ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.04.2013 року Справа № 5/5005/10038/2012

Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя -Тищик І.В. (доповідач)

судді - Верхогляд Т.А., Білецька Л.М.

при секретарі - Моцекос І.В.

за участю представників

позивача не з'явився

відповідача-1 Кудінова О.В.

відповідача-2 не з'явився

розглянувши у судовому засіданні апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Сумське машинобудівне науково-виробниче об'єднання ім. М.В.Фрунзе", м. Суми на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 04.02.2013 року у справі № 5/5005/10038/2012

за позовом публічного акціонерного товариства "Сумське машинобудівне науково-виробниче об'єднання ім. М.В.Фрунзе", м. Суми

до

В-1 товариства з обмеженою відповідальністю "Нововтормет" м. Дніпропетровськ

В-2 товариства з обмеженою відповідальністю "Єкопластик" м. Дніпропетровськ

про визнання недійсним договору поруки,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2012 року позивач звернувся до господарського суду з позовною заявою про визнання недійсним договору поруки № 1-ПОР від 21.06.2011р., укладеного між товариством з обмеженою відповідальністю "Нововтормет" та товариством з обмеженою відповідальністю „Єкопластик".

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області від 04.02.2013 року у справі № 5/5005/10038/2012 (суддя Боділовська М.М.) в задоволенні позову відмовлено.

Вмотивовуючи рішення, господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для визнання договору недійсним.

Не погоджуючись з рішенням суду, позивач звернувся з апеляційною скаргою, у якій просить скасувати рішення господарського суду та прийняти нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги у повному обсязі. Скаржник посилається на те, що спірний договір поруки являється фіктивним договором, однак, судом замість дослідження обставин, що свідчать про наявність чи відсутність умислу на укладання фіктивного правочину, аналізував останній на предмет відповідності нормам чинного законодавства. На думку скаржника, укладений відповідачами договір поруки не спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, а укладений з метою зміни територіальної підсудності господарських спорів, які можуть виникнути між позивачем та відповідачем-1.

Відповідач у відзиві на апеляційну скаргу вважає доводи апеляційної скарги необґрунтова- ними та такими, що не підлягають задоволенню, просить рішення господарського суду залишити без змін.

В судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши повноту встановлення господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного:

Як убачається з матеріалів справи, 16.03.2006р. між ПАТ „Сумське МНВО ім. М.В.Фрунзе" (Постачальник) та ТОВ „Єкобрикет" (Покупець) був укладений договір поставки товару за №3/81 від 16.03.2006р., за умовами якого позивач зобов'язався поставити покупцю товар (стальну стружку), а покупець провести оплату вартості останньої шляхом попередньої оплати.

В подальшому ТОВ „Єкобрикет" (Первісний кредитор) передав право вимоги за вищевказаним договором поставки товариству з обмеженою відповідальністю „Нововтормет" (Новий кредитор), уклавши з останнім договір про відступлення права вимоги №1 від 21.06.2011р., відповідно до якого Новий кредитор одержав право вимагати від ПАТ „Сумське МНВО ім. М.В.Фрунзе" належного виконання всіх зобов'язань за основним договором.

Позивач вважає, що спірний правочин має бути визнаний недійсним, як такий, що укладений із порушенням чинного законодавства та є фіктивним, оскільки направлений лише на зміну підсудності господарського спору за вказаним вище договором поставки.

Колегія суддів вважає, що при винесенні оскаржуваного рішення господарським судом першої інстанції доводам позивача була надана правильна оцінка та суд дійшов правомірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову виходячи з наступного:

Відповідно до ч.1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу, а саме:

- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

- особа яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Однак належними та допустимими доказами наявність підстав, передбачених вказаними положеннями статті 203 Цивільного кодексу України для визнання договору поруки недійсним позивач не довів.

Оцінюючи спірний договір з точки зору наявності обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними, господарський суд дійшов правильного висновку про те, що зміст оспорюваного договору відповідає вимогам закону, вимогам форми договору та підписаний правоздатними сторонами в межах наданих ним повноважень.

Згідно зі ст. 546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Відповідно до ст. 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель зобов'язується перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.

У разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (стаття 554 Цивільного кодексу України).

До поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, у тому числі й ті, що забезпечували його виконання (стаття 556 Цивільного кодексу України).

Таким чином, зі змісту зазначених норм випливає, що договір поруки не покладає на боржника якогось нового обов'язку, крім того, який він вже має перед кредитором по основному зобов'язанню, а лише створює ймовірність переходу прав та обов'язків останнього до поручителя у разі виконання ним зобов'язання, забезпеченого порукою.

Водночас договір поруки не є підставою заміни боржника у зобов'язанні; відповідальність поручителя настає тільки у разі невиконання зобов'язання боржником та є солідарною із відповідальністю боржника.

Колегія суддів вважає необґрунтованими доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі.

Так, скаржник посилається на укладання договору поруки з порушенням ч. 1 ст.554 ЦК України, оскільки на момент укладання договору поруки зобов'язання, яке цим договором забезпечувалося, вже було порушене.

Вказаний довід слід визнати помилковим, оскільки така дія нормами Цивільного кодексу України, якими врегульовано порядок укладення договорів цього виду, не заборонена. Більш того, за загальним правилом, як і інші способи забезпечення виконання зобов'язань, договір поруки забезпечує дійсне зобов'язання (статті 548 Цивільного кодексу України). Тобто, на момент укладення договору поруки вже має існувати основне зобов'язання, або вони укладаються одночасно.

Необґрунтованими є посилання в апеляційній скарзі на те, що оспорюваний договір не був направлений на реальне настання правових наслідків правочину, а фактично був укладений відповідачами з метою зміни територіальної підсудності господарських спорів, оскільки відповідно до частини 3 статті 15 Господарського процесуального кодексу України справи у спорах за участю кількох відповідачів розглядаються господарським судом за місцезнаходженням одного з відповідачів за вибором позивача.

Посилання скаржника на те, що укладання сторонами спірного договору поруки, всупереч положенням ст. 2 Господарського кодексу України, не передбачало ні отримання прибутку, ні отримання будь-якого економічного результату для жодної із сторін, оскільки забезпечена порукою сума ( 1 000, 0 грн.) є незначною у порівнянні з основною сумою боргу (172 307,0 грн.), не є підставою для визнання оспорюваного договору недійсним.

Відповідно до приписів ст.ст. 6, 627, ч.1 ст.628 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахування вимог цього Кодексу та інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості; свобода договору означає можливість сторін вільно визначати зміст договору, який вони укладають і формувати його конкретні умови; зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Виходячи із положень ч. 2 ст. 553 Цивільного кодексу України поручитель може поручитися за виконання основного зобов'язання в повному обсязі або частково. Порука у повному обсязі існує за умови, що поручитель взяв на себе обов'язок виконати зобов'язання за боржника повністю, без жодних обмежень, включаючи відшкодування збитків, заподіяних кредитору невиконанням боржника, а також сплату неустойки (штрафу, пені), якщо така передбачена законом або договором.

З аналізу зазначених вище норм вбачається, що сторони при укладенні договору можуть врегулювати свої відносини на власний розсуд та встановити розмір відповідальності за поручителя перед кредитором за виконання зобов'язань боржником як у повному обсязі так і певній його частині.

Доводи позивача про фіктивність оспорюваного договору також не є доведеними.

Відповідно до ст. 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Як зазначено в п. 24 Постанови Пленуму ВСУ від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину.

Оскільки позивачем не надано належних доказів на підтвердження наявності умислу відповідачів на укладання фіктивного договору поруки, його доводи є безпідставними.

Твердження скаржника щодо наміру відповідача-1 змінити в майбутньому територіальну підсудність господарських спорів ґрунтуються, на думку колегії суддів, на відсутності наміру самого скаржника повернути грошові кошти, отримані ним у якості передоплати за договором поставки, в добровільному порядку.

Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Позивачем вимоги апеляційної скарги не доведені належними доказами, висновки оскаржуваного судового рішення не спростовано.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду прийнято за умови всебічного та повного дослідження всіх обставин справи в їх сукупності, внаслідок чого підстави для його скасування відсутні. Доводи скаржника не приймаються колегією суддів в силу викладеного.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, суд

ПОСТАНОВИВ :

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 04.02.2013 року у справі №5/5005/10038/2012 залишити без змін, а апеляційну скаргу публічного акціонерного товариства "Сумське машинобудівне науково-виробниче об'єднання ім. М.В.Фрунзе" залишити без задоволення.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку протягом двадцяти днів до Вищого господарського суду України.

Головуючий І.В. Тищик

Судді: Т.А. Верхогляд

Л.М. Білецька