Справа №22-9664/2006 р. Головуючий у 1 інстанції - Ґонтар О.Л.
Категорія - 40 Доповідач - Санікова О.С.
РІШЕННЯ ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
14 листопада 2006 року Апеляційний суд Донецької області в складі:
головуючого судді: Курило В.П.
суддів: Санікової О.С, Шамрило Л.Г.
при секретарі: Личкатій В.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційними скаргами ОСОБА_1 - представника позивача ОСОБА_2на рішення
Дружківського міського суду Донецької області від 9 березня 2006 року і на додаткове рішення
Дружківського міського суду від 27 червня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_2 до Центральної міської лікарні м.Дружківки про поновлення на роботі та визнання наказуНОМЕР_1 від 6 січня 2005 року про звільнення ОСОБА_2 незаконним,-
ВСТАНОВИВ:
У вересні 2005 року ОСОБА_2 звернувся до суду з позовом до Дружківської Центральної міської лікарні про поновлення на роботі та визнання незаконним наказуНОМЕР_1 від 6 січня 2005 року про звільнення незаконним, посилаючись на те. що з 1 серпня 2001 року він працював ІНФОРМАЦІЯ_1 у лікарняно-профілактичних закладах м.Дружківки. З 1 жовтня 2003 року його було призначено на посаду лікаря-невролога неврологічного відділення Центральної міської лікарні м.Дружківки. Наказом від 6 січня 2005 року він був звільнений за ст.З8 КЗпП України.
Вважає, що його звільнення було незаконним, посилаючись на наступне: адміністрація ЦМЛ м.Дружківки не виконувала умови колективного договору, порушувала законодавство про оплату праці. З приводу порушення його трудових прав він неодноразово звертався як усно так і письмово до керівництва лікарні. Нарахування та виплата заробітної плати також проводились з порушенням законодавства. Так, у грудні 2004 року він надав довідку про час його роботи у дільнічній виборчій комісії, проте головний лікар ОСОБА_3 відмовився виплатити йому належну заробітну плату. Через це між ним і головним лікарем сталася конфліктна розмова, яка закінчилась тим, що головний лікар примусив його написати заяву про звільнення. Під психологічним тиском головного лікаря 6 січня 2005 року він написав таку заяву і в цей же день був виданий наказНОМЕР_1 про його звільнення за ст.38 КЗпП України. Проте вважає, що законних підстав для звільнення його в день написання заяви не було, оскільки відповідно до ч.1 ст.38 КЗпП України адміністрація не вправі була звільняти його раніше двох тижнів. Крім того станом на 6 січня 2005 року він не мав ніяких поважних причин для того, щоб його звільнили в день написання заяви, і в самій заяві не зазначено ніяких поважних причин, перелічених в статті 38 КЗпП України, у зв'язку з якими відповідач повинен був розірвати трудовий договір у строк, зазначений в заяві. Після видання наказу він мав бажання продовжити роботу в лікарні і виходив на роботу 7, 8, 9, 10 і 11 січня 2005 року, проте таке його бажання не мало успіху.
Підставами для визнання наказу про звільнення незаконним вважає порушення установленого порядку звільнення, а також ті обставини, що в ньому не зазначено яка саме частина ст.38 КЗпП України покладена в основу наказу про звільнення, а також те. що він підписаний заступником головного лікаря з поліклінічної роботи - дружиною головного лікаря, яка не мала на те повноважень.
За захистом своїх прав з приводу незаконності наказу про його звільнення він неодноразово звертався в різні державні інстанції, але ні одна державна установа не забезпечила гарантований державою правовий захист його права, в чому він переконався наприкінці липня 2005 року і тому 3 серпня 2005 року він звернувся до суду зі скаргою на дії посадових осіб ЦМЛ м. Дружківки. Ухвалою суду від 26 серпня 2005 року йому було роз'яснено яким чином він може
захистити своє порушене трудове право. Таким чином тільки 9 вересня 2005 року він зміг у встановленому законодавством порядку звернутись до суду за захистом своїх прав. З урахуванням того, що ЦМЛ м.Дружківки не виконала вимоги ст.29 КЗпП України, тобто не роз'яснила йому його права, в тому числі і в разі незаконного його звільнення, а чисельні державні установи не роз'яснили порядок і строки оскарження звільнення, вважає, що строк звернення до суду пропущений ним з поважних причин.
В додаткових поясненнях по справі від 27 лютого 2006 року позивач зазначав, що причинами пропуску строку для звернення в суд стало і те, що звістка про звільнення загострила ряд хронічних захворювань його матері і він вимушений був невідлучно знаходитись з нею при її амбулаторному та стаціонарному лікуванні, здійснювати за нею догляд і вести домашнє господарство. Крім того, протягом січня-лютого 2005 року він працював над анотацією своєї майбутньої дисертації, тому для пошуку необхідної інформації змушений був їздити в різні установи, бібліотеки Харкова, Донецька; весною 2005 року йому необхідно було скласти кандидатські іспити з філософії та англійської мови, а восени 2005 року - зі спеціальності „Неврологія", підготувати реферат, на що потрібно було багато часу і у зв'язку з чим йому необхідно також було відвідувати різні установи, бібліотеки. За браком коштів він не міг звернутись до юриста, сам він не є фахівцем в галузі права, тому не міг своєчасно юридично правильно звернутись за захистом свого права.
Просив визнати наказ від 6 січня 2005 року про його звільнення незаконним та поновити на попередній роботі; просив також поновити строк для звернення до суду, визнавши причини пропуску поважними.
Рішенням Дружківського міського суду Донецької області від 9 березня 2006 року та додатковим рішенням від 27 червня 2006 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.
В апеляційних скаргах представник позивача ОСОБА_1 просить скасувати рішення Дружківського міського суду Донецької області від 9 березня 2006 року та додаткове рішення від 27 червня 2006 року. В обгрунтування апеляційних скарг ОСОБА_1 посилається на порушення судом ст.215 ч.1 п.п. 2,3,4 ЦПК України, оскільки в рішенні не відображені встановлені судом обставини і визначені до них правовідносини, а також не зазначені мотиви, з яких суд вважав встановленою наявність або відсутність фактів, якими обгрунтовані вимоги позивача та заперечення відповідача; не зазначено також чи були порушені, не визнана або оспорені права, свободи чи інтереси, за захистом яких ОСОБА_2 звернувся до суду, а якщо були, то ким; не відповідає дійсності висновок суду про те, що позивач не довів суду будь-якої поважної причини пропуску строку для звернення до суду з даним позовом; рішення суду є необгрунтованим, неправильно встановлені обставини, які мають значення для справи внаслідок неправильного їх дослідження і оцінки; суд не навів ніяких доказів того, що нібито ОСОБА_2 були відомі встановлені законом строки для звернення в суд з приводу незаконного звільнення; судом не наведено мотивів чому він не може погодитися з доводами позивача про поважність такої причини пропуску строку як хвороба його матері, не з'ясовано чому саме ОСОБА_2 не міг надіслати позовну заяву до суду в установлений строк. В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилається також на порушення судом норм матеріального права, а саме на неправомірне незастосування ст.ст.2, 5-1, 29,38, 141 КЗпП України, ст.ст. 3,22.43,48, 55,57 Конституції України, ст.ст. 15,19 Закону України „Про звернення громадян вважає, що посилання суду на ст.234 КЗпП України як на підставу для відмови позивачу в поновленні строку, встановленого ст.233 КЗпП України, є незаконною; суд безпідставно не керувався п.1 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6 листопада 1992 року „Про практику розгляду судами трудових спорів", на порушення п.12 зазначеної постанови Пленуму не перевірив доводя ОСОБА_2 про те. що адміністрація ЦМЛ примусила його подати заяву про розірвання трудового договору і не врахував, що працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, в той час коли своєю заявою від 6 січня 2005 року ОСОБА_2 вперше попередив адміністрацію ЦМЛ про розірвання трудового договору; судом порушений також п.18
постанови Пленуму, оскільки не з'ясовано, з яких підстав проведено звільнення працівника згідно наказу і не перевірено відповідність такого звільнення законові.
Додаткове рішення суду також є незаконним, оскільки не обгрунтоване нормами процесуального права, а норми матеріального права взагалі не були застосовані.
Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 з 1 серпня 2001 року працював ІНФОРМАЦІЯ_1 у лікарняно-профілактичних закладах міста Дружківки. З 1 жовтня 2003 року ОСОБА_2 було призначено на посаду лікаря-невролога неврологічного відділення Центральної міської лікарні м.Дружківки.
6 січня 2005 року ОСОБА_2 було звільнено за ст.38 КЗпП України згідно наказуНОМЕР_1 від б січня 2005 року. В той же день ОСОБА_2 отримав копію наказу та трудову книжку.
Виходячи з цього судом зроблений висновок про те, що згідно ст,233 КЗпП України ОСОБА_2 повинен був звернутись до суду з позовом в строк до 6 лютого 2005 року. Згідно реєстрації вхідної кореспонденції Дружківського міського суду позовна заява надійшла до суду від ОСОБА_2 16 вересня 2005 року, тобто з пропущенням строку на 7 місяців.
В судовому засіданні апеляційного суду позивач і його представник підтримали доводи апеляційних скарг, просили їх задовольнити, рішення суду скасувати і постановити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги позивача.
Представники відповідача в судовому засідання апеляційного суду заперечували проти доводів апеляційних скарг, вважаючи рішення суду занними і обгрунтованними.
Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали цивільної справи та доводи апеляційних скарг, апеляційний суд вважає, що апеляційні скарги підлягають частковому задоволенню, рішення суду скасуванню з постановлениям нового рішення з наступних підстав.
Відповідно до ст. 309 ч.1 п.4 КЗпП України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального права.
Відмовляючи позивачу в задоволенні його позовних вимог суд виходив з того, що позивач не довів суду будь-якої поважної причини пропуску строку для звернення до суду з даним позовом і не погодився з доводами представника позивача про те, що строк був пропущений з поважних причин.
При цьому свої висновки суд обгрунтував тим, що уже в лютому місяці 2005 року ОСОБА_2 було відомо про те, що за захистом своїх трудових прав він повинен звертатись до суду, оскільки в листі ОСОБА_2 від 18 лютого 2005 року на ім'я голови профспілки Дружківської ЦМЛ він зазначав, що, якщо його не буде поновлено на попередній посаді або він не буде працевлаштований, то він вимушений буде звернутись до суду, а не знання закону не є поважною причиною пропуску строку.
Суд не погодився з доводами позивача про те, що він не міг своєчасно звернутись до суду із-за хвороби матері, оскільки встановив, що мати позивача ОСОБА_4 знаходилась на стаціонарному лікуванні у хірургічному відділенні Дружківської ЦМЛ з 10 по 15 січня 2005 року і виписана до праці наприкінці лютого 2005 року, а не в березні, як зазначав позивач.
Суд не погодився також з такими доводами позивача про причини пропуску строку як займання науковою діяльністю, а саме написанням дисертації", оскільки встановив, що позивач протягом усього часу з лютого по вересень 2005 року звертався за захистом своїх прав в різні інстанції, а саме: 18 лютого, 8 червня, 1 липня 2005 року у Дружківську Центральну міську лікарню; 27 травня 2005 року до Першого заступника Міністра охорони здоров'я України; 16 травня 2005 року до заступника начальника УЗО Донецької облдержадміністрації; 27 травня та 4 липня 2005 року до начальника територіальної державної інспекції праці в Донецькій області і ці звернення не перешкоджали йому писати дисертацію, а для звернення до суду були якість перешкоди.
Проте такі висновки судом зроблені з порушенням норм матеріального права. Як зазначено у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від б листопада 1992 року „Про практику розгляду судами трудових спорів" /з наступними змінами та доповненнями/ якщо місячний чи тримісячний строк пропущений без поважних причин, у позові може бути
відмовлено з цих підстав. Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строків у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а й усі обставини справи, права та обов'язки сторін.
Проте зазначені вимоги судом першої інстанції не додержані, тобто судом першої інстанції не з'ясовані усі обставини по справі, права та обов'язки сторін.
Відповідно до вимог ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу /переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-їнвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом 1 групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин/, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю. умови колективного чи трудового договору.
Як вбачається з матеріалів справи, з 1 жовтня 2003 року ОСОБА_2 працював на посаді лікаря-невролога Центральної міської лікарні м.Дружківки.
6 січня 2005 року ОСОБА_2 була написана заява на ім'я головного лікаря Дружківської ЦМЛ ОСОБА_3, в якій він просив звільнити його із займаної посади за власним бажанням саме з б січня 2005 року. При цьому причини звільнення ним не зазначались. Проте в позовній заяві ОСОБА_2 зазначав, що адміністрація ЦМЛ не виконувала умови колективного договору, порушувала законодавство про оплату праці, нарахування і виплата заробітної плати проводилась з порушенням законодавства» у зв'язку з чим він неодноразово звертався усно та письмово до адміністрації з приводу порушення його прав, гарантованих КЗпП України. Крім того, на порушення ст.29 КЗпП України до початку роботи адміністрація ЦМЛ не роз'яснила йому його права і обов'язки та не проінформувала під розписку про умови праці, а також не ознайомила його з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором. 22 грудня 2004 року він надав до адміністрації довідку про час його роботи у дільнічній виборчій комісії з 22 грудня по 27 грудня 2004 року, але адміністрація ЦМЛ відмовилась виплатити йому заробітну плату за цей час. Ці події, як зазначав позивач, призвели до конфліктної ситуації між ним і головним лікарем ОСОБА_3, який примусив його написати заяву про звільнення.
Відповідно до ч.ч.1,2 ст.60 ГПК України сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень; докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
Як зазначено у п.12 Постанови Пленуму Верховного Суду України .,Про практику розгляду судами трудових спорів'" № 9 від б листопада 1992 року /з наступними змінами та доповненнями/ у справах про звільнення за ст. З8 КЗпП України суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.
Але в судовому засіданні апеляційного суду позивачем не надано доказів, які б переконливо підтверджували доводи позивача про те, що головний лікар ЦМЛ ОСОБА_3 примусив його подати заяву про розірвання трудового договору.
В судовому засіданні апеляційного суду встановлено, що позивач був аспірантом Харківської медичної академії післядипломної освіти у зв'язку з чим використовував належні йому дні для поїздок до Харкова і головний лікар не перешкоджав ОСОБА_2 в цьому; за погодженням із ОСОБА_2 своїми наказами головний лікар надавав йому відпустки. Гак. перед звільненням ОСОБА_2 використав таку відпустку 5 січня 2005 року, а після повернення б січня 2005 року написав заяву про звільнення саме з 6 січня 2005 року. Головний
лікар ОСОБА_3 в судовому засіданні пояснив, що причиною звільнення ОСОБА_2, як той йому пояснив, є те, що йому запропонували нове місце роботи. Головний лікар заперечував здійснення зі свого боку будь-яких дій або висловлювань, направленних на примушення ОСОБА_2 до звільнення.
Як вбачається з матеріалів справи на заяві ОСОБА_2 про звільнення стоїть резолюція для відділу кадрів заступника головного лікаря ОСОБА_3 і в трудовій книжці ОСОБА_2 запис про звільнення підписаний також ОСОБА_3
В позовній заяві і своїх поясненнях ОСОБА_2 зазначав, що головним лікарем ОСОБА_3 порушувались його трудові права, оскільки у 2004 році йому не доплачували за обслуговування ургентних викликів і у зв'язку з цим 29 грудня 2004 року він написав доповідну записку головному лікарю. Крім того, головний лікар ОСОБА_3 був незадоволений тим. що він працював на виборчій дільниці в період виборів у 2004 році і відмовився виплатити належні грошові суми за час роботи з 22 грудня по 27 грудня 2004 року. Розмова на цю тему між ним і головним лікарем стала причиною погроз створення проблем для нього у професійній сфері і вимусило його написати заяву про звільнення.
Проте жодного доказу на підтвердження того, що у зв'язку із зазначеними обставинами головний лікар ОСОБА_3 примусив його подати заяву про звільнення позивачем не надано. З з матеріалів справи не вбачається, що на 2005 рік ОСОБА_2 зобов'язувався обслуговувати ургентні виклики, а своим наміром звернення до вищої інстанції в разі несплати обслуговування ургентних викликів у 2004 році, як ОСОБА_2 зазначав у доповідній записці, він не скористався. Крім того, повідомлення про залучення ОСОБА_2 до роботи з 22 грудня по 27 грудня 2004 року в дільнічній виборчій коміссії по територіальному округу НОМЕР_2із збереженням середнього заробітку було зареєстроване у Центральній міській лікарні 22 грудня
2004 року і як пояснив головний лікар зазначені дні були оплачені ОСОБА_2 Зазначені
обставини позивачем не спростовани.
На а.с.41 є відповідь головного лікаря ОСОБА_3 ОСОБА_2 на його заяву про працевлаштування, з якої вбачається, що йому пропонувалось працевлаштування на 0,25 ставки лікаря невропатолога відділення профогляду. Про сприяння працевлаштування ОСОБА_2 з боку головного лікаря ОСОБА_3 свідчить також його відповідь від 9 червня 2005 року /а.е.43,. що на думку апеляційного суду також свідчить про безпідставність тверджень позивача про те, що між ним і головним лікарем ОСОБА_3 склалися неприязні відносини і тому останній примусив його написати заяву про звільнення.
Стаття 38 КЗпП України не зобов'язує працівника зазначати причини, з яких він бажає звільнитися. Проте зазначення причин має значення у випадку, коли у працівника є право і бажання розірвання трудового договору у строк менший за два тижні. У ст.З8 КЗпП України зазначено, що власник або упоноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник також з інших поважних причин. Чи є ці причини поважними -вирішується в кожному конкретному випадку. ОСОБА_2 в заяві не зазначено, з яких саме причин він просить розірвати трудовий договір, проте просить розірвати трудовий договір саме з 6 січня 2005 року, тобто в день написання заяви. Про бажання позивача розірвати трудовий договір саме з 6 січня 2005 свідчить і той факт, що в цей же день він отримав трудову книжку і протягом двох тижнів не звертався із заявою про відкликання своєї заяви про звільнення. Таким чином, апеляційний суд вважає, що у ОСОБА_2 були поважні причини для розірвання трудового договору в день подачі заяви про звільнення, оскільки він просив звільнити його саме з б січня 2005 року, тобто до закінчення двох тижнів.
Доводи представника позивача про те, що заявою від 6 січня 2005 року ОСОБА_2, тільки попереджав головного лікаря ЦМЛ про намір звільнитися є безпідставною, оскільки текст заяви про це не свідчить; в ній ОСОБА_2 просить саме звільнити його з 6 січня 2005 року.
Доводи позивача про те. що він мав намір продовжити працювати у ЦМЛ м.Дружківки зразу після видання наказу про звільнення, тому виходив на роботу 7,8,9,10 та 11 січня 2005 року є безпідставними, оскільки з 7 по 9 січня 2005 року були святковими та вихідними днями, а доказів того, що він виходив на роботу 10 та 11 січня 2005 року позивачем не надано.
В акті перевірки від 16 червня 2005 року, проведеної державним інспектором праці територіальної державної інспекції праці у Донецькій області зазначено, що заяву ОСОБА_2
про звільнення підписала заступник головного лікаря ЦМЛ ОСОБА_3, яка мала на це право на підставі своєї посадової інструкції та наказу № НОМЕР_3,
Судом перевірені зазначені факти і встановлено, що резолюцію для відділу кадрів на заяві ОСОБА_2 про звільнення дійсно написала заступник головного лікаря по амбулаторно-поліклінічній роботі ОСОБА_3, яка мала на це право відповідно до наказу головного лікаря ЦМЛ м.Дружківки №НОМЕР_4, яким їй дозволено візувати, затверджувати кадрові документи, в т.ч. прийом та звільнення працівників ЦМЛ. Згідно Статуту комунального лікувального закладу Центральна міська лікарня, зареєстрованого 20 листопада 1991 року /із змінами, затвердженими Дружківською міською радою 11 лютого 2004 року/, головний лікар визначає функції, обов'язки робітників шляхом затвердження їх посадових інструкцій; здійснює прийом та звільнення працівників ЦМЛ за трудовими угодами, про що видає накази.
З оглянутої в судовому засіданні апеляційного суду книги наказів вбачається, що наказ про звільнення ОСОБА_2 підписаний головним лікарем ОСОБА_3
Відповідно до ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов'язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку. Копія наказу в такому випадку видається на вимогу працівника. Обов'язок видати копію наказу в день звільнення покладається на власника або уповноважений ним орган тільки у разі звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу.
Виходячи з викладеного, апеляційний суд вважає, що керівництво ЦМЛ м. Дружківки відповідно до ст.38 КЗпП України мало право звільнити ОСОБА_2 у визначений ним строк, а саме в день подачі заяви про звільнення за власним бажанням, тобто з б січня 2005 року; наказНОМЕР_1 від б січня 2005 року виданий на законних підставах.
Посилання позивача на те, що в наказі не зазначено за якою частиною статті 38 КЗпП України він звільнений є безпідставним, оскільки це не впливає на його права і обов'язки.
За таких обставин апеляційний суд вважає, що позовні вимоги ОСОБА_2 до Центральної міської лікарні м.Дружківки про поновлення на роботі і визнання незаконним наказуНОМЕР_1 від б січня 2005 року про звільнення ОСОБА_2 задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 303-304, 307,309, 313,314,316,317 ЦПК України, апеляційний суд,-
ВИРІШИВ:
Апеляційні скарги представника позивача ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Дружківського міського суду Донецької області від 9 березня 2006 року і додаткове рішення цього суду від 27 червня 2006 скасувати.
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_2до Центральної міської лікарні м.Дружківи про поновлення на роботі та визнання наказу від 6 січня 2005 рокуНОМЕР_1 про звільнення ОСОБА_2 незаконним відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців після набрання законної сили рішенням апеляційного суду.