаного рішення вона з 1995 року розпочала будівництво житлового будинку. 19 грудня 2000 року виконкомом Жовтневої районної у м. Луганську ради було винесено рішення № 289/7, яким їй було передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 1000 кв.м розташовану за адресою: АДРЕСА_1 для обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка). У 2000 році будівництво нерухомого майна нею було завершено. Державний акт на право приватної власності на землю їй було видано 12 червня 2002 року. Рішенням виконкому Жовтневої районної у м. Луганську ради від 29 вересня 2005 року за № 111/22 було затверджено Державний акт приймання житлового будинку, але реєстрацію права власності на нерухоме майно вона здійснила лише 7 жовтня 2005 року, тобто після укладення 5 серпня 2005 року шлюбу з відповідачем ОСОБА_4

Оскільки вказане нерухоме майно було побудоване нею у 2000 році, тобто задовго до укладення шлюбу з ОСОБА_4, останній грошової та трудової участі у будівництві не брав, проте, не визнає її право власності на це майно, позивачка просила суд визнати вказане нерухоме майно її особистою приватною власністю.

У грудні 2011 року ОСОБА_4 звернувся до суду із зустрічним позовом про встановлення факту проживання однією сім'єю без реєстрації шлюбу в період з 1995 року по 5 серпня 2005 року та визнання за ним права власності на Ѕ частину спільного майна, в обґрунтування якого зазначав, що з 1995 року до 5 серпня 2005 року вони з ОСОБА_3 проживали разом як чоловік та дружина, вели спільне господарство, мали взаємні права та обов'язки подружжя. Наприкінці 1995 року вони за спільні кошти почали будівництво житлового будинка по АДРЕСА_1, спільно облаштовували будинок та земельну ділянку, ремонтували, використовуючи при цьому будівельні матеріали, придбані, в тому числі і за його кошти.

Рішенням Жовтневого районного суду м. Луганська від 16 листопада 2012 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Луганської області від 4 квітня 2013 року, позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.

Визнано нерухоме майно, яке знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 та складається з: літ. «А-2», літ. «А-1» - житловий будинок; літ. «а» - вхідний ганок; літ. «а1» - балкон; літ. «мс» - житлова мансарда; літ. «В» - гараж, літня кухня, сарай; літ. «Б» - погріб; літ. «Г, г» - погріб з шийкою; літ. «Д» - навіс; літ. «Е» - зливна яма; літ. «Ж», «З» - навіс; №№ 1, 2, 3, 4, 5 - огорожі, особистою приватною власністю ОСОБА_3

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 відмовлено.

У касаційній скарзі ОСОБА_4 просить скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Згідно з частиною 2 статті 324 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3 та відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4, суд першої інстанції, з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив із доведеності позовних вимог ОСОБА_3 та необґрунтованості зустрічних позовних вимог ОСОБА_4

Проте з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись на можна з наступних підстав.

Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення не відповідають.

Судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної ради народних депутатів № 124/30 від 14 червня 1994 року ОСОБА_3 надано у володіння та користування під будівництво індивідуального житлового будинку земельну ділянку площею 1000 кв.м за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 8, 183). У 1994 році ОСОБА_3 розпочала будівництво індивідуального жилого будинку на зазначеній земельній ділянці.

Рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної ради № 289/7 від 19 грудня 2000 року ОСОБА_3 передано безоплатно у приватну власність земельну ділянку площею 1000 кв.м. для обслуговування житлового будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), розташовану за адресою: АДРЕСА_1. На підставі вищезазначеного рішення ОСОБА_3 був виданий державний акт на право приватної власності на землю від 12 червня 2002 року (а.с. 9, 17).

5 серпня 2005 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3. був укладений шлюб, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу.

23 вересня 2005 року ОСОБА_3 звернулася до голови виконавчого комітету Жовтневої районної у м. Луганську ради із заявою про прийняття спірного житлового будинку до експлуатації (а.с. 176).

Одночасно ОСОБА_3 звернулася до начальника Державної інспекції архітектурно-будівельного контролю м. Луганська із заявою, у якій зазначила, що нею самовільно, без відповідного дозволу у 2000 році виконано будівництво житлової мансарди «мс», погреба «Б», гаража, літньої кухні, сараю «В», погреба з шийкою «Г», навісів «Д, Ж, З», а також з відхиленням від проекту будівництва житлового будинку «А-2», за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 177).

29 вересня 2005 року рішенням виконавчого комітету Жовтневої районної у м. Луганську ради за № 111/22 затверджений державний акт приймання до експлуатації жилого будинку «А-2» з жилою мансардою «мс», жилою площею 147,60 кв.м., загальною площею 209,20 кв.м. з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1. В рішенні зазначено, що матеріали на ОСОБА_3 за самовільне будівництво передані в інспекцію Державного архітектурно-будівельного контролю (а.с. 11). Результати розгляду зазначеної заяви в матеріалах справи відсутні.

7 жовтня 2005 року Жовтнева адміністрація Луганської міської ради видала ОСОБА_3 свідоцтво про право власності на нерухоме майно, а саме: будинок, який розташований за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 13).

На підставі вищенаведеного свідоцтва МКП БТІ м. Луганська ОСОБА_3 видало витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно за реєстраційним № 12330400 від 10 жовтня 2005 року та технічний паспорт від 23 вересня 2005 року (а.с. 13-16).

28 грудня 2011 року шлюб між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 був розірваний (а.с. 67).

Відповідно до ч. 1 ст. 181 ЦК України та ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. До нерухомих речей належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.

Згідно з ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Постановою Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 року № 1243 затверджено Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, яким визначено основні вимоги та умови прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів незалежно від джерел фінансування їх будівництва. Згідно із цим Порядком для пред'явлення закінченого будівництвом об'єкта державній приймальній комісії передує утворення робочої комісії, яка тільки визначає готовність закінченого будівництвом об'єкта.

За результатами роботи державної приймальної комісії складається акт про прийняття в експлуатацію закінченого будівництвом об'єкта, форма якого затверджується Міністерством регіонального розвитку та будівництва. Акт державної приймальної комісії підлягає затвердженню у 15-денний строк органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування, що утворив цю комісію, та реєструється в інспекції державного архітектурно-будівельного контролю, яка видала дозвіл на виконання будівельних робіт.

У п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 4 жовтня 1991 року № 7 «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» судам роз'яснено, що право власності на жилий будинок виникає лише з моменту прийняття його в експлуатацію та державної реєстрації. За позовом дружини, членів сім'ї забудовника, які спільно будували будинок, а також спадкоємців суд має право провести поділ незакінченого будівництвом будинку, якщо, ураховуючи ступінь його готовності, можна визначити окремі частини, що підлягають виділу, та технічно можливо довести до кінця будівництво зазначеними особами. В іншому випадку за цими особами може бути визнано право власності на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин справи залишити його одній з сторін, а іншій присудити грошову компенсацію. Проте таких вимог позивачка не заявляла.

Відповідно до ст. 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Згідно з положеннями ст. ст. 58, 59 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та визнаючи за ОСОБА_3 право власності на спірне домоволодіння, суд першої інстанції у порушення ст. ст. 212-214 ЦПК України вищезазначених вимог закону не врахував та не взяв до уваги, що в матеріалах справи відсутній належним чином оформлений акт державної приймальної комісії про прийняття спірного об'єкта нерухомості до експлуатації та відсутні висновки відповідних служб про дотримання цим будівництвом будівельних, санітарних, тощо норм і правил, без наявності яких у суду не було правових підстав для задоволення позову.

Крім того, судом не надано мотивування усім доводам сторони у справі, що є обов'язковим елементом справедливого судового розгляду (ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод). Так, відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд усупереч вимогам ст. 212 ЦПК України не дав належної оцінки наданим ОСОБА_4 доказам, у тому числі і показанням свідків, про його участь у будівництві спірного будинку. Відкидаючи показання допитаних в судовому засіданні свідків з боку ОСОБА_4, суд обмежився загальним висновком про їх неналежність, суперечливість, нелогічність та невідповідність іншим доказам у справі, не зазначивши в оскаржуваному рішенні, у чому виявляється неналежність, суперечливість та нелогічність цих показань та яким конкретно доказам у справі не відповідають показання цих свідків.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги, в ухвалі не зазначив конкретних обставин та фактів, що спростовують такі доводи, і помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.

Ураховуючи, що невиконання судами норм процесуального права унеможливлює встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, і такі судові рішення не можуть вважатися законними і обґрунтованими, вони підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ,

у х в а л и л а:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити.

Рішення Жовтневого районного суду м. Луганська від 16 листопада 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 4 квітня 2013 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Головуючий В.М. Сімоненко Головуючий

Судді:В.І. Амелін В.П. Гончар Т.П. Дербенцева С.О. КарпенкоСудді:В.І. Амелін