Головуючий у 1 інстанції Ліпчанський С.М.

Доповідач Соломаха Л.І.

Категорія 51

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 липня 2013 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого-судді Пономарьової О.М.

суддів Соломахи Л.І., Биліни Т.І.

при секретарях Сачко І.В., Біляєві М.О., Козаку І.С.

за участю:

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

представника відповідача Мороз Ю.А.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Красноармійський комбікормовий завод» про визнання звільнення незаконним, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди з апеляційною скаргою відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Красноармійський комбікормовий завод» на рішення Мар'їнського районного суду Донецької області від 17 травня 2013 року, -

В С Т А Н О В И В :

10 листопада 2011 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Красноармійський комбікормовий завод» (далі - ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод») про визнання звільнення незаконним, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Зазначала, що з 01 червня 2006 року перебувала у трудових відносинах з відповідачем, працювала вівчарем.

З 23 листопада 2010 року по 30 листопада 2010 року вона у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю знаходилася на лікарняному. Під час хвороби їй зателефонував головний бухгалтер підприємства та повідомив, що його не влаштовує її перебування на лікарняному і у зв'язку з цим вона звільнена.

01 грудня 2010 року вона прибула на роботу, але до роботи її не допустили, посилалися на її звільнення. В бухгалтерії їй показали трудову книжку, в якій був запис про її звільнення за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України. При цьому у неї вимагали написати заяву про звільнення за власним бажанням з 30 листопада 2010 року. Від написання такої заяви вона відмовилася, вимагала видати їй трудову книжку та провести з нею повний розрахунок, проте в цьому їй було відмовлено.

Вважає її звільнення за ст. 38 КЗпП України незаконним, оскільки відповідної заяви вона не подавала і у відповідача відсутні підстави для її звільнення за власним бажанням. Крім того, вона звільнена під час тимчасової працездатності, що є порушенням вимог частини 3 ст. 40 КЗпП України.

Посилаючись на те, що до теперішнього часу наказ про звільнення їй не вручено, трудова книжка не видана, у зв'язку з чим строки звернення до суду нею не пропущені, просила:

- визнати незаконним її звільнення за ст. 38 КЗпП України;

- стягнути з ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» на її користь заробітну плату за час вимушеного прогулу з 01 грудня 2010 року по час ухвалення судового рішення та на відшкодування моральної шкоди 10 000 грн. (а.с. 2).

Рішенням Мар'їнського районного суду Донецької області від 17 травня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. Визнано незаконним звільнення ОСОБА_1 в порядку ст. 40 КЗпП України (так зазначено в рішенні). З ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» на користь ОСОБА_1 стягнуто заробітну плату за час вимушеного прогулу з 01 грудня 2010 року по 17 травня 2013 року у розмірі 74 352,99 грн., на відшкодування моральної шкоди - 3 000 грн. (а.с. 132-134).

З таким судовим рішенням не погодився відповідач - ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод», подав на нього апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм процесуального та матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

Зазначає, що при звільненні позивача за власним бажанням ним були дотримані вимоги закону, в день звільнення позивачу була видана належно оформлена трудова книжка та з нею проведено розрахунок. Вручення копії наказу при звільненні за власним бажанням діючим законодавством не передбачено.

Суд не врахував, що про перебування ОСОБА_1 на лікарняному адміністрації ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» на момент подання нею заяви 30 листопада 2010 року про звільнення відомо не було, ОСОБА_1 про це відповідача не повідомляла та лікарняний не надавала. Обмеження щодо звільнення працівника, який знаходиться на лікарняному, відповідно до частини 3 ст. 40 КЗпП України стосується лише звільнення за ініціативою власника.

Суд не врахував, що позивач звернулася до суду майже через рік після звільнення. Між ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» та ОСОБА_1 у період з моменту її звільнення (30 листопада 2010 року) до її звернення до суду (10 листопада 2011 року) з позовом про визнання звільнення незаконним, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу будь-яких спірних питань щодо повноти та своєчасності виплати належних позивачу сум, щодо видачі трудової книжки та копії наказу про звільнення не було (а.с. 249 - 254).

В судовому засіданні апеляційного суду представник відповідача ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» - Мороз Ю.А., який діє на підставі довіреності цієї юридичної особи від 01 квітня 2013 року (а.с. 281), доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.

Позивач ОСОБА_1 та її представник - адвокат ОСОБА_2, який діє на підставі угоди про надання правової допомоги від 25 червня 2013 року (а.с. 270-271), проти доводів апеляційної скарги заперечували, просили її відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника відповідача Мороз Ю.А., позивача ОСОБА_1, її представника - адвоката ОСОБА_2, дослідивши матеріали цивільної справи, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга відповідача ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» підлягає задоволенню, а рішення суду скасуванню з ухваленням нового рішення з наступних підстав:

При розгляді справи суд першої інстанції встановив, що відповідно до наказу директора ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» від 01 червня 2010 року № 43-к ОСОБА_1 була прийнята з 01 червня 2010 року на роботу вівчарем (а.с. 108).

Згідно наказу № 140-к від 30 листопада 2010 року ОСОБА_1 звільнена з посади вівчаря за власним бажанням з 30 листопада 2010 року (ст. 38 КЗпП України), підстава звільнення: заява ОСОБА_1 від 30 листопада 2010 року (а.с. 110).

Згідно свідоцтва про розірвання шлюбу, яке видано 25 травня 2010 року Відділом реєстрації актів цивільного стану Мар'їнського районного управління юстиції Донецької області, після реєстрації розірвання шлюбу з ОСОБА_4 ОСОБА_1 присвоєно прізвище ОСОБА_1 (а.с. 6) та 25 жовтня 2010 року Мар'їнським районним відділом ГУМВС України у Донецькій області їй видано паспорт на прізвище ОСОБА_1 (а.с. 4).

Згідно листка непрацездатності серія АВЖ № 035223, виданого Мар'їнською центральною районною лікарнею, ОСОБА_1 у період з 23 листопада 2010 року по 30 листопада 2010 року перебувала на лікарняному у зв'язку з загальним захворюванням, стати до роботи - 01 грудня 2010 року (а.с. 5).

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що в матеріалах справи є дві заяви ОСОБА_1 про її звільнення за власним бажанням: одна датована 30 листопада 2010 року, друга - 01 червня 2011 року. Позивач зазначає, що дати в заявах про звільнення написані не нею. З метою виявлення причини розбіжностей дат у заявах про звільнення судом по справі була призначена судова почеркознавча експертиза, у зв'язку з чим у ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» були витребувані оригінали заяв позивача про прийом на роботу та звільнення. Проте відповідач без зазначення поважних причин витребувані документи суду не надав, внаслідок чого суд не зміг встановити відповідність дати у заяві про звільнення почерку позивача, а тому усі суперечності, які виникли під час розгляду справи, трактує на користь позивача і наявність двох заяв ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням з різними датами суд трактує як порушення порядку звільнення позивача. Оскільки відповідач порушив порядок звільнення позивача, відповідно процедура попередження та звільнення в порядку ст.ст. 38, 40, 41 КЗпП України не була витримана, є підставі для нарахування позивачу заробітної плати за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди.

Суд вважав, що строк звернення до суду позивачем не пропущено, оскільки відповідач до теперішнього часу з нею не розрахувався, заява про отримання позивачем розрахунку при звільненні та трудової книжки написана не позивачем. Відповідно до частини 2 ст. 233 КЗпП України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду із позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

З такими висновками суду першої інстанції погодитися не можливо, до них суд дійшов внаслідок порушення норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до п. 4 ст. 309 ЦПК України порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права є підставами для скасування судового рішення і ухвалення нового рішення.

Відповідно до ст. 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

З матеріалів справи встановлено, що наказом директора ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» від 30 листопада 2010 року № 140-к позивач звільна з посади вівчаря за власним бажанням з 30 листопада 2010 року. В наказі зазначено, що він виданий на підставі заяви позивача від 30 листопада 2010 року (а.с. 110).

В матеріалах справи є заява ОСОБА_1 від 30 листопада 2010 року на ім'я директора ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод», в якій вона просила звільнити її з роботи за власним бажанням з 30 листопада 2010 року (а.с. 111).

Позивач ОСОБА_1 визнає, що зазначену заяву писала вона без зазначення дати звільнення, особистий підпис на заяві виконано нею, але посилається, що писала цю заяву при її прийнятті на роботу в червні 2010 року на пропозицію відповідача, дата подання заяви - 30 листопада 2010 року та дата звільнення - 30 листопада 2010 року написані не нею, а іншою особою.

Відповідно до п. 12 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» по справах про звільнення за ст. 38 КЗпП суди повинні перевіряти доводи працівника про те, що власник або уповноважений ним орган примусили його подати заяву про розірвання трудового договору.

З матеріалів справи встановлено, що заява про прийняття на роботу позивачем подавалася 01 червня 2010 року від імені ОСОБА_1 (а.с. 109), наказ про прийняття на роботу відповідачем був виданий також щодо ОСОБА_1, тобто на прізвище, яке позивач мала під час шлюбу. В штатному розписі та табелях обліку робочого часу за червень - листопад 2010 року позивач також значиться під прізвищем ОСОБА_1 (а.с. 288-313).

Проте заява про звільнення нею написана від імені ОСОБА_1, а не від імені ОСОБА_1, як в заяві про прийняття на роботу.

Враховуючи, що у зв'язку із розірванням шлюбу з ОСОБА_4 паспорт на ім'я ОСОБА_1 позивач отримала 25 жовтня 2010 року, тобто майже через п'ять місяців після її прийняття на роботу, апеляційний суд вважає, що заява про звільнення від імені ОСОБА_1 не могла бути написана позивачем 01 червня 2010 року при її прийнятті на роботу.

Посилання позивача ОСОБА_1 на те, що заяву про звільнення писала вона, але дата звільнення та дата написання заяви - 30 листопада 2010 року в заяві написані не нею, також є недоведеними. На підтвердження цього факту позивачем не надано будь-яких доказів.

Посилання суду першої інстанції на те, що з метою перевірки пояснень позивача щодо написання дати звільнення ним була призначена судова почеркознавча експертиза, але відповідач не надав суду оригінали заяв позивача про прийом на роботу та звільнення з роботи, внаслідок чого суд не зміг встановити «відповідності дати на заяві про звільнення почерку позивача», а тому всі сумніви тлумачить на користь позивача, суперечить ст. 146 ЦПК України.

Відповідно до ст. 146 ЦПК України у разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд залежно від того, хто із цих осіб ухиляється, а також яке для них ця експертиза має значення, може визнати факт, для з'ясування якого експертиза була призначена, або відмовити у його визнанні.

Проте, як вбачається з матеріалів справи, справа до експертної установи судом не направлялася. В матеріалах справи відсутні повідомлення або висновок експерта про неможливість надати відповідь на поставлені на вирішення експерта питання по ксерокопіям заяв про прийняття позивача на роботу та її звільнення, а саме: чи виконано у заяві про звільнення цифри «30.11.2010» ОСОБА_1

Відповідно до ст. 146 ЦПК України судом не визнано факт того, що цифри «30.11.2010» в заяві ОСОБА_1 про звільнення виконані не нею, а іншою особою.

Відповідно до п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року № 5 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства, що регулюють провадження у справі до судового розгляду» під час обговорення в судовому засіданні питання про призначення експертизи, а також в ухвалі про її призначення суд повинен роз'яснити наслідки ухилення від участі в експертизі (стаття 146 ЦПК). Застосування таких наслідків можливе лише після постановлення ухвали про призначення експертизи та підтвердження факту ухилення особи від участі в експертизі.

Апеляційний суд вважає, що факт ухилення відповідача від участі в експертизі не підтверджений.

На ухвалу суду від 18 грудня 2012 року про витребування у відповідача оригіналів заяв про прийом та звільнення позивача (а.с. 131) відповідач надав суду письмову відповідь від 07 лютого 2013 року за № 40, згідно якої повідомив суд, що надати оригінали цих заяв відповідач не має можливості з тих причин, що вони 24 травня 2012 року були передані за актом юристу ОСОБА_5, яка була одним з трьох представників відповідача по цій справі, що ці документи юристом ОСОБА_5 відповідачу не повернуті, що в липні-серпні 2012 року юрист ОСОБА_5 припинила юридичне обслуговування підприємства, що вони неодноразово намагалися зв'язатися з юристом ОСОБА_5 проте це їм не вдалося і у відділі кадрів залишилися лише ксерокопії цих заяв. До цієї відповіді відповідач додав акт від 24 травня 2012 року про передачу кадрових документів юристу ОСОБА_5 (а.с. 155-156, а.с. 160).

З матеріалів справи встановлено, що дійсно 24 травня 2012 року судом по цій справі проводилося судове засідання, що підтверджується довідкою секретаря судового засідання про неможливість створення робочої копії звукозапису та ухвалою суду від 24 травня 2012 року про задоволення клопотання представника позивача ОСОБА_2 про витребування документів з Центра зайнятості Красноармійського району Донецької області, з Управління Пенсійного фонду України у Красноармійському районі Донецької області, з Податкової адміністрації Красноармійського району Донецької області (а.с. 61-62). Участь в якості представника відповідача в ньому брала ОСОБА_5, яка діяла на підставі довіреності ТОВ «Красноармійський комбікормовий завод» від 24 січня 2012 року (а.с. 53), що підтверджується її клопотанням від 24 травня 2012 року про допит свідків (а.с. 59), її розпискою про явку до суду (а.с. 63).

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції безпідставно послався на те, що відповідач не надав суду витребувані документи без зазначення поважних причин.

Суд першої інстанції не врахував, що наявність на заяві про звільнення дати її складання жодним чином не впливає на наслідки її подання, оскільки вирішальне значення при звільненні з роботи за ініціативою працівника є його волевиявлення підтверджене особистим підписом на заяві про звільнення. Позивач ОСОБА_1 факт написання нею заяви про звільнення та належність їй особистого підпису на цій заяві не оспорює.

Позивач визнає, що з 01 грудня 2010 року вона на роботу не виходила.

Звертаючись до суду з цим позовом, позивач не ставила питання про її поновлення на роботі, не просила змінити дату її звільнення (а.с. 2).

В судовому засіданні апеляційного суду і позивач, і її представник - адвокат ОСОБА_2 категорично заявили, що позивач не бажає поновлюватися на роботі.

Наявність заяви про звільнення та належність позивачу особистого підпису на цій заяві, наступна поведінка позивача, яка з 01 грудня 2010 року припинила роботу та не ставить питання про її поновлення на роботі або зміну дати звільнення, свідчать про те, що позивач погоджується з її звільненням за власним бажанням з 30 листопада 2010 року. Доказів про те, що звільнення здійснено в супереч її волі, позивачем суду не надано.

Відповідно до п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 р. № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» звільнення працівника за його заявою до закінчення двотижневого строку відповідає вимогам ст. 38 КЗпП України, якщо працівник зазначив дату звільнення у заяві або погодився з нею до проведення останнього.

Та обставина, що позивач звільнена 30 листопада 2010 року під час її тимчасової непрацездатності, не є підставою для визнання звільнення за власним бажанням незаконним.

Позивач визнає, що лікарняний вона відповідачу не здавала.

Як вбачається з табеля обліку робочого часу за листопад 2010 року, позивач ОСОБА_1 - згідно табеля ОСОБА_1 працювала повний місяць, в тому числі в період з 23 по 30 листопада 2010 року (а.с. 311-313) та їй за повний місяць нарахована заробітна плата в розмірі 3 053 грн., що підтверджується штатним розписом на листопад 2010 року та довідкою відповідача про нараховану заробітну плату від 14 грудня 2012 року № 33 (а.с. 114, а.с. 308-310).

Як обгрунтовано зазначає відповідач в апеляційній скарзі, вимога частини 3 ст. 40 КЗпП України щодо заборони на звільнення працівника в період його тимчасової непрацездатності стосується лише розірвання трудового договору з ініціативи власника підприємства або уповноваженого ним органу, на випадки припинення трудового договору за ст. 38 КЗпП України дія цієї норми закону не поширюється.

Посилання суду першої інстанції на те, що 01 червня 2011 року позивачем відповідачу була подана ще одна заява про її звільнення за власним бажанням, що наявність двох заяв про звільнення ОСОБА_1 за власним бажанням з різними датами (30 листопада 2010 року та 01 червня 2011 року), він трактує як порушення порядку звільнення на користь позивача, не ґрунтується на законі.

Подання позивачем 01 червня 2011 року заяви про її звільнення за власним бажанням (а.с. 128), не спростовує висновків суду про відсутність підстав для визнання звільнення позивача з 30 листопада 2010 року незаконним. Позивач визнає, що з 01 грудня 2010 року вона на роботу не виходила, що 01 грудня 2010 року вона бачила свою трудову книжку з записом про її звільнення за власним бажанням з 30 листопада 2010 року, а тому подання позивачем заяви про звільнення з 01 червня 2011 року не має юридичного значення.

Відповідно до ст. 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.

Оскільки позивач не оспорює дату свого звільнення, не заявляє вимог про її поновлення на роботі, будь-який вимушений прогул в розумінні ст. 235 КЗпП України відсутній, що судом першої інстанції не враховано та призвело до помилкового висновку про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Задовольняючи позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, суд першої інстанції послався на норми ст. 116, ст. 117 КЗпП України, проте ці норми права стосуються відповідальності підприємства за затримку розрахунку при звільненні.

Так, відповідно до ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум. В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

Відповідно до ст. 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 просила стягнути з відповідача середній заробіток «за час вимушеного прогулу» у зв'язку з тим, що відповідачем з нею на протязі 11 місяців не проведено розрахунок (а.с. 2).

Проте суд першої інстанції не врахував, що невиплата належних позивачу сум при звільненні не є предметом позову по цій справі і в позовній заяві позивач навіть не зазначає які ж суми їй не виплачені відповідачем при звільненні.

Враховуючи зазначене, доводи апеляційної скарги відповідача про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права є обґрунтованими.

Посилання представника позивача в судовому засіданні апеляційного суду на те, що вимушеним прогулом є затримка видачі позивачу трудової книжки, не спростовує висновків суду щодо безпідставності позовних вимог ОСОБА_1

Відповідно до частини 3 ст. 235 КЗпП у разі затримки видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органу працівникові виплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Така вимога про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу через затримку видачі трудової книжки, може бути задоволена лише у випадку, коли звільнена особа не заявляє вимоги щодо її поновлення на роботі та коли несвоєчасна видача трудової книжки перешкоджала її працевлаштуванню.

Відповідно до п. 4.1 «Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників», яка затверджена наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 року № 58 (із змінами), власник або уповноважений ним орган зобов'язаний видати працівнику його трудову книжку в день звільнення з внесеним до неї записом про звільнення.

При затримці видачі трудової книжки з вини власника або уповноваженого ним органа працівникові сплачується середній заробіток за весь час вимушеного прогулу.

Днем звільнення в такому разі вважається день видачі трудової книжки. Про новий день звільнення видається наказ і вноситься запис до трудової книжки працівника. Раніше внесений запис про день звільнення визнається недійсним у порядку, встановленому пунктом 2.10 цієї Інструкції.

Проте, позовні вимоги про зобов'язання відповідача видати позивачу трудову книжку, у зв'язку із затримкою її видачі змінити дату звільнення, позивачем не заявлялися. Докази того, що несвоєчасна видача трудової книжки перешкоджала її працевлаштуванню, позивачем суду не надавалися. В судовому засіданні апеляційного суду позивач посилалася на те, що в теперішній час вона вже має іншу трудову книжку.

Більш того, згідно заяви ОСОБА_1 від 30 листопада 2010 року трудову книжку вона отримала (а.с. 112).

Посилання суду першої інстанції на те, що заява про отримання розрахунку при звільненні та трудової книжки написана не позивачем, не відповідають обставинам справи. Позивач ОСОБА_1 визнає той факт, що заява про отримання нею заробітної плати та трудової книжки написана особисто нею, що підписана ця заява також особисто нею, проте не визнає написання нею в цій заяві цифр «30.11.2010», посилається, що ця заява написана нею при прийнятті на роботу.

Посилання позивача на те, що цю заяву вона писала під час її прийняття на роботу в червні 2010 року, є недоведеними, оскільки при прийнятті на роботу 01 червня 2010 року вона мала інше прізвище - ОСОБА_1 і, крім того, будь-яких доказів того, що зазначена заява була написана саме в червні 2010 року позивачем суду не надано.

Апеляційним судом в судовому засіданні був оглянутий оригінал журналу реєстрації трудових книжок, копія якого є в матеріалах справи (а.с. 115-121), з якого встановлено, що трудова книжка позивача в ньому не зареєстрована. Саме у зв'язку з цим за поясненнями представника відповідача від позивача при звільненні і була взята заява про отримання нею трудової книжки.

Відповідно до ст. 2371 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди є похідними від її позовних вимог про визнання звільнення незаконним та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про недоведеність позовних вимог про визнання звільнення незаконним, підстави для задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди відсутні.

Відповідно до ст. 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» встановлені ст. 233 КЗпП строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін. У кожному випадку суд зобов'язаний перевірити і обговорити причини пропуску цих строків, а також навести у рішенні мотиви, чому він поновлює або вважає неможливим поновити порушений строк.

Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.

Оскільки при пропуску місячного і тримісячного строку у позові може бути відмовлено за безпідставністю вимог, суд з'ясовує не лише причини пропуску строку, а всі обставини справи права і обов'язки сторін.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про безпідставність позовних вимог ОСОБА_1, рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 саме за їх безпідставністю, у зв'язку з чим підстави для перевірки висновків суду першої інстанції щодо дотримання позивачем строків звернення до суду з цим позовом відсутні.

Керуючись ст. 307, ст. 309, ст. 314, ст. 316 ЦПК України, апеляційний суд Донецької області, -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю «Красноармійський комбікормовий завод» задовольнити.

Рішення Мар'їнського районного суду Донецької області від 17 травня 2013 року скасувати і ухвалити нове.

Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог до Товариства з обмеженою відповідальністю «Красноармійський комбікормовий завод» про визнання звільнення незаконним, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: О.М. Пономарьова

Судді: Л.І. Соломаха

Т.І. Биліна