19.09.2013
Апеляційний суд міста Севастополя
Справа № 22ц-797/2143/2013р. Головуючий у першій
інстанції Гапонов Д.Ю.
Категорія 20 Доповідач у апеляційній
інстанції Єфімова В.О.
РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
19 вересня 2013 року колегія судової палати з цивільних справ Апеляційного суду міста Севастополя в складі:
головуючого: Єфімової В.О.,
суддів: Моцного М.В., Саліхова В.В.,
при секретарі: Сидорук М.А.,
за участю: представника позивача ОСОБА_3 - ОСОБА_4, відповідача ОСОБА_5, представника відповідача ОСОБА_6 - ОСОБА_7,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Севастополі апеляційну скаргу ОСОБА_6 на рішення Балаклавського районного суду м.Севастополя від 14 червня 2013 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання правочину недійсним,
ВСТАНОВИЛА:
У жовтні 2010 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5, ОСОБА_6, у якому просив визнати недійсним Договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 18 жовтня 2002 року між відповідачами.
Вимоги позову мотивовані тим, що спірна угода була укладена між сторонами по справі з метою уникнення конфіскації майна, що належить колишньому подружжю ОСОБА_3 та ОСОБА_5, тобто без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином.
Рішенням Балаклавського районного суду м.Севастополя від 14 червня 2013 року позов ОСОБА_3 задоволений. Вирішено питання про судові витрати.
ОСОБА_6 з рішенням суду не погодилась, подала апеляційну скаргу, у якій ставить питання про його скасування з підстав порушення норм матеріального і процесуального права, та ухвалення нового про залишення позовних вимог ОСОБА_3 без задоволення.
Колегія суддів, заслухавши доповідь судді - доповідача, пояснення осіб, що з'явилися у судове засідання, дослідивши матеріали справи, та перевіривши доводи апеляційної скарги вважає, що остання підлягає задоволенню з таких підстав.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову позовних вимог ОСОБА_3 на підставі ст.58 ЦК УРСР (у редакції 1963 року), суд першої інстанції виходив з того, що оспорюваний договір купівлі-продажу квартири не відповідає загальним умовам дійсності правочинів, оскільки ця угода не була спрямована на реальне настання правових наслідків, зумовлених нею, а з метою уникнути конфіскацію на користь держави.
З такими висновками суду колегія суддів погодитись не може.
З матеріалів справи видно, що у період з 12 грудня 1992 року по 22 жовтня 2009 року ОСОБА_3 та ОСОБА_5 перебували у зареєстрованому шлюбі, під час якого останньою 04 травня 2002 року була придбана квартира АДРЕСА_1, яка в силу вимог ст.22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (у редакції 1963 року), являється спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_5
18 жовтня 2002 року спірна квартира була продана ОСОБА_5 на підставі нотаріально посвідченого Договору купівлі-продажу ОСОБА_6(т.І а.с.7).
12 листопада 2002 року відчужена ОСОБА_5 квартира зареєстрована у ДКП Бюро технічної інвентаризації і державної реєстрації об'єктів нерухомого майна м.Севастопола на праві приватної власності за ОСОБА_6
У період з квітня 2001 року по лютий 2002 року ОСОБА_3 займав посаду голови правління ВАТ «Севастопольський Маяк», а ОСОБА_5 з квітня 2001 року займала посаду голови ревізійної комісії ВАТ «Севастопольський Маяк», та посаду директора ТОВ «ЦТЕ № 1».
17 вересня 2002 року слідчим відділу Управління податкової міліції Державної податкової адміністрації в м.Севастополі було порушено кримінальну справу № 425048 за фактом скоєння посадовими особами ВАТ «Севастопольський Маяк» злочину, передбаченого ч.2 ст.209 КК України (у редакції від 04 квітня 2002 року), про що була винесена відповідна. У даній редакції санкції ч.2 ст.209 КК України передбачала основне покарання у вигляді позбавлення волі строком від 7 до 12 років, та додаткове обов'язкове покарання у вигляді конфіскації майна. На підставі постанови слідчого від 17 вересня 2002 року про проведення обшуку, 18 вересня 2002 року у будівлях ВАТ «Севастопольський Маяк» було проведено обшук та вилучені документи у кабінеті позивача та відповідача ОСОБА_5
08 жовтня 2002 року відносно ОСОБА_3 слідчим було винесено у порядку ст.114 КПК України доручення щодо встановлення місця його перебування та організації місцевого розшуку, оскільки позивач укривався від виконання слідчих дій. 14 жовтня 2002 року слідчим винесено постанову про затримання підозрюваного ОСОБА_3 у вчиненні злочину. 30 жовтня 2002 року міра запобіжного заходу з тримання під вартою була змінена на залог у розмірі 17 000 грн. відповідно до постанови прокурора від 02 листопада 2002 року.
ОСОБА_5 про назване вище кримінальне провадження була обізнана. Крім того, вона була притягнута в якості підозрюваної, відносно неї обирався запобіжний такий захід як підписка про невиїзд. Постановою слідчого від 15 листопада 2002 року кримінальна справа відносно ОСОБА_5, що була порушена за ч.2 ст.209 КК України, закрита.
Викладені обставини судом встановлені вірно, однак, колегія суддів не може погодитися з висновком суду про те, що ці обставини свідчать про укладення угоди про людське око.
З матеріалів справи видно, що спірні правовідносини виникли у 2002 році, а тому вони мають регулюватися за нормами чинного на час їх виникнення законодавства, яким був ЦК УРСР (у редакції 1963 року).
Відповідно до ч.1 ст.58 ЦК УРСР недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).
Пунктом 13 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» № 3 від 28 квітня 1978 року (з наступними змінами) роз'яснено, що мнима угода, тобто угода, укладена про людське око, без наміру створити юридичні наслідки, є на підставі ч.1 ст.58 ЦК УРСР недійсною незалежно від мети її укладення.
Таким чином, встановлення судом такої мети укладення угоди як можливість уникнення конфіскації майна на користь держави не має правових наслідків.
Що стосується юридичних наслідків угоди, то перевіряючи ці обставини, слід виходити із юридичних наслідків договору купівлі-продажу, передбачених ст.ст.224,227 ЦК УРСР, а саме: чи передано майно у власність покупця, чи прийнято воно ним, чи сплачена обумовлена договором певна сума, чи зареєстрований договір купівлі-продажу у відповідних органах.
Крім того, відповідно до змісту ч.1 ст.58 ЦК України, суд повинен встановити факт домовленості сторін про укладення угоди про людське око, тобто факт наявності волі обох сторін на укладення саме такої угоди.
Разом з тим, матеріали справи не містять належних доказів таких обставин.
Так, з пункту 3 Договору купівлі-продажу квартири від 18 жовтня 2002 року, укладеного між ОСОБА_5 та ОСОБА_6, вбачається, що продаж квартири сторонами здійснено за 8 314 грн., які продавець одержала повністю від покупця до підписання цього договору. Претензій з приводу розрахунків сторони один до одного не мають.
12 листопада 2002 року ОСОБА_6 зареєструвала своє право власності на придбане нерухоме майно у відповідному органі.
Отже, оспорюваний договір свідчить про те, що ОСОБА_6, укладаючи його, діяла з наміром придбати квартиру у власність; сама квартири фактично перейшла у власність покупця та прийнята нею, а обумовлена сума продажу квартири отримана продавцем ОСОБА_5 повному обсязі. Належних та допустимих доказів зворотного позивачем суду представлено не було. Крім того, апеляційним судом ураховано, що відповідачі, які являються сторонами угоди, заперечують факт фіктивності укладеного між ними договору.
Таким чином, сторони договору підтвердили, що їх дії були спрямовані на реальне настання правових наслідків, зумовлених угодою. Ці обставини спростовують мнимість спірного договору купівлі-продажу в розумінні ч.1 ст.58 ЦК УРСР.
Посилання ОСОБА_3 на те, що він з 01 жовтня 2002 року зареєстрований за адресою названої вище квартири, а ОСОБА_6 з часу придбання цієї квартири не були вжиті заходи щодо переоформлення на своє ім'я особистих рахунків у відповідних житлово-комунальних організаціях, колегією судів до уваги прийняти бути не можуть, оскільки вони не свідчать про те, що квартира не перейшла у власність відповідача, чи не прийнята нею.
Також колегію суддів не можуть бути прийняти до уваги посилання позивача на той факт, що 20 грудня 2010 року ОСОБА_6 видала на ім'я ОСОБА_5 довіреність, якою уповноважила останню на вчинення продажу спірної квартири від її імені, зокрема на отримання необхідних грошей за продане нерухоме майно, оскільки з цієї довіреності слідує, що ОСОБА_6 реалізувала своє право уповноважити іншу особу на вчинення від її імені продажу належної її на праві власності квартири; інтересів ОСОБА_5 ця довіреність не стосується, отже не свідчить про досягнення цими домовленості про укладення угоди про людське око (а.с.32).
На підставі викладеного, колегія суддів вважає, що позовні вимоги ОСОБА_3 задоволенню не підлягають, оскільки відсутні правові підстави для застосування наслідків, передбачених ст.58 ЦК УРСР, оскільки умови договору купівлі-продажу, передбачені ст.ст.224, 227 ЦК УРСР, сторонами виконані; факт наявності волі обох сторін на укладення мнимої угоди належними доказами не доведений.
Викладене суд першої інстанції правильно не оцінив та дійшов необґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_3
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення суду на підставі п.4 ч.1 ст.309 ЦПК України підлягає скасуванню із ухваленням нового про відмову у задоволенні позову.
Керуючись ст.ст.303-313 ЦПК України, колегія суддів,
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.
Рішення Балаклавського районного суду м.Севастополя від 14 червня 2013 року скасувати.
Ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання правочину недійсним відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий: /підпис/ В.О.Єфімова
Судді: /підпис/ М.В.Моцний
/підпис/ В.В.Саліхов
З оригіналом згідно:
Суддя Апеляційного
суду м.Севастополя В.О.Єфімова