Справа № 2/359/714/2013 Головуючий у І інстанції Мельник О.О.

Провадження № 22-ц/780/3659/13 Доповідач у 2 інстанції Савченко С.І.

Категорія 56 05.07.2013

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

4 липня 2013 року м.Київ

Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області в складі:

головуючого судді Савченка С.І.,

суддів Пансюка С.П., Даценко Л.М.,

при секретарі Бевзюк М.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Київської області цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 2 квітня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про відшкодування понесених витрат,-

в с т а н о в и л а:

У січні 2013 року позивачка звернулася до суду із вказаним вище позовом, який мотивувала тим, що 8 грудня 2010 року Бориспільський міськрайонний суд Київської області ухвалив рішення про зобов'язання ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту нею частину земельної ділянки розміром 0,0051 га, що належить ОСОБА_3 і розташована у садовому товаристві «Мрія-1» на території Гнідинської сільської ради Бориспільського району, шляхом відновлення меж і перенесення паркану. Рішення набрало законної сили і перебувало на примусовому виконанні у відділі ДВС Бориспільського МРУЮ з 8 квітня 2011 року. У зв'язку із відмовою відповідачки добровільно виконати судове рішення Бориспільський міськрайонний суд за заявою ОСОБА_3 ухвалою від 26 грудня 2011 року змінив спосіб і порядок його виконання, а саме без участі ОСОБА_2 із залученням до виконавчого провадження суб'єктів господарювання з метою перенесення паркану. Постановою державного виконавця від 8 листопада 2011 року було призначено суб'єкт господарювання у виконавчому провадженні ТОВ «Імперія Буд», яке має відповідні будівельні ліцензії і яке демонтувало паркан. Вказувала, що для встановлення нею свого паркану вона залучила ПП ОСОБА_5, з яким уклала договір і яке відновило паркан між її ділянкою і ділянкою ОСОБА_2 Посилалася, що на виконання судового рішення згідно укладених договорів нею були витрачені кошти, зокрема: 1262,50 грн. на встановлення меж земельної ділянки в натурі, 9494 грн. на знесення паркану і 6717 грн. на відновлення паркану, у зв'язку з чим просила стягнути із відповідачки на її користь в рахунок відшкодування витрат на виконання рішення 17473,50 грн. та судові витрати.

Рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 2 квітня 2013 року позов задоволено частково. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 кошти в розмірі 10756,50 грн. та судові витрати в сумі 229,40 грн. В решті позову відмовлено.

Відповідачка ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову в повному обсязі, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення судом норм матеріального і процесуального права.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає до задоволення з таких підстав.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст. 214 ЦПК України рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 3) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Зазначеним вимогам оскаржуване судове рішення відповідає не в повній мірі.

Судом першої інстанції встановлено і з матеріалів справи вбачається, що рішенням Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 8 грудня 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 28 січня 2011 року, зобов'язано ОСОБА_2 звільнити самовільно зайняту нею частину земельної ділянки розміром 0,0051 га, що належить ОСОБА_3 на праві власності, яка розташована у садовому товаристві «Мрія-1» на території Гнідинської сільської ради, шляхом відновлення зовнішніх меж ділянки та перенесення паркану ОСОБА_2 (а.с.13-18). На підставі вказаного рішення Бориспільським міськрайонним судом 22 лютого 2011 року було видано виконавчий лист №2-3953, який надійшов на примусове виконання до відділу ДВС Бориспільського міськрайонного управління юстиції Київської області (а.с.19-20,28-29).

У зв'язку із невиконанням ОСОБА_2 рішення суду Бориспільський міськрайонний суд ухвалою від 26 грудня 2011 року змінив спосіб і порядок виконання судового рішення, зазначивши про виконання рішення без безпосередньої участі ОСОБА_2 із залученням до виконавчого провадження суб'єктів господарювання з метою перенесення паркану (а.с.22). Постановою державного виконавця від 8 листопада 2012 року суб'єктом господарювання у вказаному виконавчому провадженні призначено ТОВ «Імперія Буд», яке має відповідну будівельну ліцезію і на яке покладено обов'язок перенести паркан ОСОБА_2 (а.с.33-34). ТОВ «Імперія Буд» виконало роботи по перенесенню паркана, що стверджується актом державного виконавця про виконання судового рішення від 23 листопада 2012 року (а.с.25).

Також судом встановлено, що під час виконання судового рішення ОСОБА_3 понесла ряд витрат. Так 20 листопада 2012 року між ПП «Фаворит Альянс» і ОСОБА_3 було укладено договір, за яким ПП виконало роботи по встановленню меж земельної ділянки на місцевості, а ОСОБА_3 оплатила 1250 грн. (а.с.30-31).

21 листопада 2012 року між ТОВ «Імперія Буд» і ОСОБА_3 укладено договір, за яким ТОВ виконало демонтаж паркану в с/т «Мрія-1», а ОСОБА_3 оплатила 9400 грн. (а.с.35-49).

22 листопада 2012 року між ПП ОСОБА_5 і ОСОБА_4 укладено договір, за яким ПП виконало встановлення паркану в с/т «Мрія-1», а ОСОБА_4 оплатив 6717 грн. (а.с.50-51).

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Задовольняючи позов частково та стягуючи на користь ОСОБА_3 матеріальні збитки, суд першої інстанції обгрунтовував свої висновки тим, що в результаті неправомірних дій ОСОБА_2, яка встановила паркан на земельній ділянці ОСОБА_3, останній завдано матеріальних збитків, що виразилося у понесенні позивачкою витрат на відновлення межі та знесення паркану. При цьому суд керувався тим, що дані збитки згідно ст.ст.1166, 1192 ЦК України підлягають відшкодуванню на користь позивачки.

Відмовляючи у стягненні витрат на будівництво паркану, суд виходив з того, що відповідачка ОСОБА_2 рішенням суду не була зобов'язана встановлювати паркан, а відтак підстави для відшкодування витрат в цій частині відсутні.

Проте, колегія суддів не може повністю погодитися з такими висновками, оскільки суд у порушення вимог статей 213, 214 ЦПК України в достатньому обсязі не визначився із характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню до них.

Вирішуючи спір, суд залишив поза увагою, що спірні правовідносини виникли у зв'язку із примусовим виконанням судового рішення і врегульовані Законом України «Про виконавче провадження», згідно ст.1 якого виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження, яка полягає у примусовому виконанні рішень рішень судів та інших органів (посадових осіб), які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом.

Відповідно до ч.2 ст.41 наведеного Закону витрати виконавчого провадження здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, які використовуються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

В той же час Закон України «Про виконавче провадження» передбачає можливість авансування стягувачем витрат на організацію проведення виконавчих дій, однак відповідно до ст.42 Закону кошти вносяться стягувачем за погодженням із державним виконавцем виключно на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби і після завершення виконавчого провадження авансовий внесок повністю повертається стягувачу.

За змістом наведених норм фінансування виконавчого провадження здійснюється виключно державним виконавцем за рахунок бюджету і коштів виконавчого провадження. Стягувач не несе витрат, пов'язаних із виконанням судового рішення, а авансовані ним кошти підлягають поверненню. При цьому ці кошти повертаються державним виконавцем, а не боржником.

Отже укладення ОСОБА_3 договорів із суб'єктами господарювання в процесі виконання судового рішення є діями, які остання вчинила самостійно, на власний розсуд, а відтак підстави для стягнення даних коштів із божника відсутні.

Висновки суду, що дані витрати є шкодою і підлягають відшкодуванню згідно ст.1166 ЦК України безпідставні.

Зазначені вище порушення, які допустив суд першої інстанції, призвели до неправильного вирішення спору.

Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення є невідповідність висновків суду обставинам справи, порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права. Норми матеріального права вважаються порушеними або неправильно застосованими, якщо застосовано закон, який не поширюється на ці правовідносини, або не застосовано закон, який підлягав застосуванню.

З викладених вище підстав колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції в частині задоволення позовних вимог не грунтується на матеріалах справи і ухвалене з порушенням норм матеріального права і підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Вирішуючи позов ОСОБА_3 в частині стягнення коштів, вирачених на відновлення меж ділянки та знесення паркану, колегія суддів вважає, що позов не підлягає до задоволення, з таких підстав.

Відповідно до положень ст.41 Закону України «Про виконавче провадження» витрати виконавчого провадження здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виконавчого провадження, які використовуються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Кошти виконавчого провадження складаються із: 2) авансового внеску стягувача на організацію та проведення виконавчих дій; 3) стягнутих з боржника витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій; 4) інших надходжень, що не суперечать законодавству. Про стягнення з боржника витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, державний виконавець виносить постанову, яка затверджується начальником відповідного відділу державної виконавчої служби. Зазначена постанова надсилається сторонам не пізніше наступного робочого дня після її винесення і може бути оскаржена ними до суду у десятиденний строк.

Згідно ст.42 вказаного Закону з метою забезпечення провадження виконавчих дій стягувач може за погодженням з державним виконавцем внести на відповідний рахунок органу державної виконавчої служби певну грошову суму для здійснення необхідних витрат або покриття їх частини, якщо інше не передбачено цим Законом. Після завершення виконавчого провадження авансовий внесок повністю повертається стягувачу, якщо інше не передбачено цим Законом.

З огляду на те, що позивачка як стягувач не проводила авансування з метою забезпечення провадження виконавчих дій, а витратила кошти за власною ініціативою, всупереч вимогам Закону, то підстави для їх стягнення з боржника ОСОБА_2 відсутні.

Посилання позивачки на те, що дані кошти є шкодою, завданою їй неправомірними діями відповдіачки, необгрунтовані.

За змістом роз'яснень, викладених у п.2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 6 від 27 березня 1992 року (з послідуючими змінами і доповненнями) розглядаючи позови про відшкодування шкоди, суди повинні мати на увазі, що відповідно до ст.1166 ЦК України шкода, заподіяна особі і майну громадянина, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.

Як вище вказувалося сплачені ОСОБА_3 кошти не є шкодою, в розумінні ст.1166 ЦК України, бо витрати виконавчого провадження здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України, а кошти сплачені ОСОБА_3 при виконанні судового рішення за власною ініціативою з метою пришвидшення його виконання.

В решті рішення суду про відмову у позові в частині стягнення коштів на встановлення паркану правильне. Суд вірно виходив з того, що встановлення паркану не стосувалося рішення і не пов'язано із його виконанням чи завданням шкоди. Крім того, із доданих позивачкою документів, вбачається, що договір на встановлення паркану укладений ОСОБА_4, оплата проведена ним же (а.с.50-51).

Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 314, 316 ЦПК України, колегія судів, -

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволити.

Рішення Бориспільського міськрайонного суду Київської області від 2 квітня 2013 року в частині задоволення позовних вимог скасувати і ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про відшкодування понесених витрат на встановлення меж земельної ділянки в натурі та витрат на знесення паркану.

В решті рішення залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржене в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з моменту його проголошення.

Головуючий : ___________________

Судді : ___________________ __________________