Головуючий у 1 інстанції Орєхов О.І.

Доповідач Соломаха Л.І.

Категорія 27

У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

30 липня 2013 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого - судді Пономарьової О.М.

суддів Соломахи Л.І., Биліни Т.І.

при секретарі Козаку І.С.

за участю:

позивача ОСОБА_1

відповідача ОСОБА_2

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Донецьку апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 на рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 12 червня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу та визнання права власності, -

В С Т А Н О В И В:

10 серпня 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення суми боргу за договором позики.

Зазначав, що між ними був укладений договір позики, згідно якого відповідач ОСОБА_2 взяла у нього в борг гроші у розмірі 200 000 грн., на підтвердження чого 01 квітня 2009 року надала йому розписку.

Посилаючись на те, що відповідач зобов'язана була повернути йому гроші в строк до 01 липня 2012 року, але до теперішнього часу їх не повернула, просив стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму боргу у розмірі 200 000 грн. (а.с. 2-3).

25 квітня 2013 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду з заявою про зміну та доповнення позовних вимог, в якій посилаючись на те, що за офіційним курсом Національного банку України на 5 квітня 2013 року курс української гривні до долара США становить за 100 доларів США 799,30 грн., просив:

- стягнути з ОСОБА_2 на його користь суму боргу у розмірі 319 720 грн.;

- звернути стягнення суми боргу з ОСОБА_2 шляхом визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, що належить ОСОБА_2;

- визнати право власності ОСОБА_1 на нежитлову будівлю, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 95-96).

Рішенням Ворошиловського районного суду м. Донецька від 12 червня 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково. Стягнуто з відповідача ОСОБА_2 на користь позивача ОСОБА_1 суму боргу за договором позики у розмірі 200 000 грн. та на відшкодування понесених судових витрат по сплаті судового збору - 2 000 грн., всього 202 000 грн. В решті позовних вимог - відмовлено (а.с. 165-168).

З таким судовим рішенням не погодився позивач ОСОБА_1, подав на нього апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про задоволення його позовних вимог у повному обсязі (а.с. 170-173).

В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 доводи апеляційної скарги підтримав, просив її задовольнити.

Відповідач ОСОБА_2 просила розглянути апеляційну скаргу на розсуд суду, проти визнання за ОСОБА_1 права власності на належну їй нежитлову будівлю в рахунок погашення заборгованості за договором позики не заперечує. Пояснила, що позичала у ОСОБА_1 200 000 гривень, суму боргу 319 720 грн. не визнає.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_1, відповідача ОСОБА_2, дослідивши матеріали цивільної справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга позивача ОСОБА_1 задоволенню не підлягає з наступних підстав:

Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що 01 квітня 2009 року ОСОБА_2 видала позивачу ОСОБА_1 розписку, згідно якої ОСОБА_2 взяла у борг у ОСОБА_1 гроші в сумі 200 000 грн., що еквівалентно 40 000 доларів США, які зобов'язалася повернути 01 липня 2012 року (а.с. 45).

Задовольняючи частково позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що строк виконання зобов'язання про повернення суми боргу сплинув 01 липня 2012 року, проте відповідач ОСОБА_2 борг за договором позики у сумі 200 000 грн. не повернула, а тому є підстави для стягнення з відповідача на користь позивача боргу у сумі 200 000 грн., які були отримані нею від позивача. Позовні вимоги ОСОБА_3 в частині звернення стягнення боргу шляхом визнання права власності на об'єкт нерухомого майна, що належить ОСОБА_2, та визнання за позивачем права власності на нежитлову будівлю задоволенню не підлягають, оскільки не ґрунтуються на законі.

Відповідно до частини 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд першої інстанції правильно встановив, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються ст.ст. 1046, 1047, 1049 ЦК України.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини 2 ст. 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Факт укладення між сторонами договору позики підтверджується письмовою розпискою позичальника ОСОБА_2, згідно якої вона взяла в борг у ОСОБА_1 200 000 гривень та зобов'язалася їх повернути в строк до 01 липня 2012 року (а.с. 45 оригінал).

Відповідач ОСОБА_2 в судовому засіданні апеляційного суду визнала факт отримання від ОСОБА_1 грошей у сумі 200 000 гривень.

Відповідно до частини 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 545 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Оригінал боргового документу, тобто розписка ОСОБА_2 від 01 квітня 2009 року, до суду першої інстанції надана позивачем, тобто кредитором, він долучений до матеріалів справи (а.с. 45). На розписці напис про повернення боргу відсутній. Наявність боргового документа у кредитора підтверджує факт не виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором позики від 01 квітня 2009 року.

Відповідач ОСОБА_2 визнає, що до теперішнього часу борг за договором позики вона позивачу не повернула.

Згідно ст. 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання.

Відповідно до ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня.

Відповідно до ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.

Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом.

В розписці ОСОБА_2 зазначено грошовий еквівалент суми позики в іноземній валюті - 40 000 доларів США. Проте зазначений грошовий еквівалент не відповідає грошовому зобов'язанню відповідача.

Сторони визнають, що ОСОБА_2 взяла у борг у ОСОБА_1 саме 200 000 гривень.

Офіційний курс Національного Банку України долара США до української гривні станом на 01 квітня 2009 року складав: за 100 доларів США 770,00 гривень, тобто грошовий еквівалент 200 000 гривень в доларах США станом на 01 квітня 2009 року складав 25 974 долари США.

Чому в розписці зазначено грошовий еквівалент зобов'язання ОСОБА_2 40 000 доларів США сторони в судовому засіданні апеляційного суду пояснити не змогли, послалися на помилку, а тому суд першої інстанції обґрунтовано стягнув з відповідача на користь позивача саме суму 200 000 гривень, яку отримала відповідач від позивача.

Що стосується позовних вимог ОСОБА_1 про звернення стягнення на майно відповідача в рахунок задоволення боргового зобов'язання та визнання за відповідачем права власності на майно, що належить відповідачу, то суд першої інстанції обґрунтовано зазначив, що такі вимоги не ґрунтуються на законі.

Відповідно до частини 1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем).

Відповідно до ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно п. 8 частини 1 ст. 346 ЦК України право власності припиняється у разі звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника.

Звернення стягнення на майно боржника за зобов'язаннями власника за рішенням суду здійснюється лише на підставі Законів України «Про заставу», «Про іпотеку».

Нерухоме майно, на яке позивач просить звернути стягнення за зобов'язаннями ОСОБА_2 за договором позики, а саме, нежитлова будівля, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, в заставу (іпотеку) в забезпечення виконання зобов'язань за договором позики не передавалося, а тому звернення стягнення на нього можливо лише в межах процедури виконавчого провадження.

Відповідно до частин 1, 6 ст. 52 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» (в редакції Закону України від 4 листопада 2010 року № 2677-VI) звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації. Стягнення на майно боржника звертається в розмірі і обсязі, необхідних для виконання за виконавчим документом, з урахуванням стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, штрафів, накладених на боржника під час виконавчого провадження.

Тобто законом не передбачено припинення права власності ОСОБА_2 на підставі рішення суду на нерухоме майно, яке не є предметом застави (іпотеки), у зв'язку із наявністю у неї зобов'язань за договором позики грошових коштів і відповідно законом не передбачено підстав набуття права власності позичальником ОСОБА_1 на майно боржника у зв'язку з зобов'язаннями за договором позики.

Доводи апеляційної скарги про безпідставну відмову судом першої інстанції у затвердженні мирової угоди, укладеної між сторонами, безпідставне неприйняття судом визнання відповідачем позову, є необґрунтованими.

Відповідно до частин 1, 4 ст. 174 ЦПК України відповідач може визнати позов протягом усього часу судового розгляду, зробивши усну заяву. Якщо визнання позову відповідачем викладено в адресованих суду письмових заявах, ці заяви приєднуються до справи.

У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Визнання відповідачем ОСОБА_2 позову в частині звернення стягнення на її майно у зв'язку з її зобов'язаннями за договором позики та визнання за позивачем права власності на це майно суперечить вищенаведеним нормам права, а тому суд першої інстанції обґрунтовано не прийняв визнання відповідачем позову.

Відповідно до частин 1, 4, 5 ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди. Якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у визнанні мирової угоди і продовжує судовий розгляд.

Як встановлено з матеріалів справи, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 23 травня 2013 року подали до суду заяву про визнання укладеної ними мирової угоди та закриття у зв'язку з цим провадження у справі.

Згідно мирової угоди сторони домовилися про наступне:

«1. Сторони підтверджують, що на час укладення мирової угоди ОСОБА_2 належить нерухоме майно (нежитлова будівля), розташоване за адресою: АДРЕСА_1. Право власності набуте на підставі укладення договору купівлі-продажу від 08 травня 2009 року, посвідченого приватним нотаріусом Ялтинського міського нотаріального округу Автономної Республіки Крим ОСОБА_5 Право власності зареєстроване в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно Комунальним підприємством Ялтинської міської ради «Бюро технічної інвентаризації» 12.05.2009 року за № 27135907, про що свідчить витяг № 22696541. Зазначена нежитлова будівля складається з будівлі літ. А загальною площею 150,2 кв. м. та знаходиться на земельній ділянці площею 0,0082 га.

2. Сторони підтверджують, що на час укладення мирової угоди вартість нерухомого майна (нежитлової будівлі), розташованого за адресою: АДРЕСА_1, визначена «Звітом про незалежну оцінку вартості нежитлової будівлі» незалежним оцінювачем ОСОБА_6 (кваліфікаційне свідоцтво НОМЕР_1, видане Фондом державного майна України 20.11.1998 року, свідоцтво про реєстрацію в Державному реєстрі оцінювачів № 1550 від 26 серпня 2004 року) станом на 15 квітня 2013 року, та становить 1 577 100,00 грн. (один мільйон п'ятсот сімдесят сім тисяч сто гривень 00 копійок).

3. Сторони погодились, що в рахунок погашення заборгованості ОСОБА_2 перед ОСОБА_1 по цивільній справі №2/0508/16213/13 Відповідачем Позивачу передається у власність об'єкт нерухомого майна, що належить Відповідачу на праві приватної власності, й розташований за адресою: АДРЕСА_1.

4. З урахуванням п. 1-3 даної мирової угоди, за ОСОБА_1 визнається право власності на нежитлову будівлю, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

5. З урахуванням п. 1-3 даної мирової угод, ОСОБА_1 зобов'язується сплатити на користь ОСОБА_2 різницю між сумою претензій, що були предметом судового позову та вартістю об'єкту нерухомості на час укладення мирової угоди, а саме 1 257 380 грн. (один мільйон двісті п'ятдесят сім тисяч триста вісімдесят гривень 00 копійок).

6. Сторони погодили, що відповідач протягом одного місяця з моменту підписання цієї угоди передасть позивачу документи необхідні для державної реєстрації за позивачем права власності на об'єкт нерухомого майна визначений даною мировою угодою в реєстраційній службі Ялтинського міського управлінні юстиції Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим.

7. Позивач підтверджує, що з моменту затвердження мирової угоди судом, він не має жодних майнових претензій до Відповідача щодо вимог, викладених у позовній заяві про стягнення суми заборгованості.

8. У разі невиконання або неналежного виконання мирової угоди, або її розірвання, на вимогу Позивача, провадження по справі щодо стягнення заборгованості відновлюється у повному обсязі.

9. Позивач ОСОБА_1 та відповідачка ОСОБА_2 своїми підписами під даною мировою угодою підтверджують, що їх волевиявлення при укладенні даної мирової угоди є вільним та відповідає їх внутрішній волі; вони досягли згоди по всім істотним умовам даної мирової угоди і кожен з них не буде посилатися в майбутньому на відсутність згоди відносно істотних умов мирової угоди як на підставу вважати її неукладеною та/або недійсною; вони в повному об'ємі розуміють значення своїх дій та можуть керувати ними; вони розуміють природу даної мирової угоди, свої права та обов'язки за нею; вони володіють українською мовою, що дало їм можливість прочитати та правильно зрозуміти суть даної мирової угоди; дана мирова угода направлена на реальне настання правових наслідків, обумовлених нею; їх правоздатність на момент укладення даної мирової угоди не обмежена; дана мирова угода укладається ними не внаслідок помилки, обману, насильства, зловмисної угоди між ними та не під впливом тяжких обставин; дана мирова угода не є фіктивною та/або удаваною; умови даної мирової угоди не протирічать актам діючого законодавства, а також моральним принципам суспільства; на момент укладення даної мирової угоди відсутні будь-які підстави, які мають або можуть мати істотне значення для узгодження сторонами умов даної мирової угоди; умови даної мирової угоди повністю відповідають їх інтересам та не ставлять одного з них в надзвичайно невигідне матеріальне становище; відсутні підстави для визнання даної мирової угоди недійсною або неукладеною та що ні одна із сторін не буде посилатися на наявність таких підстав в майбутньому для оскарження даної мирової угоди.

10. Сторони ознайомлені з положеннями ст. ст. 27, 31, 175, 205, 206 ЦПК України.

11. Наслідки припинення провадження у справі сторонам роз'ясненні та зрозумілі.

12. Мирова угода складена на 3 аркушах у 4-х примірниках, один з яких залишається у справах приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу ОСОБА_8

13. Мирова угода передається до Ворошиловського районного суду м. Донецька та набуває чинності після затвердження її в судовому порядку.

14. Мирова угода та ухвала Ворошиловського районного суду м. Донецька про визнання цієї мирової угоди є підставою для реєстрації відповідними державними органами права власності позивача ОСОБА_1 на нерухоме майно, визначене в мировій угоді, та внесення у існуючі правовстановлюючі документи на нерухоме майно відповідних записів» (а.с. 114-115).

Уклавши мирову угоду, сторони подали до суду першої інстанції заяву не просто про закриття провадження у справі, а просили визнати мирову угоду, а тому суд першої інстанції відповідно до частини 5 ст. 175 ЦПК України зобов'язаний був перевірити умови мирової угоди та дійшов обґрунтованого висновку про те, що такі суперечать закону, а тому відмовив у визнанні мирової угоди.

До такого ж висновку дійшов і апеляційний суд, розглядаючи заяву сторін у судовому засіданні апеляційної інстанції про визнання цієї ж мирової угоди та закриття у зв'язку з цим провадження у справі.

Доводи апеляційної скарги про те, що ухвала про відмову у визнанні мирової угоди була постановлена судом поза судовим засіданням, є необґрунтованими.

Згідно журналу судового засідання від 07 травня 2013 року наступне судове засідання було призначено на 23 травня 2013 року (а.с. 102 - 105), про що під розпис були повідомлені обидві сторони (а.с. 106).

23 травня 2013 року сторони подали до суду спільну заяву про затвердження мирової угоди (а.с. 113-114).

Згідно довідки секретаря судового засідання від 23 травня 2013 року судове засідання 23 травня 2013 року не відбулося у зв'язку із відсутністю у суді енергопостачання (а.с. 147), що визнають сторони по цій справі. Згідно цієї ж довідки у судовому засіданні оголошена перерва до 24 березня 2013 року до 08 години 15 хвилин (а.с. 147). Саме в цей день 24 травня 2013 року судом першої інстанції і була постановлена ухвала про залишення без задоволення клопотання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про визнання мирової угоди (а.с. 149-150).

Відповідно до частини 3 ст. 309 ЦПК України порушення норм процесуального права можуть бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Та обставина, що в матеріалах справи відсутні відомості про те, що сторони повідомлені про розгляд справи 24 травня 2013 року, не призвела до неправильного вирішення справи.

Оскільки судом першої інстанції обґрунтовано було відмовлено у визнанні мирової угоди, суд відповідно обґрунтовано відмовив відповідачу ОСОБА_2 у задоволенні відводу судді Орєхову О.І. з тих підстав, що він порушив норми процесуального права при постановленні ухвали про відмову у визнанні мирової угоди.

Суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для скасування або зміни рішення суду в межах доводів апеляційної скарги не має, доводи апеляційної скарги необгрунтовані і не спростовують висновків суду, тому відповідно до частини 1 ст. 308 ЦПК України апеляційна скарга підлягає відхиленню, а рішення суду залишенню без змін.

Керуючись ст. 307, ст. 308, ст. 314, ст. 315 ЦПК України, апеляційний суд Донецької області, -

У Х В А Л И В:

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Ворошиловського районного суду м. Донецька від 12 червня 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.

Ухвала може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: О.М. Пономарьова

Судді: Л.І. Соломаха

Т.І. Биліна