АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД  ЛУГАНСЬКОЇ   ОБЛАСТІ

Справа № 22ц-3153   2006 року                                      Головуючий у справі в суді першої

інстанції Лозко Ю.П. Доповідач Свинцова Л.М.

УХВАЛА ІМЕНЕМ   УКРАЇНИ

01 листопада   2006 року                                   Колегія суддів судової палати з цивільних

справ апеляційного суду Луганської області в складі:

Головуючого судді        Свинцової Л.М.

Суддів                               Карташова О.Ю., Савченко В.А.,

При секретарі                   Ковальчук С.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні апеляційного суду Луганської області в місті Луганську апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення місцевого Жовтневого районного суду міста Луганська від 06 вересня 2006 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання домоволодіння загальною спільною власністю, визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння,

ВСТАНОВИЛА:

Відповідно до рішення місцевого Жовтневого районного суду міста Луганська від 06 вересня 2006 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання домоволодіння загальною спільною власністю, визнання права власності на 1/2 частину домоволодіння АДРЕСА_1 було відмовлено за необґрунтованістю.

ОСОБА_1 не погодився з таким рішенням та звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення скасувати, а справу повернути до суду першої інстанції на новий розгляд.

У доводах апеляційної скарги ОСОБА_1 посилався на порушення судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, зокрема на те, що суд не урахував тих обставин, що з червня 1998 року і на момент укладення між відповідачкою та ОСОБА_3 договору довічного утримання він жив однією сім'єю з відповідачкою, разом з відповідачкою він утримував ОСОБА_3, коли та була жива, а тому має право власності на 1/2 частину домоволодіння, вказаного в договорі довічного утримання.

В запереченнях на апеляційну скаргу позивачка посилалася на те, що оскаржуване рішення ухвалене з дотриманням норм процесуального та матеріального права. Суд першої  інстанції правильно  прийшов до  висновку,  що  укладений договір довічного утримання не має ніякого відношення до відповідача, який не був стороною у цьому договорі.

Суд, ухвалюючи оскаржуване рішення, встановив, що сторони з 1998 року перебували у фактичних шлюбних відносинах, проживали однією родиною.

27.06.2002 року між відповідачкою та ОСОБА_3 було укладено договір довічного утримання, згідно до якого ОСОБА_3 передала у власність відповідачці житловий будинок з господарськими спорудами АДРЕСА_1, а відповідачка зобов'язана була надавати відчужувачеві утримання, тобто необхідні для життя одяг, догляд, іншу необхідну допомогу на суму 70грн. на місяць.

З відповідачем такий договір ОСОБА_3 не укладала.

Колегія суддів, заслухавши доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, законність та обґрунтованість оскаржуваного рішення, вважає апеляційну скаргу необгрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, що не може бути скасоване чи змінене.

Відповідно до ст.744 ЦК України за договором довічного утримання, як правильно та обґрунтовано вказав в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції, одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно.

У договорі довічного утримання набувачем позивача не вказано.

Допомога позивача відповідачці, своїй цивільній дружині, доглядати за ОСОБА_3 за життя останньої за діючим законодавством не може тягнути за собою право власності позивача на домоволодіння відчужувача навіть у випадку, якщо шлюб між сторонами було зареєстровано.

Відповідно до ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Таким чином суд першої інстанції правильно прийшов до висновку, що, звертаючись до суду з позовом, позивач пропустив строк позовної давності, перебіг якого почався з дня укладення довічного договору, тобто з 27 червня 2002 року.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції ухвалив оскаржуване рішення відповідно до ст.ст. 212, 213, 214, 215 ЦПК України, а тому рішення є законним та обґрунтованим, що не може бути скасованим чи зміненим відповідно до ст.308 ЦПК України.

Керуючись ст.ст. 307, 308, 313-315 ЦПК України, колегія суддів

ВСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити.

Рішення місцевого Жовтневого районного суду міста Луганська від 06 вересня 2006 року залишити без змін.

Ухвала набуває чинності з моменту її ухвалення та може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня набрання ухвалою чинності.