УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 листопада 2007 року м. Харків
Колегія суддів з касаційного розгляду справ судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області у складі:
головуючого Луспеника Д.Д.,
Суддів: Колтунової А.І., Кукліної Н.О.,
Бобровського В.В., Маміної О.В.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю „В.B.C.", треті особи - товариство з обмеженою відповідальністю науково-виробнича фірма „Статус ЛТД", відкрите акціонерне товариство „Електронмаш", про зобов'язання виконати умови договорів про зберігання автомобілів на автостоянці та відшкодування моральної шкоди, за касаційною скаргою директора товариства з обмеженою відповідальністю „В.B.C." на рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2005 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 06 червня 2006 року.
встановила:
У жовтні 2003 р. позивачі ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися в суд із самостійними позовними вимогами до ГОВ „В.B.C." про усунення перешкод у користуванні майном - місцем для зберігання автомобіля. Уточнивши позовні вимоги у червні 2005 p., кожен з позивачів у своїх позовних заявах просили зобов'язати відповідача усунути перешкоди в користуванні місцями для зберігання автомобілів, виконувати зобов'язання за раніше укладеними договорами про зберігання автомобілів, надавши їм місця на автостоянці за відповідними номерами з оплатою послуг на умовах, визначених цими договорами.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ТОВ НВФ „Статус ЛІД" уклало договори по наданню платних послуг за зберігання автомобілів на автостоянці, розташованої по АДРЕСА_1 1.01.2001 р. за № 6 з ОСОБА_1. па місце під № 28; 20.03.2001 р. за № 19 з ОСОБА_2 на місце під № 51;
"Справа № 1499-кс-07 Головуючий у першій інстанції: Калашникова О.І. Доповідач: Луспеник Д.Д.
2
1.07.2001 p. за № 33 з ОСОБА_3 на місце під № 48. Раніше (1.08.1998 р.) між ГОВ НВФ „Статус ЛТД" і ТОВ „В.В.С." був укладений договір про сумісну діяльність щодо будівництва, організації та експлуатації автомобільної стоянки, в період дії якого й були укладені вищезазначені договори на зберігання автомобілів. Проте зазначений договір був розірваний рішенням господарського суду Одеської області від 6.05.2003 р. і з цього часу керівництво автостоянкою взяло на себе ТОВ „В.B.C.". яке перешкоджає їм користуватися місцями для зберігання автомобілів, не виконує зобов'язання, які були укладені раніше, хоча і з іншим товариством, проте на законних підставах та ними належним чином виконувались, пропонуючи їм повторно сплатити за надані послуги та звільнити місця.
Крім того, позивачі зазначили, що неправомірними діями керівництва ГОВ „В.B.C." їм завдана моральна шкода, тому на користь кожного з них просили стягнути по 1000 грн.
Справа розглядалася неодноразово. Останнім рішенням Київською районного суду м. Одеси від 30 листопада 2005 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Одеської області від 06 червня 2006 року, позовні вимоги ОСОБА_1., ОСОБА_2 та ОСОБА_3. задоволені частково. Зобов'язано ТОВ „В.B.C." виконати умови договорів від: 1.01.2001 р. за № 6 з ОСОБА_1.; 20.03.2001 р. за № 19 з ОСОБА_2; 1.07.2001 р. за № 33 з ОСОБА_3 та надати їм платні послуги по зберіганню автотранспорту на автостоянці по п АДРЕСА_1 відповідно на місця за номерами 28. 51 і 48. Стягнуто з ТОВ „В.B.C." на користь кожного з позивачів моральну шкоду в розмірі 1000 грн.
У касаційній скарзі директор ТОВ „В.B.C." просить скасувати ухвалені судові рішення та направити справу на новий розгляд, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуальною права.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши матеріали справи та перевіривши наведені у скарзі доводи, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.
Статтею 214 ЦПК України передбачено, що під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.
Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1., ОСОБА_2 та ОСОБА_3., районний суд виходив з того, що у 1998 р. між ГОВ НВФ
3
„Статус ЛТД" і ТОВ „В.B.C." був укладений договір про сумісну діяльність, в період дії якого й були укладені між ТОВ НВФ „Статус ЛТД" і позивачами спірні договори на зберігання автомобілів, які його виконували належним чином і оплачували цьому товариству послуги, а тому ці договори повинні зберегги свою юридичну силу незалежно від того, що договір про сумісну діяльність розірваний і на даний час керівництвом автостоянкою займається інше товариство - ГОВ „В.B.C.". При ухваленні рішення районний суд керувався нормами глави 77 ЦК України (спільна діяльність) та статтями 977 і 1167 ЦК України. З даними висновками суду погодився й апеляційний суд.
Проте повністю погодитися з такими висновками судів не можна, оскільки до них суди дійшли з порушенням норм матеріального та процесуального права.
З матеріалів справи вбачається, іцо ТОВ НВФ „Статус ЛТД" та ВАГ „Илектронмаш" 5.04.1996 р. уклали договір про спільну діяльність та співробітництво, а 16.10.1998 р. за договором оренди між ними товариству „Статус ЛТД" передано у користування земельну ділянку, двоповерхове нежиле приміщення для здійснення господарської діяльності.
1.08.1998 р. ТОВ НВФ „Статус ЛТД" та ГОВ „В.В.С." уклали між собою договір про сумісну діяльність, метою якого було будівництво, організація та експлуатація сторонами автомобільної стоянки по АДРЕСА_1Зазначена мета була досягнута, автостоянка збудована на земельній ділянці, переданій ТОВ НВФ „Статус ЛТД" в оренду. В період дії зазначених договорів ТОВ НВФ „Статус ЛТД" уклало з позивачами спірні договори про зберігання автомобілів з визначеними місцями та фіксованою платою за послуги.
Проте, 6.05.2003 р. господарським судом Одеської області, яке набрало законної сили, договір про сумісну діяльність між цими товариствами було розірвано.
Суд першої інстанції, зобов'язуючи відповідача ТОВ „В.В.С." продовжувати виконувати умови договорів, укладених між позивачами і ТОВ НВФ „Статус ЛІД", послався на норми гл. 77 ЦК України, що регулює спільну діяльність. Проте па порушення п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України не зазначив, якою саме статгею. її частиною, абзацом, пунктом, підпунктом цієї глави суд керувався.
Апеляційний суд ці недоліки не усунув і на порушення аналогічних вимог п. 4 ч. 1 ст. 315 ЦПК України також не зазначив, якими нормами права він керувався, а доводам апеляційної скарги взагалі ніякої оцінки не дав.
Крім того, посилання на главу про сумісну діяльність при вирішенні даного спору є неправомірним, оскільки договір про сумісну діяльність судом розірваний і він не має юридичної сили та не може створювати ніяких прав та обов'язків для позивачів.
Фактично суди виходили з того, що договір про сумісну діяльність, в період дії якого з позивачами були укладені спірні договори про зберігання автомобіля, є підставою для правонаступництва та для виконання зазначених договорів, укладених з ТОВ НВФ „Статус ЛТД", саме з боку ТОВ „В.В.С". Проте правових підстав для такого висновку суди не навели.
4
Посилання суду першої інстанції на ст. 977 ЦК України (зберігання автотранспортних засобів) є немотивованим, оскільки позивачі з ГОВ „В.B.C.*" відповідні договори зберігання автомобілів не укладали.
Крім того, сторонами оспорених договорів зберігання автомобіля є позивачі та ГОВ НВФ „Статус ЛТД", проте це товариство в якості відповідача до участі у справі залучено не було.
Таким чином, суд не встановив, які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин і чому договори про зберігання автомобіля, укладені з ТО В НВФ „Статус ЛІД", є обов'язковим для виконання ТОВ „В.B.C.".
При вирішенні питання про відшкодування моральної шкоди, суди не врахували роз'яснення, дані в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України" від 31.03.1995 р. № 4 (з відповідними змінами) „Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" про те, в яких випадках можуть розглядатися спори про відшкодування моральної шкоди.
Зі спірних договорів убачається, що укладені між сторонами угоди не передбачають можливості при виникненні спірних питань вимагати відшкодування моральної шкоди.
Відповідно до вимог ст. 335 ЦПК України суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Оскільки допущені судом порушення вимог процесуального та матеріального права призвели до неправильного вирішення справи, ухвалені судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
При новому розгляді справи суду слід врахувати, що рішення є законним тоді, коли суд. виконавши всі вимоги процесуального закону і всебічно перевіривши обставини, вирішив спір у відповідності до норм матеріальною права, а обгрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, що мають значення для справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.
Керуючись ст.ст. 336, 338, 345 ЦПК України, колегія суддів з касаційного розгляду справ судової палати у цивільних справах апеляційного суду Харківської області,
5
ухвалила :
Касаційну скаргу директора товариства з обмеженою відповідальністю „В.B.C." задовольнити.
Рішення Київського районного суду м. Одеси від 30 листопада 2005 року та ухвалу апеляційного суду Одеської області від 06 червня 2006 року скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Ухвала оскарженню не підлягає.