Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 червня 2013 року м. Івано-Франківськ

Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Івано-Франківської області в складі:

головуючої Пнівчук О.В.,

суддів: Малєєва А.Ю., Томин О.О.,

секретаря Лисак І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Перша Івано-Франківська державна нотаріальна контора про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, визнання недійсним заповіту та усунення від права на спадкування, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на рішення Івано-Франківського міського суду від 04 квітня 2013 року,-

в с т а н о в и л а:

У лютому 2006 року ОСОБА_1 звернулась до суду із вказаним позовом.

Позовні вимоги обґрунтовувала тим, що вона є дружиною покійного ОСОБА_6, який помер у ІНФОРМАЦІЯ_1. За життя чоловіка позивач проживала разом з ним у квартирі АДРЕСА_1.

Дана квартира належала на праві спільної сумісної власності в рівних долях позивачці ОСОБА_1, покійному ОСОБА_6 та дочці позивачки - ОСОБА_7

Після смерті ОСОБА_6 відкрилась спадщина на 1/3 частини даної квартири. Оскільки ОСОБА_1 постійно проживала в квартирі, то вона вважала, що таким чином прийняла спадщину. Проте, звернувшись у грудні 2005 року до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, дізналась про наявність заповіту від 10.12.1996 року на ім'я сина її покійного чоловіка - ОСОБА_2

Даний заповіт позивач просила визнати недійсним посилаючись на те, що він складений на 1/2 частину квартири, а не на 1/3, яка фактично перебувала у власності спадкодавця. Крім того, на думку ОСОБА_1, заповіт підписаний не її чоловіком.

Крім того, вона як непрацездатна дружина спадкодавця, має право на обов'язкову частку у спадщині.

Позивач також вказала, що за два роки до смерті ОСОБА_6 хворів та потребував по стороннього догляду. Однак, відповідачі - діти позивача жодним чином не підтримували батька та ухилялись від надання йому допомоги.

З цих підстав ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним заповіт від 10.12.1996 року, встановити факт прийняття нею спадщини, усунути від спадкування за законом ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2, а також визнати за нею право власності на спадкове майно.

Рішенням Івано-Франківського міського суду від 04 квітня 2013 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Встановлено факт прийняття ОСОБА_1 спадщини на 1/3 частини квартири по АДРЕСА_1 після смерті її чоловіка ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Визнано недійсним заповіт від 10.12.1996 року від імені ОСОБА_6, зареєстрованого в реєстрі за №4Д-717.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/3 частину квартири по АДРЕСА_1 в порядку спадкування після смерті її чоловіка ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

Усунуто від права на спадкування за законом ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на спадкове майно - 1/3 частину квартири по АДРЕСА_1 від спадкодавця ОСОБА_6, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1.

В задоволенні інших позовних вимог відмовлено.

Представник ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 - ОСОБА_5 на дане рішення подала апеляційну скаргу, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права.

Вказала, що зазначене у заповіті волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження 1/2 частиною квартири мало місце з вини нотаріуса, яка на момент складання заповіту не перевірила документи на право власності. Ту обставину, що батькові належала 1/3, а не 1/2 частини квартири відповідачі визнають та на 1/2 частину квартири не претендують. В цілому вважають, що така помилка у тексті заповіту мала місце у зв'язку з юридичною неграмотністю батька або внаслідок арифметичної помилки. Вважає, що суд безпідставно визнав заповіт від 10.12.1996 року недійсним.

Крім того, відповідачі - ОСОБА_3 та ОСОБА_4 давно знали про наявність батькового заповіту на користь брата - ОСОБА_2, не заперечували щодо нього, а тому не звертались до нотаріуса із заявами.

Представник апелянтів заперечує твердження позивачки щодо ненадання синами допомоги батькові. Про це вказує наявність самого заповіту на ім'я сина, який батько міг у будь-який час скасувати.

Апелянт просила скасувати рішення суду та ухвалити нове, яким визнати заповіт від 10.12.1996 року недійсним тільки у частині розпорядження ОСОБА_6 частиною спірної квартири, яка є більшою за належну йому частку. В решті позовних вимог відмовити.

В судовому засіданні апеляційного суду представник апелянтів ОСОБА_5 доводи скарги підтримала з наведених в ній мотивів.

Позивач ОСОБА_1 та її представник ОСОБА_8 заперечили вимоги апеляційної скарги, посилаючись на обґрунтованість висновків суду першої інстанції.

Заслухавши доповідача, пояснення сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення з наступних підстав.

Судом встановлено, що спір між сторонами виник з приводу права на спадкування на спадкове майно - 1/3 частину квартири по АДРЕСА_1, після смерті спадкодавця ОСОБА_6.

Також встановлено, що ОСОБА_1 є дружиною покійного ОСОБА_6, а відповідачі - його синами.

Згідно свідоцтва про право власності на житло від 24.05.1994 року квартира АДРЕСА_1 належала на праві сумісної власності ОСОБА_6, ОСОБА_1 та ОСОБА_7 в рівних долях (а.с.9, том-1).

10.12.1996 року державним нотаріусом Другої Івано-Франківської державної нотаріальної контори, ОСОБА_10, посвідчено спірний заповіт №4Д-717, за яким спадкодавець ОСОБА_6 заповів спадкоємцю ОСОБА_2 1/2 частину квартири АДРЕСА_1 (а.с.32, том-2).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер, про що 20.05.2003 року відділом РАГС Івано-Франківського міського управління юстиції зроблено запис №480 та видано свідоцтво про смерть (а.с.30, том-1).

20.05.2003 року ОСОБА_2 звернувся до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за заповітом (а.с.29. том-1).

16.12.2005 року ОСОБА_1 звернулась до нотаріальної контори із заявою про видачу свідоцтва про право на спадщину за законом на обов'язкову частку. (а.с.23. том-1).

Наявність заповіту від 10.12.1996 року, складеного на ім'я ОСОБА_2, стало підставою для звернення ОСОБА_1 до суду із даним позовом.

Відповідно до ч.1 ст.303, ч.ч.2,3 ст.213 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Задовольняючи позов в частині визнання недійсним заповіту, суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_6 заповів ОСОБА_2 1/2 частину спірної квартири, хоча фактично мав у власності лише 1/3 частини. Суд дійшов висновку, що згідно заповіту безпідставно збільшено і включено майнові права ОСОБА_6, що в свою чергу порушило та звузило обсяг прав позивача. Відтак, даний заповіт ні по суті, ні по формі не відповідає діючому законодавству, що є підставою для визнання його недійсним.

Задовольняючи позов в частині усунення від спадкування за законом відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_4, суд вказав, що вони ухилялись від надання допомоги хворому спадкодавцю. Що ж до ОСОБА_6, то він, на думку суду, не може бути усунутий від спадкування за законом, оскільки є спадкоємцем за заповітом.

Крім того, з огляду на те, що ОСОБА_1 постійно проживала у спірній квартирі, суд першої інстанції встановив факт прийняття нею спадщини за законом після смерті ОСОБА_6 та визнав за нею право власності на спадкове майно.

Проте, колегія суддів не погоджується з такими висновками, оскільки вони не ґрунтуються на вимогах закону.

Так, відповідно до ст.ст.41, 42, 45 ЦК в ред.1963р. (чинного на час вчинення спірного заповіту) угодами визнаються дії громадян і організацій, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав або обов'язків. Угоди можуть укладатись усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Недодержання форми угоди, якої вимагає закон, тягне за собою недійсність угоди лише в разі, якщо такий наслідок прямо зазначено в законі.

Згідно ст.47 ЦК в ред.1963р, нотаріальне посвідчення угод обов'язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу.

Відповідно до ст.541 ЦК заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Статтею 48 ЦК визначено підстави визнання угоди недійсною, а саме недійсною є та угода, що не відповідає вимогам закону, в тому числі ущемлює особисті або майнові права неповнолітніх дітей.

Як роз'яснив Пленум ВСУ у п.2 постанови «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» від 28 квітня 1978 року N 3 (чинної на час виникнення спірних правовідносин), угода може бути визнана недійсною лише з підстав і з наслідками, передбаченими законом. Тому, в кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.

Як вбачається із оспорюваного заповіту від 10.12.1996 року, такий укладений у письмовій формі, посвідчений нотаріально та внесений до Єдиного реєстру заповітів за №3852899, що відповідає вимогам ЦК. Дану обставину сторони не заперечили і не спростували, що вказує на відсутність недоліків заповіту по формі (а.с.31, том-1).

Посилання суду першої інстанції на те, що заповіт не відповідає діючому законодавству за змістом і звужує обсяг прав позивача, колегія суддів розцінює критично з наступних підстав.

Відповідно до ст.56 Закону України «Про нотаріат» (в редакції, чинній на час складання заповіту), нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог законодавства України і особисто подані ними нотаріусу чи іншій посадовій особі, яка вчиняє нотаріальні дії. При посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.

Згідно п.п.83,115 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Мінюсту від 14.06.1994, № 18/5 (чинної на час оформлення заповіту), при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається. Державний нотаріус при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом шляхом витребування відповідних доказів перевіряє: факт смерті спадкодавця, наявність заповіту, час і місце відкриття спадщини, склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво; перевіряє коло осіб, які мають право на обов'язкову частку в спадщині, а також з'ясовує в державному нотаріальному архіві (в державній нотаріальній конторі; у приватного нотаріуса, де був посвідчений заповіт), чи він не скасований.

Аналогічні вказівки містить і Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Мінюсту від 22.02.2012, № 296/5, чинний на даний час.

Отже, законодавцем визначено, що склад спадкового майна, на яке видається свідоцтво, нотаріус встановлює при видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом, а тому спадкоємець спадкує майно в тому обсязі, у якому майно фактично належало спадкодавцю на момент відкриття спадщини, незалежно від того, про який обсяг майна йшлося у заповіті (в даному випадку - 1/3 частини кватири, а не 1/2 частини, як вказано у заповіті).

Теж саме стосується і права на обов'язкову частку в спадщині, на що посилається ОСОБА_1, оскільки коло осіб, які мають таке право, нотаріус перевіряє при видачі свідоцтва про право на спадщину.

Матеріалами справи встановлено, що на момент звернення позивачки до суду з даним позовом свідоцтво про право на спадщину за заповітом від 10.12.1996 року ОСОБА_2 ще не отримав. Відтак не можна стверджувати про безпідставне збільшення майнових прав ОСОБА_6 та звуження обсягу прав позивача.

В судовому засіданні не знайшли свого підтвердження доводи позивача про те, що підпис на заповіті вчинено не спадкодавцем ОСОБА_6, оскільки з цього приводу не представлено суду належних доказів.

Із врахуванням вищевказаного, колегія суддів не вбачає підстав для визнання заповіту від 10.12.1996 року недійсним.

Відповідно до ч.2 ст.545 ЦК, якщо заповіт буде визнаний недійсним, то спадкоємець, який за цим заповітом був позбавлений спадщини, одержує право спадкувати на загальних підставах.

З огляду на відсутність підстав для задоволення позовної вимоги про визнання заповіту недійсним, не підлягають до задоволення і похідні від неї позовні вимоги про встановлення факту прийняття спадщини за законом, усунення від права на спадкування за законом та визнання права власності на спадкове майно за законом.

За таких обставин судове рішення не відповідає вимогам ст.213 ЦПК щодо законності й обґрунтованості, зазначені вище порушення призвели до неправильного вирішення спору, що в силу ст. 309 ЦПК є підставою для скасування рішення в частині задоволення позовних вимог ОСОБА_1 з ухваленням нового рішення про відмову в їх задоволенні.

Керуючись ст.ст. 307, 309, 313-314, 316, 317, ЦПК України, колегія суддів,-

в и р і ш и л а :

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_3, ОСОБА_4 та ОСОБА_2 - ОСОБА_5 задовольнити частково.

Рішення Івано-Франківського міського суду від 04 квітня 2013 року скасувати та постановити нове рішення.

В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, третя особа - Перша Івано-Франківська державна нотаріальна контора про встановлення факту прийняття спадщини, визнання права власності на спадкове майно, визнання недійсним заповіту та усунення від права на спадкування - відмовити.

Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржено в касаційному порядку безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Головуючий: О.В. Пнівчук

Судді: А.Ю. Малєєв

О.О. Томин