ГОСПОДАРСЬКИЙ |
| ХОЗЯЙСТВЕННЫЙ |
П О С Т А Н О В А
Іменем України
03.07.06 Справа № 5/122ад.
Господарський суд Луганської області у складі головуючого судді Закропивного О.В., при секретарі Агафоновій С.В., за участю представників сторін:
від позивача Сизова М.П. (довіреність № 03-05/2 від 10.01.06.);
від відповідача Кунченко М.С. (довіреність № 01/4-10-60 від 24.01.06.);
розглянувши матеріали справи за позовом:
Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (м. Луганськ);
до державного підприємства «Первомайськвугілля»в особі структурного підрозділу «Учбово-курсовий комбінат» (м. Первомайськ, Луганської області);
про стягнення 3542 грн. 86 коп., –
В С Т А Н О В И В:
Суть спору: позивачем заявлені вимоги про стягнення з відповідача 3542,86 грн. несплачених штрафних санкцій за не створення робочих місць для працевлаштування інвалідів у 2002 році.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав в повному обсязі.
Відповідач відзивом на позовну заяву та додатковими поясненнями до відзиву вимоги позивача не визнав з посиланням на відсутність у підприємства функцій щодо пошуку інвалідів для їх працевлаштування та фактів відмови у їх працевлаштуванні, направлення відповідними органами інвалідів у спірні періоди для працевлаштування, а також в зв’язку із пропуском строків для застосування штрафних санкцій.
Заслухавши представників сторін, дослідивши матеріали справи та надані сторонами докази у їх сукупності, а також з урахуванням позиції і відповідних вказівок Вищого господарського суду України, викладених в постанові від 29.11.05., суд прийшов до наступного висновку.
Статтею 20 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.91. № 875-ХІІ (в редакції до 05.07.01., далі Закон) передбачено, що підприємства (об'єднання), установи організації незалежно від форм власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж встановлено вищенаведеним нормативом щороку сплачують відповідним відділенням Фонду України соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Щодо визначення нормативу робочих місць, то відповідно до ст. 19 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”, в редакції від 05.07.01 № 2606 –ІІІ для підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності і господарювання, встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 20 чоловік у кількості одного робочого місця.
Як свідчать матеріали справи, в 2002 році у відповідача, а саме його структурному підрозділі «Учбово-курсовому комбінаті»фактично не працювало жодного інваліда замість одного необхідного згідно 4-х відсоткового нормативу. За незайняте 1 робоче місце нарахований штраф у сумі 3542,86 грн. (з врахуванням середньорічної заробітної плати у сумі 3542,86 грн.).
Згідно зі ст.18 Закону “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” працевлаштування інвалідів на підприємствах здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.
Пунктами 5,10,11,12,13,14 «Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів», затвердженого постановою КМУ від 03.05.1995 р. № 314 передбачено, що підприємства інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням повноважень, стану здоров’я, здібностей і професійних навиків відповідно до висновків МСЕК.
Згідно з п. 14 "Положення про робоче місце інвалідів і про порядок працевлаштування інвалідів", затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.95 № 314, підприємства (об'єднання), установи та організації в межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів. За змістом цього Положення, робоче місце інваліда - це окреме робоче місце на підприємстві, де створено необхідні умови для праці інваліда.
До того ж, як пояснив представник відповідача, специфіка підприємства визначає, що переважна кількість посад пов’язана з важкими та шкідливими умовами праці, де використання праці інваліда неможливе.
Зазначене, повністю підтвердив допитаний в судовому засіданні в якості свідка начальник Лисичанської регіональної гірничотехнічної інспекції Асєєв М.І.
Твердження позивача про те, що відповідач мав атестувати усі робочі місця, в тому числі і не зайняті інвалідами є помилковими.
У визначенні того, чи створено робоче місце для інваліда, слід враховувати положення чинного законодавства України в їх системному взаємозв'язку, зокрема, такі:
· пунктом 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів передбачено, що робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників медико-соціальної експертної комісії, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда;
· у частині першій статті 17 Закону визначено, що з метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (об'єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, в цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом;
· згідно з частинами другою та третьою статті 18 Закону підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства (об'єднання), установи і організації (незалежно від форм власності і господарювання), які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;
· відповідно до частини першої статті 12 Закону "Про охорону праці" підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов'язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників;
· у пункті 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів визначено, що підприємства створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;
· пунктом 32 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.02.1992 № 83, визначено наступне: "Медико-соціальні експертні комісії видають особам, визнаним інвалідами, довідки МСЕК та індивідуальні реабілітаційні програми і в триденний строк надсилають копії цих документів управлінню праці та соціального захисту населення районної, районної в м.м. Києві та Севастополі державної адміністрації та відповідному відділу, управлінню міської, районної у місті ради, на території якого проживає інвалід. Копія програми надсилається також підприємству, установі, організації, яка зобов'язана надавати соціальну допомогу і здійснювати реабілітацію інваліда".
Отже, створення підприємством для інвалідів умов праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації неможливе без наявності інваліда, пошуком якого зобов'язані займатись органи та організації, визначені у частині першій статті 18 Закону. При цьому, Закон розрізняє:
а) обов‘язок забезпечити норматив робочих місць для інвалідів (зобов‘язані особи –підприємства);
б) обов‘язок працевлаштування інвалідів (зобов‘язані особи –перераховані державні органи).
З чого вбачається, що обов'язок підприємства щодо створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.
Як зазначалось вище, відповідно до пункту 2.1 Інструкції щодо заповнення державної статистичної звітності за формами № 3-ПН "Звіт про наявність вільних робочих місць (вакантних посад) та потребу в працівниках", затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 06.07.1998 № 244: звіт за формою № 3-ПН подається підприємствами, незалежно від форм власності і господарювання, місцевому центру зайнятості 28 числа щомісячно, де у графі 4 (з графи 2) проставляється наявність вільних робочих місць (вакантних посад) в рахунок річної броні, встановленої місцевими державними адміністраціями відповідно до статті 5 Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про зайнятість населення", для працевлаштування громадян, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, а також: для пенсіонерів, учнів, студентів, інвалідів. Наявність вільних робочих місць (вакантних посад) зазначається щодо кожної категорії громадян окремо під такими шифрами: ... 14 - інваліди.
Отже, звіти за формою державної статистичної звітності № 3-ПН містять вичерпну інформацію про наявність на підприємстві вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів протягом звітного періоду.
В ході судового розгляду даної справи було встановлено, що у наданих відповідачем звітах форми № 3-ПН за спірні періоди не відображалась інформація щодо наявності на підприємстві вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Даний факт свідчить про те, що відповідачем не належним чином виконані вище перераховані обов’язки щодо виконання нормативу по створенню робочих місць для інвалідів та інформування відповідних державних органів для їх працевлаштування і є підставою для задоволення позову.
Однак, звітними періодами сплати штрафних санкцій у цій справі є 2002 рік Відповідно, штрафні санкції повинні були сплачені відповідачем не пізніше 15 квітня 2003 року.
Суд вважає необхідним застосувати по даній справі приписи статті 250 Господарського кодексу України. Згідно з пунктом 1 розділу IX "Прикінцеві положення" ГК України цей Кодекс набирає чинності з 1 січня 2004 року і застосовується до господарських відносини, що виникли до набрання чинності відповідними положеннями ГК України, зазначені положення застосовуються щодо тих прав і обов’язків, які продовжують існувати або виникли після набрання чинності цими положеннями.
Отже, припис статті 250 Господарського Кодексу України має бути застосовано до спірних відносин сторін зі справи.
Відповідно до змісту цієї норми адміністративно-господарські санкції, до кола яких відносяться і штрафні санкції, передбачені статтею 20 Закону, можуть бути застосовані до суб'єкта господарювання протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніш як через один рік з дня порушення цим суб'єктом встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. Позов про стягнення штрафних санкцій подано відділенням Фонду пізніш як через рік після подання відповідачем звітів за формою державної статистичної звітності № 10-ПІ за 2002 рік.
Таким чином у задоволенні позову слід відмовити.
Питання щодо розподілу судових витрат не вирішується, оскільки позивач звільнений від їх сплати у встановленому законом порядку.
Згідно ст. 160 Кодексу адміністративного судочинства України у судовому засіданні, в якому закінчився розгляд справи, оголошено вступну та резолютивну частини постанови та повідомлено представників сторін про те, що постанову у повному обсязі буде виготовлено протягом п’ятиденного строку.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 2, 17, 87, 94, 98, , п. 2 ч. 1 ст. 157, ст.ст. 158 - 163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, –
П О С Т А Н О В И В:
1. У задоволенні позовних вимог відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого Кодексом адміністративного судочинства України, якщо таку заяву не було подано.
Постанову складено у повному обсязі та підписано 07.07.06 у відповідності до вимог ст. 167 КАС України.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Апеляційна скарга може бути подана без попереднього подання заяви про апеляційне оскарження, якщо скарга подається у строк, встановлений для подання заяви про апеляційне оскарження.
Суддя О.В. Закропивний