Справа № 2-467/10

Провадження № 22ц/782/872/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2013 року колегія суддів судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області в складі:

головуючого - Фарятьєва С.О.

суддів - Іванової І.П., Украінцевої Л.Д.

при секретарі - Вербицькому І.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Луганську цивільну справу по апеляційній скарзі ПАТ КБ „Приватбанк" на заочне рішення Ленінського районного суду м.Луганська від 18 лютого 2010 року за позовом ОСОБА_1 до ПАТ КБ „Приватбанк" про визнання договору кредиту недійсним,-

В С Т А Н О В И Л А :

В вересні 2009 року ОСОБА_1 звернувся до суду з зазначеним позовом до ПАТ КБ „Приватбанк" в якому просив визнати дії відповідача по укладанню з ним кредитного договору за №LGH1AU01280579 від 22 вересня 2006 року такими, що порушують його права як споживача та визнати цей договір недійсним, посилаючись на те, що при наданні йому кредиту банком не були виконані вимоги діючого законодавства, оскільки він не мав інформації про вартість кредиту та про порядок його погашення.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м.Луганська від 18 лютого 2010 року позовні вимоги позивача було задоволено.

Ухвалою судової колегії судової палати з цивільних справ апеляційного суду Луганської області від 25 вересня 2012 року рішення суду першої інстанції було залишено без змін.

Ухвалою Колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 січня 2013 року ухвалу апеляційного суду Луганської області від 25 вересня 2012 року було скасовано і справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

В апеляційній скарзі відповідач просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення про відмову позивачу у задоволенні позовних вимог, оскільки вважає, що суд порушив норми матеріального і процесуального права, неповно з`ясував обставини, які мають значення для справи і висновки суду не відповідають обставинам справи.

Вислухавши доповідача, пояснення позивача і представника відповідача, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обгрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги та обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія приходить до наступного.

Згідно з вимогами ч.1.ст.303 ЦПК України, під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обгрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.

В силу ст.10 ЦПК України обставини цивільних справ встановлюються судом за принципом змагальності. Суд же, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, лише створює необхідні умови для всебічного і повного дослідження обставин справи. Згідно ст.11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених вимог і на підставі наданих сторонами доказів. Крім того, згідно ст.60 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Відповідно до вимог ст.213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Статтею 526 ЦК України передбачено, що зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. А згідно зі ст.525 ЦК України одностроння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Судом встановлено, що 22 вересня 2006 року між ЗАТ (ПАТ) КБ „Приватбанк" в особі Луганської філії (кредитор) і ОСОБА_1 (позичальник) було укладено договір кредиту за №LGH1AU01280579, який було підписано сторонами. Відповідно до умов цього договору кредитор, тобто відповідач зобов`язався надати позичальнику, тобто позивачу кредитні кошти на строк з 22.09.2006 року по 20.09.2013 року включно у розмірі 56.843,00 грн. на придбання автомобіля, а також 20.690,85 грн. на сплату страхових платежів в випадках у відповідності та в порядку до п.п.3.1.3., 2.2.7. вказаного договору, а позивач зобов`язався сплатити відсотки за користування кредитом в розмірі 1,25% щомісячно на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороду за надання фінансового інструменту в розмірі 3,50% від суми виданного кредиту на момент надання кредиту, щомісячно в період зі сплати в розмірі 0,20% від суми виданного кредиту. Строк внесення щомісячних платежів з 22 по 27 число кожного місяця, а щомісячний платіж для погашення кредиту, процентів, винагороду і комісії був встановлений у розмірі 1217,23 грн.

В період з 27.09.2006 року по 27.08.2009 року позивачем до каси відповідача було внесено 42.619,55 грн.

Ухвалюючи рішення про задоволення позовних вимог позивача, суд першої інстанції дійшов висновку, що відповідачем, при укладанні оспорюваного договору кредиту, було порушено вимоги ст.203 Цивільного Кодексу, зокрема щодо вільного волевиявлення сторін з приводу укладання правочину.

Проте з такими висновками суду першої інстанції судова колегія погодитись не може, оскільки вони не відповідають дійсним обставинам справи та вимогам чинного законодавства.

Відповідно до п.6.5 вищевказаного Договору детальний опис загальної вартості кредиту вказаний у п.п.1.1., 2.2.7., 2.2.9., 3.11., 6.2. цього Договору: сума кредиту, відсотки, винагорода комісії, неустойки, затрати, збитки.

Згідно із п.п.1-6 абз.3 ч.4 ст.11 Закону України «Про захист прав споживачів» (в редакції Закону, що діяла на час виникнення спірних правовідносин) у договорі про надання споживчого кредиту зазначаються сума кредиту; детальний розпис загальної вартості кредиту для споживача; дата видачі кредиту або, якщо кредит видаватиметься частинами, дати і суми надання таких частин кредиту; річна відсоткова ставка за кредитом; інші умови, визначені законодавством.

Відповідно до ч.1ст.19 Закону України «Про захист прав споживачів» нечесна підприємницька діяльність забороняється.

Нечесна підприємницька практика включає: вчинення дій, що кваліфікуються законодавством як прояв недобросовісної конкуренції; будь-яку діяльність (дії або бездіяльність), що вводить позивача в оману або є агресивною.

Як вбачається з анкети-заяви на оформлення кредиту від 01.09.206 року позивача було ознайомлено з умовами кредитування, які надані йому відповідачем у письмовій формі та стосувалися, зокрема: орієнтовної сукупної вартості кредиту та вартості послуги з оформлення кредиту, варіантами повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх періодичність та обсяги, можливість дострокового повернення кредиту про що свідчить його особистий підпис у вказаній анкеті-заяві, на що суд певної уваги не звернув.

Необгрунтованим є також і висновок суду щодо укладення оспорюваного правочину без вільного волевиявлення позивача та застосування таким чином до спірних правовідносин положень ч.2 ст.203 Цивільного Кодексу, з огляду на наступне.

Вимогами ч.3 ст.203 ЦК України передбачено, що волевиявлення учасника правочину має бути

вільним і відповідати його внутрішній волі.

Визнання правочинів недійсними з огляду на їх вчинення всупереч вільному волевиявленню особи передбачено, зокрема положеннями ст.ст.229-233 ЦК України.

У відповідності із вимогами ч.1 ст.230 ЦК України, якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (ч.1 ст.229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним.

При цьому, відповідно до роз`яснень наданих у Постанові Пленуму Верхового Суду України «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними», абз.1, 2, правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої особи в оману, щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї із сторін правочину.

Наявність умислу у діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення, чого суд першої інстанції до уваги також не прийняв.

З матеріалів справи вбачається, що належні умови було дотримано кредитором, тобто банком, при укладанні кредитного договору з позичальником.

Належних та допустимих доказів щодо обставин, на які посилається позивач в обґрунтування своїх вимог, зокрема про те, що відповідачем при укладанні договору його було введено в оману, він суду не надав.

Однак суд першої інстанції на вищезазначене та ці обставини справи належної уваги не звернув та через неправильне застосування норм матеріального права дійшов помилкового висновку про визнання кредитного договору недійсним.

Крім того, відповідно до п.3 ст.3 та ст.627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Інформація споживача про наявні форми кредитування, податковий режим сплати процентів та недоліки схем кредитування відповідно до ч.2 ст.11 Закону України „Про захист прав споживачів" повинна надаватися споживачу до укладення договору, а ненадання банком такої інформації споживачу також не є підставою для визнання його недійсним, оскільки за змістом ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержанння в момент його вчинення стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3 та 6 ст.203 ЦК України.

За таких обставин судова колегія доходить висновку, що рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню, з постановленням по справі, на підставі ст.309 ЦПК України, нового рішення про відмову позивачу у задоволенні його позову.

Оскільки апеляційний суд дійшов висновку про скасування рішення суду, тому відповідно до ст.88 ЦПК України з позивача необхідно присудити судові витрати понесені відповідачем при його зверненні з апеляційною скаргу до апеляційного суду в сумі 109 грн. 40 коп.

Керуючись ст.ст.303, 307 ч.1 п.2, 309, 314 ч.2, 316, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів, -

В И Р І Ш И Л А :

Апеляційну скаргу ПАТ КБ „Приватбанк" задовольнити.

Заочне рішення Ленінського районного суду м.Луганська від 18 лютого 2010 року скасувати та постановити по справі нове рішення яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ПАТ КБ „Приватбанк" про визнання договору кредиту недійсним відмовити.

Стягнути з ОСОБА_1 на користьт ПАТ КБ «Приватбанк» судові витрати в розмірі 109 (сто дев`ять) гривень 40 копійок.

Рішення набирає чинності негайно, але може бути оскаржено у касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом 20-ти днів після його проголошення.

Головуючий:

Судді: