Справа №22-ц-929 Головуючий у 1-й інстанції Терещенко О.І.
Категорія 53 Суддя-доповідач - Лузан Л.В.
У Х В А Л А
і м е н е м У к р а ї н и
2008 року серпня «20» дня колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Сумської області в складі:
головуючого - Маслова В.О.,
суддів - Кононенко О.Ю., Лузан Л.В.,
з участю секретаря судового засідання - Чуприни В.І.
розглянула у відкритому судовому засіданні у приміщенні апеляційного суду цивільну справу за апеляційною скаргою представника позивачки ОСОБА_1- ОСОБА_2
на рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 12 червня 2008 року
у справі за позовом ОСОБА_1до приватного підприємця ОСОБА_3, третя особа: Конотопський міськрайонний центр зайнятості, про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу та інших платежів, відшкодування моральної шкоди, -
в с т а н о в и л а :
Рішенням Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 12.06.2008 р. в задоволенні позову ОСОБА_1. відмовлено.
В апеляційній скарзі представника позивачки ОСОБА_1.- ОСОБА_2 ставиться питання про скасування рішення суду і постановлення нового рішення про задоволення позовних вимог з тих підстав, що висновки суду не відповідають обставинам справи та що судом були порушені норми матеріального та процесуального права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі, вивчивши матеріали справи і перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.
Відповідно до ч.3 ст. 38 КЗпП України працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.
Судом першої інстанції було встановлено, що 01.08.2002 р. між ПП “ОСОБА_3” і ОСОБА_1. був укладений безстроковий трудовий договір, відповідно до якого позивачку було прийнято на посаду бухгалтера з оплатою праці 202 грн. 50 коп. та щорічною оплачуваною відпусткою тривалістю 24 календарні дні (том 1 а. с. 5). 01.08.2002 р. цей договір було зареєстровано у Конотопському міськрайонному центрі зайнятості за №1011.
Звертаючись 10.02.2005 р. до суду з позовом, представник позивачки ОСОБА_1. - ОСОБА_2. посилався на те, що в порушення вимог ст. 44 КЗпП України позивач відмовляється виплачувати в добровільному порядку вихідну допомогу у розмірі не менше тримісячного середнього заробітку. В наступному змінивши ці позовні вимоги, остаточно просив стягнути на користь позивачки 1043 грн. 52 коп. вихідної допомоги в порядку ст. 44 КЗпП України / т.1 ас.3/ .
В послідуючому представник позивачки неодноразово доповнював позовні вимоги . 23.02.2005 р. доповнивши позовні вимоги, позивачка просила зобов'язати відповідача внести до трудової книжки запис про звільнення з 19.01.05 р. на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України /ас.33, 133/;
01.03.2005 р. - посилаючись на положення ч.1 ст.116 та ст.117 КЗпП України , а також на те, що під час звільнення їй не виплатили всіх сум, що належить їй від підприємства, просила стягнути 21 907 грн. 72 коп. середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні / ас.60/ ;
15.03.2005 р. - посилаючись на те, що діями відповідача їй заподіяна моральна шкода, просила на підставі ст. 237-1 КЗпП України стягнути на її відшкодування 20 000 грн.;
15.03.2005 р. - посилаючись на незаконність її звільнення за ч.1 ст.38 КЗпП України, просила визнати недійсним наказ № 2 від 17.01.2005 р. та визнати звільнення на підставі ч. 1 ст. 38 КЗпП України незаконним /ас.82, 83/ ;
18.03.2005 р. - посилаючись на те відповідач відмовляється вчиняти у встановлено порядку запис про її звільнення з 19.01.2005 р. на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України, чим перешкоджає стати на облік в центрі зайнятості та її подальшого працевлаштування, відповідно до ст. 235 КЗпП просила стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу в сумі 21 907 грн. 71 коп. / ас. 91/;
06.04.2005 р. - посилаючись на те, що відповідач її звільнив 17.01.2005 р., у той час як вона просила звільнити її з 19.01.2005 р., вважала що відповідач повинен їй оплатити два робочі дні (18 та 19.01.2005 р.), просила стягнути заробітну плату за ці два дні в розмірі 32 грн. 36 коп.;
посилаючись на порушення з боку відповідача порядку надання щорічних відпусток (щодо обчислення строків) просила суд стягнути з відповідача грошову компенсацію за два дні невикористаної відпустки в сумі 33 грн. 02 коп. /ас. 120/.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано відмовив ОСОБА_1. у задоволенні позову. При цьому колегія суддів виходить з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що 19.01.2005 р. позивачка подала відповідачу заяву, в якій просила звільнити її за ч.3 ст. 38 КЗпП України, у зв'язку з невиконанням відповідачем законодавства про працю, і відповідно до ст. 44 КЗпП України, виплатити їй вихідну допомогу у розмірі не менше тримісячного середнього заробітку. При цьому позивачка посилалась на наступні порушення відповідачем трудового законодавства, які, за її твердженням, мали місце під час її роботи: в порушення вимог ч.1 ст.115 КЗпП заробітну плату відповідач виплачував їй раз на місяць; про розмір заробітної плати в порядку, передбаченому ст. 110 КЗпП України, відповідач її не повідомляв; в порушення ст. 74,75 КЗпП України їй не було надано повної кількості днів основної щорічної відпустки за перший рік роботи та не надано щорічної відпустки за наступний робочий рік.
З матеріалів справи вбачається, що наказом № 2 від 17.01.2005 р. ОСОБА_1 було звільнено за ч.1 ст. 38 КЗпП України з 17.01.2005 р. та зобов'язано бухгалтерію виплатити їй компенсацію за невикористану відпустку в кількості 35 календарних днів: за період з 01.08.2003 р. по 01.08.2004 р.- 24 дні, з 01.08.2004 р. по 17.01.2005 р.- 11 днів (том 1 ас. 25).
З пояснень відповідача вбачається, що спочатку 17.01.2005 р., а потім 19.01.2005 р. позивачка звернулась із заявою про звільнення її за ч.3 ст.38 КЗпП, при цьому останній день її роботи був 17.01.2005 р. Після 17.01.2005 р. ОСОБА_1 на роботу не виходила, бажання продовжувати трудові відносини з відповідачем не висловлювала ні самому відповідачу, ні суду під час розгляду справи. Вважаючи, що ОСОБА_1 була відсутня на роботі без поважних причин, та не бажаючи її звільняти за прогули, відповідач видав наказ № 2 від 17.01.2005 р. про звільнення ОСОБА_1. з 17.01.2005 р. за ч.1 ст.38 КЗпП України.
На обґрунтування своїх доводів про те, що відсутність на роботі 18 і 19.01.2005 р. була викликана поважними причинами, ОСОБА_1 надала лікарняний лист, виданий поліклінікою ВАТ «Червоний металіст» /т.1 ас.41/. Проте колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийшов до вірного висновку, що у відповідача були підстави вважати цей документ таким, що виданий з порушенням вимог діючого законодавства. Зокрема, з повідомлення головного лікаря Конотопської ЦРЛ вбачається, що згідно ліцензії від 17.12.2000 р. та дозволу МОЗ України від 10.10.2000р. поліклініка ВАТ «Червоний металіст» має право на видачу листка непрацездатності тільки особам, які працюють на даному підприємстві /т.2 ас. 39; т.1 ас.29, /.
Таким чином, на підтвердження своїх доводів про відсутність на роботі 18 і 19.01.2005 р. з поважних причин, ОСОБА_1 достовірних доказів не надала. Тому суд першої інстанції вірно відмовив їй у задоволенні позову про стягнення заробітної плати за ці дні.
Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції вірно визнав необгрунтованими доводи позивачки про те, що невиконанням законодавства про працю, умов колективного і трудового договору відповідач порушував її трудові права.
Зокрема. Відповідач не заперечував той факт, що виплачував позивачці заробітну плату один раз в місяць та не повідомляв її про розмір заробітної плати в порядку, передбаченому ст.110 КЗпП України. Проте, перевіряючи обгрунтованість цих доводів, суд першої інстанції вірно виходив з того, що під час дії трудового договору позивачку влаштовував такий порядок виконання трудового договору з боку відповідача, свої заперечення та зауваження щодо такого порядку вона жодного разу не висловлювала відповідачу, за захистом своїх порушених прав в правоохоронні органи не зверталась. Тому у суду першої інстанції не було підстав визнавати незаконними такі дії відповідача поза межами строку позовної давності.
Не можна визнати обґрунтованими доводи позивачки про незаконність дій відповідача щодо ненадання повної кількості днів основної щорічної відпустки за перший рік роботи та ненадання щорічної відпустки за наступний робочий рік, а також поділу щорічної відпустки позивачки за перший рік роботи на кількість днів, меншу за гарантовану законом.
Відповідно до положень ч. 5 ст. 79 КЗпП України конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом. Позивачка не надала доказів про те, що висловлювала відповідачу бажання в той чи інший рік використати щорічну відпустку в повному обсязі або частково, а відповідач ухилявся від задоволення її заяви. Тому у суду першої інстанції не було підстав такі дії відповідача визнавати незаконними поза межами строку позовної давності.
Крім того, з матеріалів справи вбачається, що хоча відповідач і надав позивачці відпустку, допустивши при цьому її поділ на кількість днів, меншу за гарантовану законом /12 днів замість 14 днів/, проте вбачається, що така тривалість частин відпустки визначалась самою позивачкою, про що зазначалось в її заявах /т.1 ас.26, 27, 30 т.2 ас.47,48/. Враховуючи ці обставини, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що в такому разі позивачка не має підстав посилатись на порушення відповідачем її прав .
Колегія суддів вважає, що у суду першої інстанції не було підстав для задоволення позову про стягнення на підставі ст.117 КЗпП середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні. При цьому колегія суддів виходить з наступного.
З матеріалів справи вбачається, що, не попередивши завчасно відповідача про бажання звільнитися, позивачка з 18.01.2005 р. на роботу не виходила, тому у відповідача не було можливості виконати вимоги ч.1 ст.116 КЗпП / ас.9/.
Вбачається, що відповідач намагався в добровільному порядку узгодити з позивачкою питання про її звільнення, надсилаючи їй відповідні листи /ас. 10, 21-23/. В той же час ОСОБА_1 не надала доказів, що після 17.01.2005 р. приходила до відповідача, в тому числі і за отриманням сум, які належали їй до виплати в день звільнення. В свою чергу ПП “ОСОБА_3” надав суду докази про те, що не виплативши з вини позивачки належні їй до виплати в день звільнення суми, він в розумні строки, а саме 26.01.2005 р., за заявою позивачки перерахував їй ці суми на її розрахунковий рахунок в банку /т.1 ас.11, 12, 40/.
Колегія суддів також вважає необгрунтованими позовні вимоги про стягнення грошової компенсації за два дні невикористаної відпустки в сумі 33 грн. 02 коп. Заявляючи такий позов, ОСОБА_1 посилалась на порушення відповідачем порядку обрахування строків при наданні щорічної відпустки. При цьому зазначала, що такі строки мають обраховуватись відповідно до положень ст. 241-1КЗпП України.
Такі доводи позивачки колегія суддів вважає помилковими. Стаття 241-1 КЗпП України визначає порядок обчислення строків, передбачених КЗпП. В той же час початок щорічної відпустки /або її частини/ та її закінчення визначаються тими днями, які зазначені в наказі про надання такої відпустки. Тобто конкретні дні відпустки визначаються відповідним наказом, а не КЗпП, тому правила ст.241-1 КЗпП на ці правовідносини не розповсюджуються.
До того ж, слід відмітити, що з наказів про відпустку та табелів обліку робочого часу вбачається про те, що позивачка перебувала у відпустці таку кількість днів, яка зазначалась у наказах про її надання, тому у позивачки немає підстав стверджувати, що вона має два дні невикористаної відпустки у зв'язку з невірним обрахуванням строків відпустки /т.1 ас.26, 27, 30; т.2 ас.17-19/.
Посилаючись на незаконність звільнення з 17.01.2005 р. за ч.1 ст. 38 КЗпП, позивачка просила поновити ці свої порушені права шляхом зміни підстави звільнення на ч.3 ст. 38 КЗпП.
Проте під час розгляду справи не знайшли свого підтвердження доводи позивачки, що невиконанням законодавства про працю, умов колективного і трудового договору відповідач порушував її права. Тому, розглядаючи спір в межах заявлених позовних вимог, у суду першої інстанції не було підстав для задоволення позову про зміну підстав звільнення з ч. 1 ст. 38 на ч.3 ст. 38 КЗпП України. В той же час, з метою поновлення своїх трудових прав у інший спосіб, позивачка відповідних позовних вимог не заявляла.
У зв'язку з наведеним суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про покладення на відповідача обов'язку внести до трудової книжки запис про звільнення з 19.01.05 р. на підставі ч.3 ст. 38 КЗпП України; про стягнення вихідної допомоги на підставі ст.44 КЗпП у розмірі, не менше тримісячного середнього заробітку; про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу відповідно до ст. 235 КЗпП та про стягнення на підставі ст. 237-1 КЗпП України 20 000 грн. в рахунок відшкодування моральної шкоди, оскільки підстави для задоволення цих позовних вимог відсутні.
Інші доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду і не містять нових даних, які б давали підстави для скасування постановленого рішення.
Керуючись ст.303, п.1 ч.1 ст.307, ст.ст.308, 313-315 ЦПК України колегія суддів-
у х в а л и л а :
Апеляційну скаргу представника позивачки ОСОБА_1- ОСОБА_2 відхилити, а рішення Конотопського міськрайонного суду Сумської області від 12 червня 2008 року в даній справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і з цього часу може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців.
Головуючий -
Судді -