У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

22 квітня 2013 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду Рівненської області у складі: головуючого Буцяка З.І.,

суддів Боймиструка С.В., Шеремет А.М.;

секретар судового засідання Пиляй І.С.,

з участю представників сторін,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Апеляційного суду в м. Рівному цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сарненського районного суду від 20 березня 2013 року у справі за позовом Публічного акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" до ОСОБА_1 про стягнення кредитної заборгованості,

в с т а н о в и л а :

22 жовтня 2013 року ПАТ КБ „Приватбанк" звернулося в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення 64 814,75 грн. кредитної заборгованості.

Рішенням Сарненського районного суду від 20 березня 2013 року позов задоволено.

Вирішено питання про судові витрати.

В поданій на це рішення апеляційній скарзі позивачка покликалася на те, що обґрунтовуючи свій позов, банк доводив, що нею був отриманий кредит у розмірі 2000 доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою 19,2 % відсотків річних за користування кредитом з кінцевим терміном повернення, що відповідає строку дії картки. Проте при цьому банк не вказав номер карткового кредиту, час виникнення заборгованості та доказів про вжиття ним заходів попередження боржника про необхідність виконання зобов'язання належним чином тощо.

Задовольняючи позовні вимоги місцевий суд помилково вважав, що вона була ознайомлена з Умовами і правилами надання банківських послуг та Тарифами банку на дату видачі картки і ПІН-конверту 26 жовтня 2007 року, де зазначено, що вона погодилася, що ці документи становлять договір про надання банківських послуг та дала згоду на збільшення, зменшення та анулювання кредитного ліміту у будь-який час.

Такий висновок суду суперечить правилам ст. 626, ч. 2 ст. 627, ч. 1 ст. 628, ч. 1 ст. 638, ч. 1 ст. 639, ч. 1 ст. 1047, ч. 1 ст. 1054, ч. 2 ст. 1055 ЦК України, ст. 6, частин 2 і 4 ст. 12 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг".

Надання клієнту інформації про умови кредитування передбачено й п. 2.1. Правил надання банками України інформації споживачу щодо умов кредитування та сукупної вартості кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року № 541/13808. Пунктами 2.4., 3.1.-3.8. цих же Правил передбачено, що банки зобов'язані отримати письмове підтвердження споживача про ознайомлення з умовами кредитування.

Частиною 4 ст. 11 Закону України „Про захист прав споживачів" N 1023-XII від 12 травня 1991 року визначено, що договір про надання споживчого кредиту укладається у письмовій формі, один з оригіналів якого передається споживачеві. Обов'язок доведення того, що один з оригіналів договору був переданий споживачеві, покладається на кредитодавця. Проте при укладенні кредитного договору позивач таких вимог законодавства не дотримав, а у позовній заяві послався лише на ст. ст. 1050, 1054 ЦК України.

Місцевий суд прийшов до помилкового висновку про укладення сторонами договору кредитування лише на підставі її заяви від 9 жовтня 2007 року, оскільки відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 1046 ЦК України заява від 9 жовтня 2007 року не може бути договором кредиту. Висновок суду першої інстанції про те, що вона була ознайомлена з Умовами і Правилами надання банківських послуг, які їй були надані станом на дату видачі картки і ПІН-конверта - 26 жовтня 2007 року, є помилковим, оскільки підпис, який знаходиться на цих документах, їй не належить та має розбіжності з підписом, зробленим нею на заяві від 9 жовтня 2007 року. У довідці про умови кредитування з використанням кредитки „Універсальна GOLD-клуб", Умовах використання кредитних карток і Умовах і правилах надання банківських послуг її підпис відсутній. Тому заявлені до неї у справі ПАТ КБ „Приватбанк" позовні вимог є необґрунтованими.

Не погоджуючись із сумою позовних вимог, відповідачка покликалася на те, що позивач не довів належними і допустимими законом доказами погодження нею істотних умов договору. Вважала, що позовні вимоги про стягнення підвищеної в односторонньому порядку відсоткової ставки, заборгованості з комісії за користування кредитом, а також штрафу відповідно до п. 8.6. Умов та Правил надання банківських послуг є безпідставними.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені) застосовується позовна давність в один рік.

Кредитні кошти їй були надані не в іноземній валюті, а у гривневому еквіваленті за обміном 4,5-5,05 грн. за 1 долар США.

Пунктом 3.8. Правил надання банками України інформації споживачу щодо умов кредитування та сукупної вартості кредиту, затверджених постановою Правління Національного банку України № 168 від 10 травня 2007 року, зареєстрованих в Міністерстві юстиції України 25 травня 2007 року № 541/13808, передбачено, що у разі надання кредиту в іноземній валюті банки зобов'язані під час укладення кредитного договору попередити споживача, що валютні ризики під виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач, і надати інформацію щодо методики, яка використовується банком для визначення валютного курсу, строків і комісій, пов'язаних з конвертацією валюти платежу у валюту зобов'язання під час погашення заборгованості за кредитом та процентами за користування ним. Проте ці нормативні вимоги банком дотримані не були.

Місцевим судом не враховано, що вона працювала директором Центру персонального обслуговування індивідуальних клієнтів Сарненського відділення КБ „Приватбанк", а з 15 червня 2009 року з роботи була звільнена і на цей час з боку позивача до неї будь-яких майнових претензій не було. Про існування заборгованості позивач її не повідомляв.

З метою з'ясування питання щодо виконання зобов'язань і наявності заборгованості перед ПАТ КБ „Приватбанк" вона зверталася до позивача з проханням надати інформацію по картковому рахунку по картці НОМЕР_1, просила надати їй документи про отримання кредиту, виписку по картці, довідку про заборгованість із зазначенням про нарахування відсотків, штрафу і пені. Однак у порушення п. 1 ч. 1 ст. 62 Закону України „Про банки і банківську діяльність" від 7 грудня 2000 року №2121-ІІІ позивач їй такої інформації не надав, а надіслав лист від 2 листопада 2009 року про відмову в її наданні.

Частиною 5 Закону України „Про захист прав споживачів" N 1023-XII від 12 травня 1991 передбачено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах.

Пунктом 5 ч. 3 ст. 18 Закону України „Про захист прав споживачів" N 1023-XII від 12 травня 1991 обумовлено, що встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором є несправедливою умовою договору.

Така ж позиція висловлена і в п. 3.2. рішення Конституційного Суду України № 15-рп/2011 від 10 листопада 2011 року у справі № 1-26/2011 року щодо захисту прав споживачів за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_2

Суд першої інстанції не перевірив належним чином достовірність її підпису в Умовах і правилах надання банківських послуг, виписці по кредитній картці, довідці про умови кредитування, службовій записці, оригінали яких позивачем надано не було.

Позовну заяву у справі було підписано представником ПАТ КБ „Приватбанк" Чеховським С.В., довіреність якому була видана позивачем без права передоручення, у той час як при розгляді справи у суді першої інстанції інтереси позивача представляв Попович С.М.

Посилаючись на ці обставини, відповідачка рішення місцевого суду вважала незаконним та необґрунтованим і просила апеляційний суд його скасувати й ухвалити у справі нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення осіб, які беруть участь у справі і з'явилися в судове засідання, перевіривши подані докази та доводи апелянта, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною 1 ст. 303 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

З матеріалів справи вбачається, що 9 жовтня 2007 року між ЗАТ КБ „Приватбанк", правонаступником якого є ПАТ КБ „Приватбанк", і ОСОБА_1 було укладено договір без номера, відповідно до якого відповідачка отримала кредит у розмірі 2000 доларів США у вигляді встановленого кредитного ліміту (який у подальшому був збільшений до 3000 доларів США) на універсальну кредитну картку зі сплатою відсотків за користування кредитом у розмірі 1,6 % на місяць із розрахунку 360 днів у році строком на 3 роки (а. с. 8).

У своїй заяві 9 жовтня 2007 року, адресованій банку, відповідачка визнала, що вона ознайомлена і згідна з Умовами та Правилами надання банківських послуг, а також Тарифами банку, які були надані їй для ознайомлення у письмовому вигляді; підтвердила факт отримання повної інформації про умови кредитування; погодилася, що Заява позичальника разом з Умовами та Правилами надання банківських послуг, Пам'яткою клієнта, а також Тарифами становить укладений нею із банком кредитний договір та погодила право банку у будь-який час збільшити, зменшити чи анулювати кредитний ліміт (а. с. 8 зворот, 42 зворот, 9-12, 46-60).

Тому заперечення ОСОБА_1 із цього приводу в апеляційній скарзі на увагу не заслуговують.

Із Заяви позичальника вбачається, що кредитна картка НОМЕР_1 та ПІН-конверт були видані їй банком 26 жовтня 2007 року. Термін дії універсальної кредитної картки становив 3 роки, тобто до 27 жовтня 2010 року і був кінцевим терміном повернення відповідачкою кредиту.

Відповідачка взяті на себе зобов'язання за кредитним договором порушила і станом на 31 липня 2012 року допустила заборгованість перед банком на загальну суму 8111,98 доларів США, з яких: 2997,57 доларів США - заборгованість за кредитом, 4289,47 доларів США - заборгованість за процентами за користування кредитом, 379,06 доларів США - комісійні банку та 62,58 і 383, 31 доларів США - штраф, передбачений п. 8.6. Умов та правил надання банківських послуг.

Розмір вказаної заборгованості підтверджується розрахунком суми заборгованості за кредитним договором, наданим позивачем. Відповідачкою вказаний розрахунок не спростований, власних розрахунків з даного приводу не надано, тому колегією суддів він приймається як достовірний. Сам кредитний договір ОСОБА_1 в судовому порядку не оспорений, у зв'язку з чим він відповідно до правил ст. 204 ЦК України є правомірним.

Стягуючи з відповідача на користь позивача всю суму кредитної заборгованості включно з неустойкою у вигляді штрафів в сумі 62,58 і 383,31 доларів США штрафу, місцевий суд вірно не застосував позовної давності, виходячи з таких підстав.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлена тривалістю у три роки, а згідно з п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (пені, штрафу) застосовується позовна давність в один рік.

Частиною 5 ст. 261 ЦК України передбачено, що за зобов'язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. З матеріалів справи вбачається, що кінцевим терміном повернення відповідачкою кредиту було визначено 27 жовтня 2010 року. До суду ж із даним позовом до відповідачки позивач звернувся в жовтні 2012 року, тобто в межах позовної давності.

Пунктом 8.6. згаданих вище Умов сторонами визначено, що у випадку порушення клієнтом строків платежів за будь-яким з грошових зобов'язань, передбачених даним договором більш, аніж на 120 днів, клієнт зобов'язаний сплатити банку штраф у розмірі 500 грн. + 5% від суми позову (а. с. 10 зворот).

У своїй заяві про застосування строків позовної давності на а. с. 67 (яка свідчить про визнання відповідачкою обґрунтованості позовних вимог банку) відповідачка визнала, що останній платіж кредитору внесла у лютому 2008 року. Таким чином, починаючи з лютого 2008 року і до часу звернення позивача до суду із даним позовом, порушення позичальником строків платежів за взятими на себе грошовими зобов'язаннями носило триваючий характер та відповідно давало банку право і підстави після збігу мінімально необхідних 120 днів з дня початку такого триваючого порушення накласти на боржника передбачені п. 8.6. Умов штрафи разового характеру у будь-який час аж до дня звернення до суду із даним позовом.

Як пояснив представник банку в судовому засіданні апеляційного суду, рішення про накладення на позичальника штрафів, що передбачені п. 8.6. Умов та правил надання банківських послуг, було прийнято банком при підготовці та поданні даного позову в липні-жовтні 2012 року (а. с. 1-2), тобто у межах визначеної п. 1 ч. 2 ст. 258 ЦК України позовної давності в один рік.

Пунктом 5.5.1. Умов та Правил надання банківських послуг сторонами було передбачено, що за несвоєчасне виконання боргових зобов'язань (користування простроченим кредитом і овердрафтом) держатель сплачує проценти за підвищеною відсотковою ставкою чи додаткову комісію, розміри яких визначаються Тарифами (а. с. 12).

Доводи апелянта про недотримання банком при укладенні кредитного договору її прав як споживача банківських послуг правильності зробленого місцевим судом висновку щодо обґрунтованості пред'явлених у даній справі ПАТ КБ „Приватбанк" позовних вимог до ОСОБА_1 про стягнення 64 814,75 грн. кредитної заборгованості не спростовують.

Твердження відповідачки про те, що підпис від її імені, який знаходиться на банківських документах, їй не належить та має розбіжності з підписом, виконаним нею в заяві від 9 жовтня 2007 року, а також про те, що суд першої інстанції не перевірив належним чином достовірність її підпису в Умовах і правилах надання банківських послуг, виписці по кредитній картці, довідці про умови кредитування, службовій записці тощо не заслуговують на увагу, оскільки відповідачка клопотань про проведення у справі судової почеркознавчої експертизи ані місцевому, ані апеляційному судам не заявляла, факт отримання кредитних коштів від відповідача фактично не заперечила.

Тому зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, повно і всебічно з'ясувавши всі дійсні обставини спору сторін та виконавши інші вимоги цивільного судочинства, вирішив дану справу згідно із законом.

Підстав для скасування ухваленого у справі судового рішення та задоволення поданої апеляційної скарги, виходячи з меж її доводів, апеляційний суд не вбачає.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 303, 304, 307, 308, 313-315, 317 ЦПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення Сарненського районного суду від 20 березня 2013 року залишити без змін.

Ухвала Апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення. Вона може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.

Головуючий

Судді: