Справа № 1003/16208/12 Головуючий у І інстанції Шовокпляс О,П.

Провадження № 22-ц/780/2106/13 Доповідач у 2 інстанції Суханова Є.М.

Категорія 26 19.04.2013

УХВАЛА

Іменем України

18 квітня 2013 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі:

Головуючого: Мережко М.В.,

Суддів: Суханової Є.М., Данілова О.М.,

при секретарі : Черненко І.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Києві матеріали цивільної справи за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 лютого 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 до відкритого акціонерного товариства "Ерсте Банк" Білоцерківська філія про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним, -

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_2 звернувся з позовом до відкритого акціонерного товариства "Ерсте банк" Білоцерківська філія про захист прав споживачів та визнання кредитного договору недійсним, в якому позивач просив винести рішення, яким визнати недійсним кредитний Договір № 014/11707/2/21499 від 14.08.2008 року, укладеного між ОСОБА_2 та Відкритим акціонерним товариством «Ерсте Банк», застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину та застосувати односторонню реституцію, а саме зобов'язати Відкрите акціонерне товариство "Ерсте Банк" повернути ОСОБА_2 сплачені по кредитному договору № 014/11707/2/21499 від 14.08.2008 року відсотки, пеню, штрафні санкції, комісії тощо (на суму 5498,86 доларів СІЛА), в переводі до гривні України (43990,88 гривень).

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 лютого 2013 року було відмовлено у задоволенні позовних вимог позивача.

Не погодившись з висновками наведеними в рішенні суду, апелянт звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити його позовні вимоги.

Колегія суддів, вислухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, вивчивши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, вважає, що вона не обґрунтована та задоволенню не підлягає.

Судом першої інстанції встановлено, відповідно до п. 1 частини 2 статті 92 Конституції України виключно законами України встановлюється статус національної валюти, а також статус іноземних валют на території України.

Відповідно до статті 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України -гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Таким чином, законодавством України встановлено валюту України, якою є «гривня» та водночас, можливість використання іноземної валюти у випадках і в порядку, встановленому законом.

Зокрема, випадки і порядок використання іноземної валюти визначаються Закон України «Про Національний банк України» від 20.05.1999 року № 679-ХІУ і Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» від 19.02.1993 року № 15-93, виданими відповідно до них нормативними актами, якими передбачена можливість здійснення розрахунків в іноземній валюті при одержанні комерційного чи банківського кредиту в іноземній валюті і його погашенні.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність» кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.

Згідно з статтею 345 Господарського Кодексу України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визначаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.

Статті 47 та 49 ЗаконуУкраїни " Про банки та банківвську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії (ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»).

Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями.

У положеннях ч. 2 ст. 44 ЗаконуУкраїни "Про НБУ" зазначено, що Національний банк діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль. До компетенції Національного банку у сфері валютного регулювання та контролю належить, зокрема видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок, за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, в частині дотримання ними валютного законодавства.

Відповідно до норм пп. «г» п. 4 ст. 5 Декрету КМУ використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави віднесено до операцій, які потребують ліцензії.

При цьому, відповідно до положень ч. 2 ст. 5 Декрету Національним банком України видаються генеральні ліцензії комерційним банкам на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Водночас, суд першої інстанції звернув увагу на те, що посилання позивача на обов'язковість наявності індивідуальної ліцензії є неправомірними. Адже, відповідно до норм пп. «в» та «г» п. 4 ст. 5 Декрету КМУ індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції, зокрема як:

в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.

г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.

Проте, як роз'яснено в листі Національного банку України від 07.12.2009 р. № 13- 210/7871-22612 «Щодо вимог підпункту «в» пункту 4 статті 5 Декрету, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, повідомляємо: на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті. Таким чином, операція з надання банками кредитів в іноземній

валюті не потребує індивідуальної ліцензії.»

Щодо підпункту «г» п. 4 ст. 5 Декрету КМУ, який передбачає необхідність наявності індивідуальної ліцензії для використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави, слід зазначити, що дане положення не вимагає обов'язковість наявності індивідуальної ліцензії у Банку для здійснення кредитних операцій та сплати позичальником процентів і повернення кредиту.

Зокрема, використання іноземної валюти в якості засобу платежу визначений в пункту 1.3 «Положення про валютний контроль» затверджений постановою Правління Національного банку України від 08 лютого 2000 р. № 49, в п. 1.3 , якого наведено визначення, що «використання іноземної валюти як засобу платежу» - це розрахунок за продукцію, роботи, послуги, об'єкти права інтелектуальної власності та інші майнові права.

Тобто, підпункт «в» пункту 4 статті 5 Декрету встановлює обов'язковість індивідуальної: ліцензії, наприклад, у разі укладення договору купівлі-продажу мана, за яким розрахунок буде проводитись в іноземній валюті тощо. На кредитні операції підпункт «в» пункту 4 статті 5 Декрету не поширюється.

Про це, також, свідчить техніка викладення норм в нормативно-правовому акті, яким є розглядуваний Декрет, адже у всіх підпунктах п. 4 ст. 5 Декрету, які стосуються кредитних операцій чітко визначено, які з них потребують або не потребують індивідуальної ліцензії, у підпункті ж «в» - не йдеться про кредитування та сплату процентів та тіла кредиту.

Також, відповідно до п. 1.5. «Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу» затверджене постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 р. № 483, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк.

Отже, виходячи з наведеного, чинним законодавством України встановлено право комерційних банків України здійснювати валютні операції на підставі генеральної ліцензії, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Як встановлено судом, Відрите акціонерне товариство «Ерсте Банк» діє на підставах положень чинного законодавства та підзаконних нормативно-правових актів України, тому 29.05.2007 року Відкрите акціонерне товариство «Ерсте Банк» отримано генеральну банківську ліцензію за № 224 від 25 січня 2006 року на право здійснення банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», серед яких передбачено право здійснювати операції з валютними цінностями.

Невід'ємною частиною цієї ліцензії є Дозвіл від 18.09.2007 року за № 224-2 з додатком, в якому наведено перелік операцій, які має право здійснювати Відкрите акціонерне товариство «Ерсте Банк» з валютними цінностями (додається).

На думку суду першої інстанції, позивач, керуючись загальними положеннями про зобов'язальне право та посилаючись на істотні умови договору купівлі-продажу неправомірно вважає кредитний договір таким, що неукладений.

З цього приводу суд звернув увагу на те, що відповідно до ст. 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами Національного банку України та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Відповідно до п. 4 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються:

1) сума кредиту;

2) детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача;

3) дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту та інші умови надання кредиту;

4) право дострокового повернення кредиту;

5) річна відсоткова ставка за кредитом;

6) інші умови, визначені законодавством.

Між Позивачем та Банком було досягнуто згоди щодо всіх істотних умов кредитного договору, що підтверджується підписом відповідних осіб на кредитному договорі. Посилання Відповідача на не укладення кредитного договору з підстав того, що не було досягнуто щодо грошового еквіваленту - є безпідставним, адже жодний нормативний акт не містить такого положення, як істотну умову кредитного договору.

Між тим, відповідно до ч.2 ст. 524 ЦК України сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.

Відповідно до ч.2 ст. 533 ЦК України при визначенні в зобов'язанні грошового еквівалента в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативною правовим актом.

Тобто, враховуючи умови договору, а також чинне законодавство, Позичальник зобов'язаний здійснювати погашення кредиту за офіційним курсом долара США на день платежу, а не на момент укладення договору.

Також, суд першої інстанції звернув увагу на те, що на момент укладання Кредитного договору Позивач ніяким чином не висловив бажання отримати від Банку кредит в національній валюті, Позивача в повній мірі влаштовували всі вищезазначені умови кредитного договору, ніяких зауважень та доповнень до Кредитного договору ним заявлено не було.

Договірні відносини, що виникли між Позивачем та Відповідачем, регулюються, також розділом 1 глави 72 ЦК України "Позика". Відповідно до даного розділу, а саме до ст. 1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Крім цього, згідно з п. 6.8. Кредитних договорів «У випадку відсутності або недостатності у Позичальника коштів для здійснення Платежів у відповідній валюті Банк має право здійснити конвертаційну операцію за рахунок коштів Позичальника в інших валютах відповідно до вимог чинного законодавства України за існуючими Тарифами Банку.»

Отже, з цього зрозуміло, що сторони під час укладення правочинів погодили порядок виконання боргових зобов'язань за кредитними договорами, також і у іншій валюті ніж валюта кредиту - а саме: в гривні.

Крім цього, вказані пункти договорів на думку суду цілком відповідають ч.2 ст.533 ЦК України «Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу...»

Згідно з п.7 Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9, «Правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом»

Отже, відсутня заборона визначення грошового еквіваленту зобов'язання в іноземній валюті на рівні закону, таке визначення цілком відповідає Конституції України та законодавству.

Отже, умова Кредитних договорів про виконання зобов'язання в іноземній валюті не може бути визнано недійсною, адже сторони могли укласти кредитний договір і без її включення, тому що позивач міг здійснювати платежі в національній валюті відповідно до вимог законодавства України та решти умов договору про які йшлося вище.

Позивач в своєму позові посилається на те. що умови Кредитного договору, є несправедливими.

Положення Кредитного договору щодо виконання зобов'язання в іншій конвертованій валюті за відповідним курсом саме це і передбачають, тому Позичальник повністю усвідомлював і був обізнаний щодо виконання зобов'язання у гривні за відповідним курсом.

Кредитний договір містить баланс інтересів, як Позичальника так і Банку, і чітко визначає умови його виконання. Позичальник за власним волевиявленням отримав кредитні кошти на тих умовах, які визначені в Кредитному договорі. На інших умовах Банк просто не надавав би кошти, оскільки це призвело би до збитків Банку, що повинен діяти в інтересах акціонерів Банку та осіб, які довірили Банку свої кошти. На сьогоднішній день, скориставшись на протязі чотирьох років, коли це було вигідно Позичальнику, кредитними коштами, тепер він намагається уникнути відповідальності у зв'язку із невиконанням умов Кредитного договору, користуючись правовим інструментом.

Банк надавав кредити в доларах США, гривні. Тому у Позивача був вибір програм кредитування, з різними відсотковими ставками, і враховуючи всі плюси і мінуси, Позивач обрав кредитування саме в доларах США. На момент підписання Кредитного договору Позивача в повній мірі влаштовували всі вищезазначені умови Кредитного договору, бо ніяких зауважень та доповнень до Банку ним заявлено не було.

Загальновідомо, що процентна ставка по гривневим кредитам значно більша ніж, зокрема, по кредитам в доларах США, що пов'язано саме з валютними ризиками. Позивач свідомо обрав валютний кредит зі сплатою меншої процентної ставки, що в свою чергу ще раз підтверджує, що вимоги Позивача є необгрунтованими.

Кредитний договір є двостороннім правочином. Це добровільне і належним чином оформлене волевиявлення обох сторін, які дійшли згоди стосовно всіх істотних умов, наслідком чого стало підписання Кредитного договору.

В даному випадку на думку суду першої інстанції всі дії Позичальника були спрямовані на реальне настання юридичних наслідків за цим договором і свідчать про те, що Кредитний договір є чинним та таким, що відповідає чинному законодавству.

Отже, як вважав суд першої інстанції, посилання позивача на несправедливість умов Кредитного договору та на невідповідність чинному законодавству не відповідає дійсності.

Відповідно, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог або заперечень, згідно ч. 3 ст. 10 ЦПК України.

Так, виходячи з вищевикладеного, судом першої інстанції прийнято рішення про відмову в задоволенні позову.

Не погоджуючись з висновками наведеними в рішенні суду, апелянт подав апеляційну скаргу, в якій свої доводи мотивував наступним.

В апеляційній скарзі, апелянт зазначає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального та процесуального права, а саме: судом не досліджено та не перевірено кредитний договір, який укладений з порушенням норм чинного законодавства, що порушує права та обов»язки ОСОБА_2

З таким висновком апелянта, колегія суддів погодитись не може так, як вважає, що судом першої інстанції досліджені обставини справи, перевірено матеріали справи та вірно вирішено питання по суті позовних вимог, а тому вважати, що даним рішенням порушено право апелянта не має ніяких законодавчо обгрунтованих підстав.

Відповідно до ст. 60 ЦПК України, кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Так, колегія суддів, перевіривши матеріали справи та вислухавши сторін по справі, прийшла до висновку, що апелянтом жодним чином не доведено ті обставини, на які він посилається в апеляційній скарзі, а тому відсутні підстави вважати, що оскаржуваним рішенням порушено права та обов»язки ОСОБА_2

Колегія суддів також вважає, що апелянт не зміг спростувати висновки суду, нових доказів доведеності позову або апеляційної скарги не встановлено, а тому задоволенню вона не підлягає.

Крім цього, переглядаючи законність рішення суду першої інстанції та розглядаючи апеляційну скаргу на підставі вимог ст. 303 ЦПК України не встановлено підстав, передбачених ст. 309 ЦПК України, для ухвалення нового рішення суду.

Приймаючи до уваги вищевикладене, так-як будь-яких порушень при ухваленні оскаржуваного рішення не встановлено, підстав для скасування цього рішення не виявлено.

Тому колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано визначився щодо відмови в задоволення позовних вимог.

Так згідно з вимогами ст. 308 ЦПК України, апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 303, 304, 307, 308, 313-315 ЦПК України колегія суддів,-

УХВАЛИЛА :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити .

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 05 лютого 2013 року залишити без змін.

Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий

Судді