Провадження № 22ц/790/4881/2013 Головуючий 1-ї інст. - Бородіна Н.М.
Справа № 640/2686/13-ц.р Суддя доповідач - Бровченко І.О.
Категорія: договірні
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
06 серпня 2013 року судова колегія судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області в складі:
Головуючого - судді Бровченко І.О.,
суддів колегії - Піддубного Р.М., Швецової Л.А.,
при секретарі -Афоніні К.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Харкові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Харкова від 19 березня 2013 року по цивільній справі за позовом ОСОБА_3 до ПАТ « ВТБ Банк», в особі Харківської обласної філії ПАТ «ВТБ Банк» про визнання правочину недійсним,-
В С Т А Н О В И Л А :
У лютому 2013 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до ПАТ « ВТБ Банк», в особі Харківської обласної філії ПАТ «ВТБ Банк», в якому просив визнати недійсним - кредитний договір № 112Ф-ІК-400 від 05.06.2008 року.
В обґрунтування заявлених вимог посилався на те, що 05.06. 2008 року між ОСОБА_3 та ВАТ « ВТБ Банк» , в особі Харківської філії ВАТ «ВТБ Банк» був укладений кредитний договір №112Ф-ІК-400, згідно якому відповідач зобов'язався надати позивачу кошти у сумі 30000, 00 доларів США строком по 05.06.2028 року. Відповідно до умов договору позивач прийняв на себе зобов'язання щодо повернення кредиту та сплати процентів за користування кредитом. Підставами для визнання недійсним договору позивач вважає, укладання договору в іноземній валюті, відмінній від гривні України та використання іноземної валюти за спірним кредитним договором як засобу платежу, що є незаконним на території України а також те, що у банка відсутня індивідуальна ліцензія на використання іноземної валюти на території України.
У судовому засіданні суду першої інстанції представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечував.
Рішенням Київського районного суду міста Харкова від 19 березня 2013 року у задоволені позовних вимог відмовлено.
В апеляційній скарзі позивач просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове, яким позовні вимоги позовом ОСОБА_3 до ПАТ «ВТБ Банк», в особі Харківської обласної філії ПАТ «ВТБ Банк» задовольнити. Обґрунтовуючи скаргу посилається на неповне з»ясування судом обставин, що мають значення для справи.
Cудова колегія, заслухавши суддю-доповідача, відповідно до ст. 303 ЦПК України перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає за необхідно її відхилити з наступних підстав.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу.
Однією з підстав виникнення зобов'язання є договір або інший правочин (п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України).
Судом першої інстанції встановлено, підтверджено наявними в справі доказами і не заперечується сторонами, що 05 червня 2008 року між ОСОБА_3 та ВАТ « ВТБ Банк» , в особі Харківської філії ВАТ «ВТБ Банк» правонаступником якого є ПАТ « ВТБ Банк», в особі Харківської філії ПАТ «ВТБ Банк» був укладений кредитний договір №112Ф-ІК-400, згідно якому відповідач зобов'язався надати позивачу кошти у сумі 30000, 00 доларів США строком по 05 червня 2028 року для придбання житлового будинку, а позивач зобов'язався повернути суму кредиту, зі сплатою процентів,здійснюючи щомісячні платежі в сумі 377 дол. США.
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
За положеннями ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
При цьому Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Тобто відповідно до законодавства України гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, в той час коли обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання та валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 року № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет КМУ).
Відповідно до ст. 5 цього Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ . Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету.
Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції незалежно від виду валюти, яка використовується. Указані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Також статтею 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено ряд обмежень і заборон, що стосується умов здійснення окремих банківських операцій. За змістом вказаної статті Закону не має місця заборони на видачу кредитів у іноземній валюті (розміщення залучених коштів у іноземній валюті).
Відповідно до п.2.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, що затверджене Постановою Правління НБУ № 275 від 17.07.2001 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 21 серпня 2001 р. за № 730/5921,яке було чинне на момент укладання договору ), за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку мають право здійснювати операції з валютними цінностями та мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Відповідно п.11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» № 5 від 30 березня 2012 року надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.
Як свідчать матеріали справи 11 листопада 1992р. Національним банком України видано ВАТ «ВТБ Банк» банківську ліцензію №79 на право здійснювати банківські операції та письмовій Дозвіл №79-1 від 11 листопада 1992 року на право здійснювати операції з валютними цінностями, згідно з додатком від 20 квітня 2007 року.
Правовий аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що банк як фінансова установа, отримавши в установленому законом порядку банківську ліцензію та відповідний письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, який є генеральною ліцензією на валютні операції, має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Про згоду позивача з умовами укладеного кредитного договору та використання кредитних коштів свідчить те що з моменту укладення договору та по теперішній час він належним чином виконував умови кредитного договору.
Таким чинм суд першої інстанції повно і всебічно з'ясував обставини по справі, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, оцінив докази, які були досліджені в судовому засіданні і дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позовних вимог.
Відповідно до ч.1 ст.15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Підставами для захисту цивільного права є його порушення, невизнання або оспорювання.
Порушення цивільного права є результатом протиправних дій порушника, внаслідок чого воно зазнало зменшення або ліквідації, що позбавляє його носія можливості здійснити, реалізувати це право повністю або частково.
При цьому, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (ч.1 ст. 10 ЦПК України). Даний принцип полягає у прояві в змагальній формі ініціативи та активності осіб, які беруть участь у справі. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин даної справи.
Сторони зобов'язані визначити коло фактів, на які вони можуть посилатися як на підставу своїх вимог і заперечень, і довести обставини, якими вони обґрунтовують ці вимоги й заперечення (ч.1 ст.60 ЦПК України), крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Відповідно до ст.57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема, звуко - і відеозаписів, висновків експертів.
За таких обставин, доводи апеляційної скарги не є суттєвими, і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи. Позивач та його представник будь яких доказів, які б спростовували висновки суду - не надали.
Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Керуючись ст. 303, 304, 307, 308, 313, п.1 ч.1 ст. 314, 315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -
УХВАЛИЛА :
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити.
Рішення Київського районного суду м. Харкова від 19 березня 2013 року залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення.
Касаційна скарга на ухвалу апеляційного суду може бути подана протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
Головуючий -
Судді: