ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
Господарський суд Чернігівської області
________________________________________________________________________________________________
14000 м. Чернігів, проспект Миру 20 Тел. 7-38-36, факс 7-44-62
Іменем України
П О С Т А Н О В А
"07" грудня 2006 р. Справа № 16/302
„09” год. „25” хв.
Господарський суд Чернігівської області у складі:
головуючого - судді Фесюри М.В.,
при секретарі - Кезля А.О.,
за участю представників сторін:
від позивача – Лось І.І., Кобзар Т.О.,Ковтун Л.В.; від відповідача –Апанасенко В.М.
розглянувши в м. Чернігові у відкритому судовому засіданні справу
за ПОЗОВОМ: Відділення Фонду соціального захисту інвалідів у Чернігівській області
(м. Чернігів вул. Комінтерну,14)
До ВІДПОВІДАЧА: Приватного підприємства „Стоматгарант”
(м. Чернігів вул. 9 січня,25/3)
Про стягнення 3866,67 грн.
Відділенням Фонду соціального захисту інвалідів у Чернігівській області (надалі –Позивач) заявлено позов про стягнення штрафних санкцій в сумі 3866,67 грн. за недотримання у 2005 році передбаченого законодавством нормативу робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів.
Відповідач надав письмове заперечення проти позову, посилаючись на те, що згідно Указу Президента України „Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” він, як платник єдиного податку, звільнений від сплати внесків до Фонду України соціального захисту інвалідів. В обґрунтування своїх заперечень відповідач послався на лист Фонду України соціального захисту інвалідів від 03.02.2001р. в якому останній підтримує таку ж позицію.
Позивач надав пояснення, згідно з якими вважає, що наведений Указ Президента України має відношення до податків та зборів, що включені до системи оподаткування, і не може звільняти підприємство від сплати штрафних санкцій за нестворення робочих місць для працевлаштування інвалідів. .
Від управління Державного казначейства в Чернігівській області до позивача надійшов лист з роз’ясненням, що Указом Президента України „Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” передбачено розподіл сум сплаченого єдиного податку, однак відрахування від єдиного податку до Фонду соціального захисту інвалідів не встановлено.
Розглянувши подані документи і матеріали, вислухавши пояснення повноважних представників сторін, з’ясувавши фактичні обставини справи, дослідивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарський суд
ВСТАНОВИВ:
Статтею 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” № 875-ХІІ від 21.03.1991 р. передбачено, що для підприємств (об’єднань), установ та організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 15 до 25 чоловік –у кількості одного робочого місця.
Відповідно п. 3 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.05.1995р. № 314, робоче місце інваліда вважається створеним, якщо воно відповідає встановленим вимогам робочого місця для інвалідів відповідної нозології, атестоване спеціальною комісією підприємства за участю представників МСЕК, органів Держнаглядохоронпраці, громадських організацій інвалідів, і введено в дію шляхом працевлаштування на ньому інваліда.
Згідно форми № 10-ПІ “Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів” за 2005 рік середньооблікова чисельність штатних працівників облікового складу становила у Відповідача 18 осіб. Згідно законодавчих вимог чисельність інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно 4-відсотковому нормативу становила 1 особу.
Як вбачається із вищевказаного звіту в 2005 році у Відповідача не працював жоден інвалід.
Таким чином, невиконання встановленого нормативу становить 1 робоче місце.
Відповідно до ч. 1 ст. 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” підприємства (об'єднання), установи і організації незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Середньорічна заробітна плата штатного працівника Відповідача, обчислена шляхом ділення фонду оплати праці на середньооблікову чисельність штатних працівників, становила в 2005 році 3866,67 грн.
Відповідно до п. 4 Порядку сплати підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями штрафних санкцій до відділень Фонду соціального захисту інвалідів, акумуляції, обліку та використання цих коштів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28.12.2001р. № 1767, штрафні санкції сплачуються підприємствами самостійно не пізніше 15 квітня року, що настає за звітним.
Згідно ч. 2 п. 11 зазначеного Порядку, у разі несплати штрафних санкцій в установлений термін відділення Фонду вживають заходів щодо їх стягнення у судовому порядку.
Згідно ст. 18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” працевлаштування інвалідів здійснюється центральним органом виконавчої влади з питань праці та соціальної політики, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями інвалідів.
Пунктом 10 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 314 від 03.05.1995р. (надалі –Положення), передбачено, що працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням побажань, стану здоров'я, здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК.
Разом з тим п. 5 цього Положення покладає на підприємства обов’язки по розробленню заходів щодо створення робочих місць для інвалідів, включенню їх до колективного договору, інформуванню центрів зайнятості, місцевих органів соціального захисту населення та відділень Фонду соціального захисту інвалідів про створення (пристосування) робочих місць для працевлаштування інвалідів.
Згідно п. 14 Положення, підприємства:
· у межах доведеного нормативу створюють за власні кошти робочі місця для працевлаштування інвалідів;
· визначають види виробництв, цехи та дільниці, де доцільно використовувати працю інвалідів;
· інформують державну службу зайнятості та місцеві органи соціального захисту населення про вільні робочі місця та вакантні посади, на яких може використовуватися праця інвалідів;
· створюють для інвалідів умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, забезпечують соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством;
· розробляють і затверджують інструкцію про робоче місце інваліда.
Відповідно до п. 12 Положення державна служба зайнятості:
· веде облік інвалідів, які звернулися за допомогою у працевлаштуванні;
· веде облік робочих місць підприємств, на які можуть бути працевлаштовані інваліди.
З наведених вище пунктів 10, 12 Положення вбачається, що обов’язок по працевлаштуванню інвалідів покладений на державну службу зайнятості.
Однак, згідно пунктів 5 та 14 Положення, направленню інваліда для працевлаштування на конкретне підприємство має передувати створення підприємством робочого місця для інваліда та інформування державної служби зайнятості про наявність вакантних місць для працевлаштування інвалідів, оскільки, згідно п. 12 Положення, державна служба зайнятості направляє інвалідів для працевлаштування на робочі місця, які перебувають в службі зайнятості на обліку. Направлення інвалідів для працевлаштування на підприємство, яке не має вільних робочих місць, в тому числі пристосованих для інвалідів, позбавлене смислу.
Даний висновок повністю відповідає висновкам, викладеним в постанові Верховного Суду України від 20.07.2004 у справі № 2-23/9789-03, надісланому Інформаційним листом Вищого господарського суду України від 06.09.2004 № 01-8/1520 “Про доповнення Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 25.02.2004 № 01-8/345 “Про практику Верховного Суду України у справах зі спорів за участю Фонду України соціального захисту інвалідів”.
Відповідно до інформації Чернігівського міського центру зайнятості в 2005 році інваліди для працевлаштування Відповідачу не направлялись, так як інформації від даного підприємства про створені робочі місця для інвалідів не надходило.
Незважаючи на вищевикладені обставини штрафні санкції за нестворення робочих місць для працевлаштування 1 інваліда у 2005 році не можуть бути стягнені з Відповідача з наступних підстав.
Пунктом 1 Указу Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва” від 03.07.1998р. № 727/98 (далі –Указ № 727/98) визначено, що спрощена система оподаткування, обліку та звітності запроваджується для юридичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, в яких за рік середньооблікова чисельність працюючих не перевищує 50 осіб і обсяг виручки яких від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) за рік не перевищує 1 млн. гривень.
Відповідно до п. 3. Указу № 727/98, суб'єкт підприємницької діяльності - юридична особа, який перейшов на спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, самостійно обирає одну з наступних ставок єдиного податку:
· 6 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) без урахування акцизного збору у разі сплати податку на додану вартість згідно із Законом України "Про податок на додану вартість";
· 10 відсотків суми виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), за винятком акцизного збору, у разі включення податку на додану вартість до складу єдиного податку.
Як підтверджується наданими доказами, Відповідач у 2005 році знаходився на спрощеній системі оподаткування , подавав до податкового органу щоквартальні звіти та щомісячно сплачував єдиний податок за ставкою 6 відсотків.
Пунктом 6 Указу № 727/98 передбачено, що суб'єкт малого підприємництва, який сплачує єдиний податок, не є платником, зокрема, внесків до Фонду України соціального захисту інвалідів.
Станом на дату видання Указу № 727/98 статтею 20 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” було передбачено, що підприємства (об’єднання), установи і організації (незалежно від форм власності та господарювання), на яких працює інвалідів менше, ніж встановлено нормативом, зобов’язані щорічно відраховувати до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів у Автономній республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі цільові кошти на створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів, і на здійснення заходів щодо їх соціально –трудової та професійної реабілітації. Розмір відрахувань визначається середньою річною заробітною платою на відповідному підприємстві (об’єднанні), в установі і організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Визначення відрахувань у якості штрафних санкцій було здійснено з моменту вступу в силу Закону України „Про внесення змін до Закону України” „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” від 05.07.2001р. № 2606-ІІІ.
В судовому засіданні 07.11.2006р. ч.4 ст.71 КАС України було зобов’язано Позивача надати докази правомірності своїх дій по стягненню санкцій з Відповідача як з платника єдиного податку.
Позивач таких доказів не надав. Доводи Позивача, викладені у його поясненні, судом не приймаються з наступних підстав.
По-перше, Указ № 727/98 має силу Закону , оскільки прийнятий в порядку Перехідних та Прикінцевих положень Конституції України.
По –друге, виходячи з правового змісту норми, яка міститься в ст. 20 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” в редакції, яка діяла як на час прийняття Указу № 727/98, так і на час виникнення спірних відносин, змінилася лише назва санкції цієї норми з „відрахування” на „штрафні санкції”.
По - третє, станом на дату видання Указу № 727/98 статтею 11 Закону України „Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні” було встановлено, що бюджет фонду України соціального захисту інвалідів формується за рахунок коштів республіканського бюджету, благодійних внесків організацій, трудових колективів і громадян, інших надходжень, в тому числі від підприємницької діяльності фонду, що не суперечить чинному законодавству. Вказана редакція статті існувала і на час внесення змін до цього Закону Законом від 05.07.2001р. № 2606-ІІІ, яким , зокрема, відповідальність , передбачена ст.20, була сформульована у вигляді штрафних санкцій. В 2005 році діяла така ж редакція цієї статті.
Отже, як на час видання Указу № 727/98, так і в 2005 році, коли Відповідач сплачував єдиний податок, бюджет Фонду соціального захисту інвалідів не формувався за рахунок коштів місцевого бюджету, однак існувала норма наведеного Указу, відповідно до якої підприємство –платник єдиного податку фактично звільнялось від відповідальності за нестворення робочих місць для працевлаштування інвалідів у вигляді сплати коштів у розмірі середньорічної зарплати за кожне нестворене місце .
За таких обставин у задоволенні позову має бути відмовлено.
При прийнятті даної постанови суд враховує позицію Київського апеляційного господарського суду, викладену в ухвалі від 27.09.2006р. по справі № 16/134, та Вищого адміністративного суду України, викладену у постанові від 12.04.2006р. по справі № 18/244.
Керуючись ст.ст.94, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
ПОСТАНОВИВ:
1. У позові відмовити повністю.
2. Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання заяви про апеляційне оскарження, встановленого цим Кодексом, якщо таку заяву не було подано.
Якщо було подано заяву про апеляційне оскарження, але апеляційна скарга не була подана у строк, встановлений цим Кодексом, постанова суду першої інстанції набирає законної сили після закінчення цього строку.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Про апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції спочатку подається заява. Обґрунтування мотивів оскарження і вимоги до суду апеляційної інстанції викладаються в апеляційній скарзі.
Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга подаються до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення.
Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Заява про апеляційне оскарження постанови суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 цього Кодексу - з дня складення в повному обсязі.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом двадцяти днів після подання заяви про апеляційне оскарження.
Постанова у повному обсязі складена 11 грудня 2006 року.
Суддя М.В.Фесюра