ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
17 квітня 2013 року Справа № 5009/2642/12
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддіМирошниченка С.В.,
суддівБарицької Т.Л.,
Хрипуна О.О. (доповідача),
розглянувши касаційні скарги 1. Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз" 2. Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"
на постанову та рішення Донецького апеляційного господарського суду від 23.01.2013 господарського суду Запорізької області від 06.11.2012
у справі господарського суду№ 5009/2642/12 Запорізької області
за позовомЗаступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі 1. Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області 2. Міністерства енергетики та вугільної промисловості України
до1. Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" 2. Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз" 3. Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"
провизнання договору недійсним та повернення майна вартістю 230 656 943 грн.
за участю представників
прокуратуриСайтарли І.М.,
позивача-1не з'явилися,
позивача-2не з'явилися,
відповідача-1Слюсар М.О.,
відповідача-2Мироненко І.М.,
відповідача-3Сіндряков О.В.,
В С Т А Н О В И В:
Рішенням господарського суду Запорізької області від 06.11.2012 (головуючий суддя Колодій Н.А., судді Шевченко Т.М., Зінченко Н.Г.) задоволено позов заступника прокурора Запорізької області в інтересах держави в особі Регіонального відділення Фонду державного майна України по Запорізькій області та Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання недійсним договору про користування державним майном, яке не підлягає приватизації, від 28.12.2001, укладеного між Дочірньою компанією "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" (далі - ДК "Газ України) та Відкритим акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз" (далі - ПАТ "Запоріжгаз"), та про зобов'язання ПАТ "Запоріжгаз" повернути за актом приймання-передачі НАК "Нафтогаз України" передане за договором майно вартістю 230 656 943 грн.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 23.01.2013 (головуючий суддя Малашкевич С.А., судді Азарова З.П., Ломовцева Н.В.) апеляційні скарги ПАТ "Запоріжгаз" та НАК "Нафтогаз України" залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Не погоджуючись із зазначеними судовими рішеннями, ПАТ "Запоріжгаз" звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову Донецького апеляційного господарського суду від 23.01.2013 та рішення господарського суду Запорізької області від 06.11.2012 у справі № 5009/2642/12, провадження у справі припинити.
НАК "Нафтогаз України" також звернулась з касаційною скаргою на зазначені судові рішення, в якій просить скасувати постанову Донецького апеляційного господарського суду від 23.01.2013 та рішення господарського суду Запорізької області від 06.11.2012 у справі №5009/2642/12, прийняти нове рішення про відмову у позові.
Вимоги та доводи касаційних скарг мотивовані невірним застосуванням норм матеріального та процесуального права до спірних правовідносин, порушенням судами норм матеріального права, а саме ст.ст. 257, 258, 267 ЦК України.
Усіх учасників судового процесу відповідно до статті 111-4 ГПК України належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційних скарг.
В судове засідання 17.04.2013 представники позивачів не з'явились. Беручи до уваги суть спору та матеріали справи, а також встановлені ст. 111-8 ГПК України строки розгляду касаційних скарг, колегія суддів визнала за можливе розглянути справу за відсутності представників вказаних учасників судового процесу.
Колегія суддів, обговоривши доводи касаційних скарг, перевіривши матеріали справи, заслухавши пояснення присутніх представників, перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення, дослідивши правильність застосування господарськими судами норм процесуального та матеріального права, вважає, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що 04.02.1999 між Фондом державного майна України та НАК "Нафтогаз України" укладено угоду № 76 про використання державного майна, яке не підлягає приватизації, якою в оперативне управління компанії було передано державне майно, яке не підлягає приватизації, знаходиться на балансі і не увійшло до статутного фонду підприємств, що входять до складу НАК "Нафтогаз України".
Пунктом 2.3 угоди компанія зобов'язалась не передавати без дозволу Фонду майно в користування третім особам, крім підприємств, що входять до складу компанії.
Судами також встановлено, що ВАТ "Запоріжгаз" входило до складу НАК "Нафтогаз України".
28.12.2001 між ДК "Газ України" НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Запоріжгаз", правонаступником якого є ПАТ "Запоріжгаз", з посиланням на постанову Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 № 747 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України", угоду про використання держаного майна, яке не підлягає приватизації №76 від 04.02.1999, укладену між Фондом державного майна України та НАК "Нафтогаз України", а також угоду про користування державним майном, яке не підлягає приватизації від 28.12.2001 № 14/1127, укладену між НАК "Нафтогаз України" та ДК "Газ України" НАК "Нафтогаз України", укладено договір № 04/01-833 про користування державним майном, яке не підлягає приватизації і використовується для забезпечення транспортування та розподілу природного газу, а саме: розподільні газопроводи, споруди на них і транспортні засоби спеціального призначення, які передані НАК "Нафтогаз України" згідно з переліком (додаток № 3 до постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 № 747 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України").
Розділом 5 договору сторони передбачили порядок розрахунків, згідно з яким отримані від користування майном доходи належать користувачу, за винятком відрахувань на розвиток майна в розмірах, встановлених пунктом 5.2 договору, та амортизаційних відрахувань, що нараховуються на відновлення майна користувачем за встановленими нормативами. Відрахування на розвиток майна здійснюється у розмірі, що складає 50% чистого прибутку, отриманого від користування майном користувачем протягом року, і який залишається після сплати податків та обов'язкових зборів, але не менш 4% його залишкової вартості, акумулюється на окремому рахунку, який створюється користувачем.
Відрахування на розвиток майна, визначені договором, та амортизаційні відрахування підлягали спрямованню користувачем виключно на капітальні вкладення на відновлення та розвиток (приріст) майна в розмірах, визначених річними планами капітального будівництва, реконструкції і модернізації та капітальних ремонтів майна, які затверджені компанією.
У подальшому сторонами укладалися додаткові угоди до вказаного договору № 1 від 11.02.2002, № 2 від 27.12.2006, № 3 від 30.12.2008, № 4 від 30.12.2008, які, за висновком судів, не вплинули на сутність розрахунків за користування державним майном, проте відповідно до яких вартість переданого майна за основним договором станом на 31.12.2007 становить 230656943 грн., що визначено інвентаризацією, затвердженою наказом Міністерства палива та енергетики України від 06.06.2008 № 319.
Проведеною прокуратурою області перевіркою щодо додержання вимог чинного законодавства газопостачальними компаніями, підприємствами теплокомуненерго та житлово-комунального господарства виявлено, що зі змісту вищевказаних положень договору від 28.12.2001 та господарських зобов'язань, які виконувались його сторонами з 28.12.2001 по теперішній час, майно використовується відповідачем безоплатно, чим суттєво порушуються державні інтереси і відповідно вказане господарське зобов'язання вчиняється з метою, яка завідомо суперечить державним інтересам.
У зв'язку з цим заступник прокурора Запорізької області звернувся до господарського суду Запорізької області з позовом про визнання недійсним договору від 28.12.2001 про користування державним майном, яке не підлягає приватизації, та зобов'язання ПАТ "Запоріжгаз" повернути вказане майно.
Задовольняючи позовні вимоги, місцевий господарський суд, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що ДК "Газ України" НАК "Нафтогаз України" за оспорюваним договором всупереч п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" № 8-92 від 15.12.1992, здійснила безоплатну передачу майна, що перебуває у загальнодержавній власності, на користь ВАТ "Запоріжгаз", правонаступником якого є ПАТ "Запоріжгаз", що має наслідком визнання цього договору недійсним в цілому на підставі ст. 48 ЦК Української РСР.
Судами також взято до уваги, що норми Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" № 8-92 від 15.12.1992 та п. 1.4 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого наказом Фондом державного майна України та Мінекономіки України від 19.05.1999 № 908/68, не передбачають передання у безоплатне користування як способу управління державним майном.
Проте для застосування до спірних правовідносин п. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про управління майном, що є у загальнодержавній власності" та п. 1.4 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних фондів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, суди мали встановити у кого на балансі перебувало спірне майно на час укладення оспорюваного договору та на час створення НАК "Нафтогаз України" та ВАТ "Запоріжгаз". Крім того, суди мали встановили, чи дійсно ці підприємства створені шляхом роздержавлення майна, тобто в процедурі приватизації.
Так, постановою Кабінету Міністрів України "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" та статутом НАК "Нафтогаз України" визначено, що компанія є державним акціонерним товариством, засновником якого є держава в особі Кабінету Міністрів України. Статутний фонд Компанії сформований за рахунок державного майна, яке, хоч і увійшло до складу активів компанії, проте не втратило статусу державного. За змістом п. 6.2 статуту НАК "Нафтогаз України" компанія визначається власником майна, яке передано акціонерами у власність, тоді як згідно з п. 5.2 статуту на момент укладання спірного договору єдиним акціонером компанії була держава, а пп. 7 та 8 постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 № 747 не передбачалось припинення права державної власності на внесок до статутного фонду НАК "Нафтогаз України".
Статутні документи ВАТ "Запоріжгаз" суди взагалі не досліджували.
За таких обставин колегія суддів вказує на передчасність висновку судів попередніх інстанцій щодо характеру правовідносин, що склалися між НАК "Нафтогаз України", ДК "Газ України" та ВАТ "Запоріжгаз", яке входило до її складу, з приводу експлуатації майна, переданого для забезпечення виконання функцій, покладених на НАК "Нафтогаз України".
Що стосується висновків судів щодо строків позовної давності, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦК України).
Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).
Згідно з ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмові у позові.
Місцевий господарський суд, відмовляючи у задоволенні заяви про застосування строків позовної давності, виходив з того, що прокуратурі області, яка подала позов, про порушення інтересів держави стало відомо в ході проведення перевірки. Таким чином, за висновком судів попередніх інстанцій, перебіг позовної давності починається з 2012 року.
Зазначені висновки не можна визнати достатньо обґрунтованими з огляду на те, що ст. 261 ЦК України пов'язує початок перебігу з виникненням права на позов саме у особи, право якої порушено, тобто у позивача, а не у заступника прокурора, який є самостійним учасником судового процесу (аналогічної правової позиції дотримується Вищий господарський суд України у постановах від 25.07.2012 справа № 40/248, від 19.12.2012 № 17/5007/98/11).
В свою чергу, апеляційний господарський суд, переглядаючи рішення місцевого господарського суду, не виявив вказаних порушень.
Таким чином, суди попередніх інстанцій належним чином не встановили коли саме було порушено право позивача, кого саме з позивачів, та коли він дізнався про порушення свого права.
Відповідно до п. 1, 2 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про судове рішення" № 6 від 23.03.2012 рішення з господарського спору повинно прийматись у цілковитій відповідності з нормами матеріального і процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом, тобто з'ясованими шляхом дослідження та оцінки судом належних і допустимих доказів у конкретній справі.
Рішення має бути викладено чітко, зрозуміло, грамотно (тобто не містити граматичних і стилістичних помилок, виправлень).
Рішення господарського суду має ґрунтуватись на повному з'ясуванні такого:
- чи мали місце обставини, на які посилаються особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються;
- чи не виявлено у процесі розгляду справи інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, і доказів на підтвердження цих обставин;
- яка правова кваліфікація відносин сторін, виходячи з фактів, установлених у процесі розгляду справи, та яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.
Оскаржені судові акти таким вимогам не відповідають.
Отже, як місцевий, так і апеляційний господарські суди припустились неправильного застосування приписів ч. 1 ст. 47 ГПК України щодо прийняття судового рішення суддею за результатами обговорення усіх обставин справи та ч. 1 ст. 43 цього Кодексу стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, що відповідно до частини 1 статті 111-10 ГПК України є підставою для скасування судового рішення у справі.
Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази (ч. 2 ст. 111-7 ГПК України).
Відповідно до п. 3 ст. 111-9 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції і передати справу на новий розгляд.
За таких обставин касаційна скарга підлягає задоволенню, а судові акти попередніх інстанцій - скасуванню з направленням справи на новий розгляд.
При новому розгляді справи суду необхідно врахувати все вищевикладене, всебічно і повно з'ясувати обставини справи, дійсні права та обов'язки сторін, перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, визначити повне коло та правовий статус учасників цієї справи, з'ясувати коли відбулось порушення права позивача, коли він дізнався про порушення свого права і, в залежності від встановленого, вирішити спір у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Керуючись ст.ст. 85, 111-5, 111-7, 111-9, 111-11 Господарського процесуального кодексу України, суд
П О С Т А Н О В И В:
Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Запоріжгаз" та Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" задовольнити частково.
Постанову Донецького апеляційного господарського суду від 23.01.2013 та рішення господарського суду Запорізької області від 06.11.2012 у справі № 5009/2642/12 скасувати.
Справу № 5009/2642/12 передати на новий розгляд до господарського суду Запорізької області.
Головуючий суддя С.В. Мирошниченко
Судді Т.Л. Барицька
О.О. Хрипун