ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

_________________________________________________________________________________________________________

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" квітня 2013 р. Справа № 5015/640/12

Львівський апеляційний господарський суд в складі колегії

головуючого - судді - О.Л. Мирутенко

суддів - М.В. Краєвська

- Л.С. Данко

Розглянувши апеляційну скаргу ПАТ "Трансбус"

на рішення господарського суду Львівської області від 04.03.2013 року.

у справі №5015/640/11

за позовом: ЗАТ "Трансбус"

до 1: ВАТ "Пасавтопром"

до 2: ТзОВ "Технолюкс"

про: визнання недійсним договору купівлі-продажу від 10.11.2004р.

З участю представників :

від позивача - Глоба М.М. - представник (довіреність №б/н від 02.07.2012р.)

від відповідача 1 - не з'явився.

від відповідача 2 - Дудяк Р.А.- представник (довіреність б/н від 05.03.2013р.)

ВСТАНОВИВ :

Рішенням господарського суду Львівської області від 04.03.2013р., суддя Р. Матвіїв, в задоволенні позовних вимог ПАТ "Трансбус" було відмовлено повністю.

З даним рішенням не погодився позивач - ПАТ "Трансбус" і оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що судом порушено норми матеріального і процесуального права.

Розгляд справи відкладався за клопотанням апелянта.

Сторони були повідомлені належним чином про час та місце судового розгляду, що підтверджується списком згрупованих рекомендованих відправлень Львівського апеляційного господарського суду від 09.04.2013р.

Розпорядження в.о. голови Львівського апеляційного господарського суду від 22.04.2013р. у складі колегії суддів відбулася заміна суддів Кравчук Н.М. та Гнатюк Г.М. на суддів Данко Л.С. та Краєвську М.В.

Розглянувши матеріали справи, оцінивши докази, колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення господарського суду Львівської області від 04.03.2013р. у справі №5015/640/11 - без змін, враховуючи наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, ЗАТ „Трансбус" звернулось до господарського суду з позовною заявою до ВАТ „Пасавтопром" та ТзОВ „Технолюкс" про визнання недійсним Договору від 10.11.2004 року купівлі - продажу будівель загальною площею 1019,6 кв. м., що знаходяться за адресою: с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області, укладеного між ВАТ „Львівський автобусний завод" та ТзОВ „Технолюкс", з мотивів його невідповідності статутним цілям відповідача 1 та його призначенню, наслідком чого стали значні матеріальні збитки відповідача 1, що призвели до порушення провадження у справі про банкрутство ВАТ „Львівський автобусний завод" та неможливості розрахуватись з кредиторами. Також позивач у позовній заяві та додаткових поясненнях доводить порушення при укладанні спірної угоди вимог ч. 3 ст. 509 Цивільного Кодексу України (зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості), перевищеня повноважень голови правління відповідача 1 внаслідок продажу майна за кратно заниженою ціною. Також позивач доводить, що голова правління не дотримався інтересів акціонерів та трудового колективу акціонерного товариства через укладення спірного договору; голова правління не забезпечив одержання прибутку від діяльності товариства через укладення спірного договору; умови оспорюваного договору не відповідають статутним цілям товариства відповідача -1 - одержання прибутку.

10.11.2004р. між ВАТ „Львівський автобусний завод", правонаступником якого є ВАТ „Пасавтопром", (продавець) та ТзОВ „Технолюкс" (покупець) був укладений договір купівлі -продажу. Згідно п.1 якого, продавець продав, а покупець купив будівлі (базу відпочинку), загальною площею 1019,6 кв. м, що знаходиться в с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області. Вказаний договір посвідчений приватним нотаріусом Пустомитівського районного нотаріального округу Моісєєвою О.Я. та зареєстрований у реєстрі за №4224. Продавець передав покупцю об'єкт продажу згідно з актом прийому-передачі від 22.11.2004 р., як встановлено рішенням господарського суду Львівської області від 13-16.12.2005 р. у справі №1/1051-8/228. (копія рішення міститься в матеріалах справи).

Провадження у справі про банкрутство ВАТ „Львівський автобусний завод", правонаступником якого є ВАТ „Пасавтопром", було порушене 14.06.2006р. за заявою Української державної інноваційної компанії в особі Львівського регіонального відділення. Ухвалою від 08.12.2006р. суд затвердив реєстр вимог кредиторів ВАТ "Пасавтопром".

За результатами перегляду згаданої ухвали за нововиявленими обставинами 30.07.2008р., ухвалу господарського суду від 08.12.2006р. про затвердження реєстру вимог кредиторів у справі №6/95-8/165 змінено за нововиявленими обставинами та затверджено реєстр вимог кредиторів ВАТ "Пасавтопром" (кредиторські вимоги ЗАТ „Трансбус" у сумі 67 230 496 грн. включено до реєстру вимог кредиторів ВАТ "Пасавтопром", до четвертої черги).

Рішенням господарського суду Львівської області №5015/640/12 від 12.04.2012 року в задоволенні заявленого позову ЗАТ "Трансбус" було відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 07.08.2012 року апеляційну скаргу залишено без задоволення, а рішення господарського суду Львівської області від 12.04.2012 року залишено без змін.

Постановою Вищого господарського суду від 27.11.2012 року касаційну скаргу ЗАТ "Трансбус" задоволено частково, рішення господарського суду Львівської області від 12.04.2012 та постанову Львівського апеляційного господарського суду від 07.08.2012 у справі № 5015/640/12 скасовано, а справу передано на новий розгляд до господарського суду Львівської області.

Вищий господарський суд України в постанові від 27.11.2012 року зазначає, що в порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, рішення та постанова прийняті при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи, виходячи з такого.

Відповідно до вимог ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Згідно з ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

За висновком суду касаційної інстанції суд першої інстанції, чому не надав в постанові відповідної оцінки суд апеляційної інстанції, в порушення вимог ч. 1 ст. 84 Господарського процесуального кодексу України, не здійснив в описовій частині рішення виклад вимог Закритого акціонерного товариства "Трансбус" відповідно до позовної заяви та додаткових пояснень, в яких позивач посилався, зокрема, на порушення при укладанні спірної угоди вимог ч. 3 ст. 509 Цивільного Кодексу України, не надав оцінки у повному обсязі правовим підставам, з яких позивач звернувся з позовом до суду, вийшов за межі позовних вимог, припустився правового аналізу обставинам, які не були предметом позовної заяви.

Крім цього, суд касаційної інстанції встановив, що в позовній заяві ЗАТ "Трансбус" не порушувалось питання про визнання угоди недійсною, з підстав укладання Головою правління відповідача 1 угоди про відчуження майна на суму, що перевищує вказану в Статуті ВАТ "Львівський автобусний завод" суму.

Також, суд касаційної інстанції вказав, що суди попередніх інстанцій в рішенні та постанові, при встановленні факту наявності чи відсутності достатнього обсягу повноважень голови правління для укладання спірної угоди, в порушення вимог ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, не звернули уваги на зміст позовних вимог та не надали аналізу, чи мають в даному випадку значення посилання позивача на ст. 92 Цивільного кодексу України та п. 15.4. Статуту ВАТ "Львівський автобусний завод", згідно з яким, голова правління Акціонерного товариства в своїй діяльності зобов'язаний дотримуватись інтересів акціонерів та трудового колективу Акціонерного товариства, а також забезпечує одержання прибутку від діяльності Акціонерного товариства, а також не надали правового аналізу посиланням позивача на те, що умови спірного договору не відповідають статутним цілям товариства відповідача 1 - одержання прибутку.

У зв'язку із цим колегія суддів Вищого господарського суду України вважає, що в порушення вимог ст. ст. 1, 43, 84 Господарського процесуального кодексу України, рішення та постанова, в частині доводів і твердження про відсутність порушених майнових інтересів позивача, взагалі не мотивовані, а саме - судами не надана оцінка, з посиланням на норми права, доводам позивача щодо порушення його майнових інтересів як кредитора у справі про банкрутство Відкритого акціонерного товариства "Пасавтопром".

На виконання даних вказівок Вищого господарського суду України щодо необхідності повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, господарський суд Львівської області, дослідив повно та всебічно наявні у справі матеріали.

Відповідно до ст.1 Господарського процесуального кодексу України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Згідно з ч. 2 ст. 21 Господарського процесуального кодексу України, позивачами є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

У силу положень ч. ч. 1, 3 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ч. ч. 1-3, 5 та 6 ст. 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

На думку позивача, має місце порушення ч. ч. 1 та 2 ст. 203 Цивільного кодексу України. Позивач у позовній заяві стверджує про перевищення головою правління Відкритого акціонерного товариства „Львівський автобусний завод" Комарем В.С. своїх повноважень на укладення спірного договору та продаж майна за заниженою ціною, а, отже, заподіяння відповідачу 1 збитків.

Судом першої інстанції з метою повного та всебічного встановлення всіх обставин справи досліджено наявність необхідного обсягу цивільної дієздатності у голови правління для укладення оспорюваного договору.

Наявність необхідного обсягу цивільної дієздатності у голови правління Відкритого акціонерного товариства „Львівський автобусний завод" Комара В.С. для укладення договору купівлі-продажу від 10.11.2004 року підтверджується статутом Відкритого акціонерного товариства „Львівський автобусний завод", затвердженим загальними зборами акціонерів Відкритого акціонерного товариства „Львівський автобусний завод" 14.05.2004 р. та зареєстрованим Управлінням державної реєстрації Львівської міської ради 25.06.2004 р., номер запису 08302. Згідно з п. п. 15.1, 15.4 статуту, виконавчим органом акціонерного товариства є Правління акціонерного товариства, яке очолює Голова Правління акціонерного товариства. Голова Правління акціонерного товариства у межах наданих йому повноважень укладає угоди щодо придбання та відчуження основних засобів (у тому числі передача їх в оренду (лізинг), в безоплатне або спільне користування, безоплатна передача з балансу на баланс та відчуження іншими способами), матеріальних і нематеріальних активів акціонерного товариства на суму, в межах до 5% Статутного фонду акціонерного товариства по кожній угоді або сумарно по кількох угодах, укладених щодо одного і того ж предмету правочину.

Відповідно до п. 2.3 статуту ВАТ „Львівський автобусний завод", статутний фонд товариства становить 41 000000 грн. Відтак, голова правління вправі одноособово приймати рішення щодо укладення угод про відчуження основних засобів товариства на суму, що не перевищує 2 050000 грн. Враховуючи те, що вартість відчужених основних фондів не перевищувала вказаної суми, голова правління Відкритого акціонерного товариства „Львівський автобусний завод", підписуючи спірний договір, діяв у межах повноважень, визначених статутом.

Незважаючи на те, що позивач не доводив недійсність оспорюваного договору внаслідок перевищення головою правління повноважень через недотримання вимог статуту щодо обмеження вартості укладеної угоди, суд першої інстанції під час нового розгляду справи, з метою повного з'ясування обставин, що мають значення для справи, дослідив та надав правову оцінку обсягу цивільної дієздатності голови правління в частині дотримання статутних обмежень щодо вартості угод. Крім цього, позивач доводить у даній справі порушення відповідачем 2 принципів добросовісності, розумності та справедливості, які відповідно до ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України пов'язані із обов'язком не перевищувати повноважень.

Відповідно до ст. 691 Цивільного кодексу України, покупець зобов'язаний оплатити товар за ціною, встановленою у договорі купівлі-продажу, або, якщо вона невстановлена у договорі і не може бути визначена виходячи з його умов, - за ціною, що визначається відповідно до статті 632 цього Кодексу, а також вчинити за свій рахунок дії, які відповідно до договору, актів цивільного законодавства або вимог, що звичайно ставляться, необхідні для здійснення платежу.

Статтею 632 Цивільного кодексу України встановлено, що ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування.

За змістом ст. 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.

За вказаних обставин, сторони спірного правочину мали право встановлювати ціну за спільною домовленістю, а правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом.

Стаття 215 Цивільного кодексу України регламентує, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Судами обох інстанцій досліджено, що позивач у позові не навів жодної із вищеперерахованих підстав для визнання недійсним договору купівлі-продажу будівель від 10.11.2004 року.

У відповідності до п. 4 договору від 10.11.2004 року, продаж вчинено за 50 000,00 (п'ятдесят тисяч) гривень, в т.ч. ПДВ 8 333,33 грн., які покупець зобов'язується оплатити продавцю протягом тридцяти календарних днів з дня підписання цього договору.

У даному випадку договір купівлі - продажу укладався між господарюючими суб'єктами, позивачем-апелянтом не надано доказів існування ціни на спірний об'єкт, яка мала встановлюватись або регулюватись уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Доказів відсутності вільного волевиявлення у сторін договору суду не подано.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Вищого господарського суду України від 10.11.2011 року у справі № 5020-871/2011. Вказана постанова Вищого господарського суду України в процесі перегляду Верховним судом України з підстав неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права була залишена без змін постановою судової палати у господарських справах Верховного суду України від 14 лютого 2012 року (вказані постанови є в матеріалах справи).

Норма статті 111-28 Господарського процесуального кодексу України передбачає, що рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішеннями Верховного Суду України.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку про недоведеність тверджень позивача про те, що: 1) голова правління не дотримався інтересів акціонерів та трудового колективу акціонерного товариства через укладення спірного договору; 2) голова правління не забезпечив одержання прибутку від діяльності товариства через укладення спірного договору; 3) умови оспорюваного договору не відповідають статутним цілям товариства відповідача -1 - одержання прибутку.

На виконання вказівки суду касаційної інстанції про необхідність надання правової оцінки доводам позивача про порушення при укладанні спірної угоди вимог ч. 3 ст. 509 Цивільного Кодексу України, суд першої інстанції встановив наступне.

Відповідно до ч. 3 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. Згідно з ч. 3 ст. 92 Цивільного кодексу України орган або особа, яка відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступає від її імені, зобов'язана діяти в інтересах юридичної особи, добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Позивачем-апелянтом не надано суду жодних доказів на підтвердження порушення принципів добросовісності, розумності та справедливості при укладенні спірного договору, як і підтвердження порушення того, що голова правління діяв недобросовісно і нерозумно та перевищив свої повноваження.

Суд першої інстанції не застосував строк позовної давності, про застосування якої заявлено відповідачем 2, оскільки судом не встановлено факту порушення цивільного права позивача, яке підлягало би судовому захисту у спосіб задоволення позовних вимог. Суд визнав за необхідне звернути увагу позивача на те, що суд при вирішенні спору повинен надати правову оцінку позовним вимогам та встановити, чи має місце факт порушення цивільних прав позивача, і чи такі права підлягають судовому захисту.

Відповідно, суд першої інстанції не вбачає підстав для відмови в задоволенні позову внаслідок застосування наслідків спливу позовної давності, оскільки прийшов до висновку про необхідність відмови в позові через недоведеність підставності позовних вимог та відсутність порушеного цивільного права позивача, яке підлягало би судовому захисту. Тому заява відповідача 2 про відмову в задоволенні позовних вимог через сплив позовної давності не підлягає до задоволення.

Також, на виконання вказівки суду касаційної інстанції щодо обгрунтування відсутності порушених майнових інтересів позивача як кредитора у справі про банкрутство Відкритого акціонерного товариства "Пасавтопром", судом першої інстанції встановлено наступне.

Заперечення відповідачем позовних вимог з тих мотивів, що спір про визнання оспорюваного правочину повинен розглядатись в межах провадження у справі про банкрутство Відкритого акціонерного товариства "Пасавтопром", є безпідставним з огляду на таке.

Постановою господарського суду Львівської області від 21.02.2012 р. у справі №6/95-8/165 Відкрите акціонерне товариство "Пасавтопром" визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. Згідно зі ст. 25 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (надалі Закон), ліквідатор з дня свого призначення здійснює повноваження, зокрема, з підстав, передбачених частиною десятою статті 17 цього Закону, подає до господарського суду заяви про визнання недійсними угод боржника.

Відповідно до ч. 10 ст. 17 наведеного Закону, керуючий санацією в тримісячний строк з дня прийняття рішення про санацію має право відмовитися від виконання договорів боржника, укладених до порушення провадження у справі про банкрутство, не виконаних повністю або частково, якщо: виконання договору завдає збитків боржнику; договір є довгостроковим (понад один рік) або розрахованим на одержання позитивних результатів для боржника в довгостроковій перспективі, крім випадків випуску продукції з технологічним циклом, більшим за строки санації боржника; виконання договору створює умови, що перешкоджають відновленню платоспроможності боржника.

Таким чином, ч. 10 ст. 17 Закону передбачає можливість визнання недійсними укладених до порушення провадження у справі про банкрутство договорів, які не виконані повністю або частково.

Частиною 1 ст. 203 Господарського кодексу України визначено, що господарське зобов'язання, всі умови якого виконано належним чином, припиняється, якщо виконання прийнято управленою стороною.

Оскільки відповідач 1 продав і фактично передав, а відповідач 2 прийняв і оплатив спірне майно, договір від 10.11.2004 р. виконаний повністю, а тому не може бути визнаний недійсним на підставі ч. 10 ст. 17 Закону. Звернення ліквідатора до господарського суду з заявами про визнання недійсними угод боржника на підставі ч. 11 ст. 17 Закону в межах провадження у справі про банкрутство статтею 25 Закону не передбачено.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України судовому захисту підлягає виключно порушене цивільне право. Матеріалами справи не підтверджується, позивачем-апелянтом не доведено наявність у нього цивільного права, яке є порушеним внаслідок укладення спірного договору та підлягає судовому захисту.

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.

Згідно зі ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Позивачем-апелянтом не було надано до суду жодних доказів на підтвердження порушення його прав і охоронюваних законом інтересів внаслідок укладення між ВАТ „Львівський автобусний завод" та Товариством з обмеженою відповідальністю „Технолюкс" договору від 10.11.2004 року купівлі-продажу будівель загальною площею 1019,6 кв. м, що знаходяться за адресою с. Звенигород Пустомитівського району Львівської області.

За таких обставин справи апеляційний суд погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що в задоволенні позовних вимог ПАТ "Трансбус" слід відмовити повністю за безпідставністю.

З огляду на викладене, колегія Львівського апеляційного господарського суду вважає, що рішення господарського суду Львівської області від 04.03.2013р. по справі №5015/640/11 винесене з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні правові підстави для його скасування.

Керуючись ст.ст. 101,103,105 ГПК України Львівський апеляційний господарський суд

Постановив:

Рішення господарського суду Львівської області від 04.03.2013 року у справі №5015/640/11 залишити без змін, а апеляційну скаргу ПАТ "Трансбус" - без задоволення.

Постанову може бути оскаржено в касаційному порядку.

Матеріали справи скерувати в господарський суд Львівської області.

Головуючий-суддя О.Л. Мирутенко

Судді: М.В. Краєвська

Л.С. Данко

«Повний текст постанови виготовлено 23.04.2013р.»