У х в а л а
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
9 жовтня 2013 року м. Київ
Колегія суддів судової палати у цивільних справах
Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі:
головуючого Сімоненко В.М.,
суддів: Амеліна В.І., Гончара В.П.,
Дербенцевої Т.П., Карпенко С.О.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про визнання удаваним договору дарування, визнання дійсним договору довічного утримання, розірвання договору довічного утримання та визнання права власності, за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» (далі - ПАТ «Укрсоцбанк») на рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 29 травня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 4 червня 2013 року,
в с т а н о в и л а:
У лютому 2012 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що з 8 серпня 1961 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року. Під час спільного проживання ними 12 вересня 2001 року за договором купівлі-продажу на ім`я чоловіка було придбано квартиру АДРЕСА_1. Відповідач ОСОБА_4 є їхнім сином. Після придбання квартири, враховуючи те, що вони є людьми похилого віку, мають проблеми зі здоров'ям, запропонували відповідачу належну їм квартиру в обмін на те, що він буде доглядати їх і надавати необхідну допомогу, тобто вони укладуть з ним договір довічного утримання, на що останній погодився.
25 вересня 2001 року вони підписали договір дарування, хоча фактично між ними трьома було укладено договір довічного утримання, після чого вони з чоловіком постійно отримували від відповідача догляд та допомогу згідно досягнутої домовленості. Після смерті чоловіка у неї погіршився стан здоров`я та матеріальне становище, у зв'язку з чим вона потребувала сторонньої допомоги. Вона звернулася до відповідача, нагадавши йому про обов'язок доглядати їх з батьком згідно з умовами договору, однак відповідач відмовився виконувати ці умови, заявивши, що за договором дарування він не брав на себе ніяких зобов`язань, а тому доглядати її не збирається.
З огляду на зазначене, ОСОБА_3 просила визнати удаваним договір дарування квартири від 25 вересня 2001 року в частині Ѕ частини, належній їй як власниці; визнати дійсним з 25 вересня 2001 року договір довічного утримання, згідно з яким відповідач зобов`язався надавати їй допомогу та утримання у розмірі прожиткового мінімуму щомісячно, а вона передала йому належну їй Ѕ частку квартири; розірвати договір довічного утримання від 25 вересня 2001 року, у зв'язку з невиконанням відповідачем його умов і визнати за нею право власності на Ѕ частину спірної квартири.
Рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 29 травня 2012 року позовні вимоги ОСОБА_3 задоволено.
Визнано удаваним договір дарування квартири від 25 вересня 2001 року в належній ОСОБА_3 на праві власності Ѕ частині, яка була придбана за договором купівлі-продажу від 12 вересня 2001 року на ім'я її чоловіка ОСОБА_5 у період знаходження у зареєстрованому шлюбі, з моменту його укладення, а саме з 25 вересня 2001 року.
Визнано дійсним з 25 вересня 2001 року договір довічного утримання, згідно з яким ОСОБА_4 зобов'язався надавати ОСОБА_3 допомогу на її утримання у розмірі прожиткового мінімуму щомісячно, а вона передала йому належну їй Ѕ частину квартири АДРЕСА_1.
Розірвано договір довічного утримання від 25 вересня 2001 року, згідно з яким ОСОБА_4 зобов'язався надавати ОСОБА_3 допомогу на утримання у розмірі прожиткового мінімуму щомісячно, а вона передала йому належну їй Ѕ частину квартири АДРЕСА_1.
Визнано за ОСОБА_3 право власності на Ѕ частину квартири АДРЕСА_1.
ПАТ «Укрсоцбанк», яке не брало участі у справі, не погоджуючись з рішенням Ленінського районного суду м. Луганська від 29 травня 2013 року, оскаржило його в апеляційному порядку, посилаючись на те, що рішенням суду першої інстанції вирішено питання про їх права та обов'язки, оскільки спірна квартира була передана відповідачем в іпотеку банку на забезпечення виконання кредитного договору.
Ухвалою апеляційного суду Луганської області від 4 червня 2013 року апеляційну скаргу ПАТ «Укрсоцбанк» відхилено, а рішення суду першої інстанції залишено без змін.
У касаційній скарзі ПАТ «Укрсоцбанк» просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовити, мотивуючи свою вимогу порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права.
Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_3, суд першої інстанції з висновками якого погодився і апеляційний суд, виходив з того, що між сторонами 25 вересня 2001 року фактично було укладено договір довічного утримання, а тому є підстави для визнання договору дарування від 25 вересня 2001 року недійсним, як удаваного правочину, в частині Ѕ частини квартири, що належить позивачу, з моменту його укладення та визнання з цього моменту дійсним договору довічного утримання, згідно з яким відповідач зобов`язався надавати позивачу утримання у розмірі прожиткового мінімуму щомісячно за те, що вона фактично надала згоду передати йому належну їй Ѕ частину квартири, оскільки вказаний правочин не суперечить вимогам закону і волевиявлення сторін було направлено саме на укладення цієї угоди.
Проте з такими висновками судів попередніх інстанцій погодитись на можна з наступних підстав.
Статтею 213 ЦПК України передбачено, що рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Відповідно до ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Зазначеним вимогам закону оскаржені судові рішення не відповідають.
Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_3 з 8 серпня 1961 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 року. За час спільного проживання ними 12 вересня 2001 року за договором купівлі-продажу на ім`я чоловіка - ОСОБА_5 було придбано квартиру АДРЕСА_1.
Відповідач ОСОБА_4 є сином ОСОБА_3 та ОСОБА_5
За згодою позивача 25 вересня 2001 року ОСОБА_5 подарував вказану квартиру на користь відповідача.
Позивач не оспорює договір дарування щодо частки, яка належала померлому чоловіку, оскільки після його смерті ця частка у будь-якому разі перейшла б до відповідача та просила суд визнати вищезазначений договір дарування удаваним, посилаючись на те, що насправді між сторонами мав місце договір довічного утримання.
Оспорений договір укладено 25 вересня 2001 року, а отже, правовідносини між сторонами регулюються не нормами ЦК України, що набув чинності з 1 січня 2004 року, а нормами чинного на час укладання оспорюваного договору ЦК Української РСР 1963 року.
Згідно зі ст. 243 ЦК України (в редакції 1963 року) за договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається укладеним з моменту передання майна обдарованому.
Відповідно до ст. ст. 244, 224 ЦК України (в редакції 1963 року) договір дарування нерухомого майна повинен бути нотаріально посвідченим та зареєстрований у встановленому законом порядку.
Згідно зі ст. 425 ЦК 58 ЦК України (в редакції 1963 року) за договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров'я (відчужувач), передає у власність другій стороні (набувачеві майна) будинок або частину його, взамін чого набувач майна зобов'язується надавати відчужувачеві довічно матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.
Частиною 2 ст. 58 ЦК України (в редакції 1963 року) визначено, що недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода). Якщо угода укладена з метою приховати іншу угоду (удавана угода), то застосовуються правила, що регулюють ту угоду, яку сторони дійсно мали на увазі.
Тобто, за удаваним правочином обидві сторони свідомо, з певною метою, документально оформлюють правочин, але насправді між ними встановлюються інші правовідносини.
Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.
В силу приписів ст. 60 ЦПК України позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним, спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мати ніж приховати інший правочин, настання між сторонами інших прав та обов'язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.
За таких обставин, для визнання угоди удаваною позивачу необхідно надати докази, а суду - встановити, що обидві сторони договору діяли свідомо для досягнення якоїсь особистої користі, їх дії направлені на досягнення інших правових наслідків і приховують іншу волю учасників угоди.
Вирішуючи спір, суди обмежились лише оцінкою пояснень позивача та відповідача, не з'ясувавши при цьому, чи фактично передали ОСОБА_3 та ОСОБА_5 відповідачеві спірну квартиру взамін на забезпечення їх довічним утриманням та доглядом та чи вчиняв ОСОБА_3 дії щодо реального виконання умов такої угоди.
З огляду на це, висновок суду першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, про те, що договір дарування є удаваним ґрунтується на припущеннях, оскільки в матеріалах справи відсутні будь-які докази на підтвердження вказаних обставин.
Таким чином, у порушення вимог ст. ст. 212-214 ЦПК України суд першої інстанції не з'ясував належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог; чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги й заперечення сторін, та якими доказами вони підтверджуються, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.
Крім того, у порушення вимог п. 2 ч. 1 ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд не вирішив питання щодо пропущення позивачкою строку позовної давності.
Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України вказані обставини залишив поза увагою, належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги та помилково залишив рішення суду першої інстанції без змін.
Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, не встановлені, судові рішення не відповідають вимогам ст. 213 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 338 ЦПК України є підставою для їх скасування із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ
у х в а л и л а :
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства «Укрсоцбанк» задовольнити частково.
Рішення Ленінського районного суду м. Луганська від 29 травня 2012 року та ухвалу апеляційного суду Луганської області від 4 червня 2013 року скасувати, справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий В.М. Сімоненко Головуючий
Судді:В.І. Амелін В.П. Гончар Т.П. Дербенцева С.О. КарпенкоСудді:В.І. Амелін