Головуючий у 1 інстанції Смольняков О.О.

Доповідач Соломаха Л.І.

Категорія 27

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 квітня 2013 року Апеляційний суд Донецької області в складі:

головуючого-судді Пономарьової О.М.

суддів Соломахи Л.І., Биліни Т.І.

при секретарі Бордюзі Л.О.

за участю:

позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Донецьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики з апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Амвросіївського районного суду Донецької області від 13 лютого 2013 року, -

В С Т А Н О В И В:

20 листопада 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу за договором позики.

Зазначав, що між ним та відповідачем був укладений договір позики, але відповідач добровільно свої зобов'язання за договором не виконує, борг йому не повернув, в зв'язку з чим просив стягнути з відповідача на його користь:

- борг за договором позики в розмірі 50 000 грн.;

- проценти за користування грошовими коштами в розмірі 10 000 грн.;

- індекс інфляції за період з січня 2008 року по жовтень 2012 року включно в розмірі 25 300 грн.;

- 3% річних за період з січня 2008 року по жовтень 2012 року включно в розмірі 7 257,68 грн.;

- на відшкодування моральної шкоди 5 000 грн.;

- на відшкодування понесених судових витрат 975,60 грн. (а.с. 2-3.

Рішенням Амвросіївського районного суду Донецької області від 13 лютого 2013 року позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики з урахуванням індексу інфляції у розмірі 85 300 грн. та на відшкодування понесених судових витрат 874, 35 грн. В іншій частині позовних вимог відмовлено (а.с. 58-59).

З таким судовим рішенням не погодився відповідач ОСОБА_2, подав на нього апеляційну скаргу. В апеляційній скарзі відповідач, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, невідповідність висновків суду обставинам справи та наданим доказам, просив рішення суду змінити.

Зазначав, що між ним та позивачем дійсно був укладений договір позики грошових коштів, але його було введено в оману.

В судовому засіданні він визнав позовні вимоги ОСОБА_1 частково у сумі 30 000 грн., але в рішенні суду чомусь зазначено про визнання ним боргу в розмірі 40 000 грн. Суд не врахував, що ним було повернуто позивачу 10 000 грн., що підтверджується записом у борговій розписці, але зазначену суму позивачем, начебто,було віднесено до сплати процентів за користування грошима.

Суд не врахував, що згідно п. 6 ст. 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» надання грошових коштів у позику, у тому числі на умовах фінансового кредиту, вважається фінансовою послугою. Згідно ч. 1 ст. 5 цього закону фінансові послуги можуть надаватися виключно фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено Законом, фізичними особами підприємцями. Жодних доказів того, що позивач ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем, якій надано право здійснювати фінансові послуги, суду не надано.

Суд не врахував, що його донька, ОСОБА_3, в погашення боргу на підставі довіреності від 03 грудня 2009 року, посвідченої приватним нотаріусом Амвросіївського нотаріального округу ОСОБА_4, передала в користування ОСОБА_1 транспортний засіб марки УАЗ 452Д, 1984 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1. Зазначений транспортний засіб ОСОБА_1 на підставі договору оренди від 05 січня 2010 року було передано в оренду ТОВ «Шахтарське РСКП» з щомісячною орендною платою 765 грн., загальна сума оренди складає 27 540,00 грн. Зазначені обставини він підтвердив копіями платіжних доручень та видаткових ордерів ТОВ «Шахтарське РСКП», які судом не враховані (а.с. 63-64).

В судове засідання апеляційного суду відповідач ОСОБА_2 повторно не з'явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, що підтверджується рекомендованим повідомленням про вручення йому 28 березня 2013 року повістки про явку до суду 02 квітня 2013 року (форма № 119) (а.с. 87).

Відповідач ОСОБА_2 надіслав клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату у зв'язку із його хворобою.

Відповідно до частини 2 ст. 305 ЦПК України неявка сторін або інших осіб, які беруть участь у справі, належним чином повідомлених про час і місце розгляду справи, не перешкоджає розглядові справи.

Враховуючи, що будучи належним чином повідомленим про час та місце розгляду справи, в судове засідання 02 квітня 2013 року відповідач не з'явився вдруге (перший раз не з'явився 19 березня 2013 року та також надіслав клопотання про відкладення розгляду справи через його хворобу), що позивачем не надано апеляційному суду доказів того, що його захворювання (перелом зовнішньої лодижки правої голені) виключає його явку у судові засідання, що на стаціонарному лікуванні позивач не перебуває, відповідно до ст. 38 ЦПК України відповідач має право брати участь у справі через представника, але повноваження на ведення справи у суді відповідно до ст. 42 ЦПК України нікому не надав, апеляційний суд вважає можливим розглянути справу у відсутність відповідача.

Позивач ОСОБА_1 проти доводів апеляційної скарги заперечував, просив її відхилити, а рішення суду залишити без змін.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача ОСОБА_1, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга відповідача підлягає задоволенню частково, а рішення суду зміні з наступних підстав:

Під час розгляду справи судом першої інстанції встановлено, що в січні 2008 року ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 у борг грошові кошти в розмірі 40 000 грн. зі сплатою 20% на строк до 01 липня 2010 року, тобто сума, яка підлягала поверненню відповідачем складала 48 000 грн. За домовленістю сторін до суми боргу було додано 2 000 грн., внаслідок чого загальна сума боргу склала 50 000 грн. У встановлений строк до 01 липня 2010 року відповідач борг не повернув, повернення боргу було перенесено до 01 березня 2011 року зі сплатою процентів у розмірі 10 000 грн. Зазначені боргові зобов'язання були оформлені борговою розпискою, датованою 15 січня 2008 року.

Згідно розписки ОСОБА_2, датованої 02 грудня 2010 року, він у листопаді 2010 року за несвоєчасне повернення коштів сплатив ОСОБА_1 10 000 грн. у якості процентів за період з лютого 2008 року по липень 2010 року та просив перенести строк повернення боргу в розмірі 50 000 грн. з процентами 10 000 грн. до 31 жовтня 2012 року.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за договором позики, суд першої інстанції виходив з того, що є доведеним невиконання відповідачем обов'язку щодо своєчасного повернення коштів, одержаних в позику, а саме, боргу в розмірі 50 000 грн. та процентів за користування грошовими коштами в розмірі 10 000 грн. Зазначена сума заборгованості підлягає стягненню з відповідача з урахуванням індексу інфляції у розмірі 25 300 грн. Враховуючи, що сторони визначили в борговій розписки розмір процентів за користування грошовими коштами, вимога позивача про стягнення 3% річних від простроченої суми в розмірі 7 257,68 грн. задоволенню не підлягає.

Відмовляючи позивачу у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, суд першої інстанції виходив з того, що такі не ґрунтуються на законі.

Відповідно до частини 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд першої інстанції правильно встановив, що правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються ст. 1046, 1047, 1049 ЦК України.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Факт укладення між сторонами договору позики підтверджується письмовою розпискою позичальника ОСОБА_2 від 05 лютого 2008 року, згідно якої він взяв в борг у ОСОБА_1 40 000 гривень зі сплатою 20% річних та зобов'язався їх повернути в строк до 01 липня 2010 року (а.с. 47 оригінал).

В суді першої інстанції відповідач визнав той факт, що розписка від 05 лютого 2008 року складена дійсно ним.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що він отримав від позивача гроші в розмірі 30 000 грн., а не 40 000 грн., є недоведеними.

Відповідно до ст. 1051 ЦК України позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти або речі насправді не були одержані ним від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором.

Якщо договір позики має бути укладений у письмовій формі, рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків для підтвердження того, що гроші або речі насправді не були одержані позичальником від позикодавця або були одержані у меншій кількості, ніж встановлено договором. Це положення не застосовується до випадків, коли договір був укладений під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Будь-яких доказів того, що гроші 05 лютого 2008 року ним були одержані в розмірі менше, ніж 40 000 грн., про що зазначено в розписці, відповідачем суду не надано. Не надано ним суду і доказів про те, що розписка ним була написана під впливом обману, насильства, зловмисної домовленості представника позичальника з позикодавцем або під впливом тяжкої обставини.

Що стосується боргової розписки, яка датована 15 січня 2008 року, то така не є новим договором позики.

По-перше, позивач визнає, що після 05 лютого 2008 року фактично грошові кошти відповідачу ним не передавалися, що сума заборгованості збільшилася з 40 000 грн. до 50 000 грн. лише за рахунок процентів за користування грошовими коштами.

По-друге, з тесту розписки (а.с. 81 оригінал) вбачається, що вона не могла бути складена 15 січня 2008 року, оскільки в ній йдеться про події, які мали місце після 15 січня 2008 року, а саме, в ній зазначено, що запозичені ОСОБА_2 гроші в розмірі 40 000 грн. зі сплатою 20%, тобто 48 000 грн. до 01 липня 2010 року з урахуванням доданих 2 000 грн., всього 50 000 грн., ним не були повернуті 01 липня 2010 року, перенесені до 01 березня 2011 року.

В судовому засіданні апеляційного суду позивач ОСОБА_1 визнав, що фактично ця боргова розписка була написана не позичальником ОСОБА_2, а ним та після 15 січня 2008 року, коли саме він не пам'ятає, написана вона була у зв'язку із втратою ним попередньої розписки, а саме розписки ОСОБА_2 від 05 лютого 2008 року, оригінал якої в подальшому ним був знайдений та переданий до суду.

Враховуючи зазначене, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що сума основного боргу за договором позики складає 50 000 грн. Згідно наданої позивачем розписки, яка датована 05 лютого 2008 року та написана особисто позичальником ОСОБА_2, відповідач взяв в борг у позивача гроші в розмірі 40 000 грн. під 20 процентів річних на строк до 01 липня 2010 року. Доводи апеляційної скарги відповідача про невідповідність висновків суду обставинам справи є обґрунтованими.

Відповідно до ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Договір позики вважається безпроцентним, якщо:

1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;

2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Згідно п. 5 підрозділу 1 «Особливості справляння податку на доходи фізичних осіб» розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України від 02 грудня 2010 року якщо норми інших законів містять посилання на неоподатковуваний мінімум доходів громадян, то для цілей їх застосування використовується сума в розмірі 17 гривень, крім норм адміністративного та кримінального законодавства в частині кваліфікації адміністративних або кримінальних правопорушень, для яких сума неоподатковуваного мінімуму встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 розділу IV цього Кодексу для відповідного року.

Враховуючи ці правові норми та наявність в розписці умови про сплату Позичальником за договором позики процентів в розмірі 20%, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність підстав для стягнення з відповідача на користь позивача процентів за договором позики.

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що позивач є фізичною особою, а тому відповідно до норм Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», не мав права надавати позику з одержанням від позичальника процентів від суми позики, не ґрунтуються на законі.

Цивільним законодавством, а саме, ст. 1048 ЦК України передбачено надання позики під проценти та відсутні обмеження за суб'єктним складом.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постановах від 30 травня 2012 року по справі № 6-48цс12 та від 18 липня 2012 року по справі № 6-79цс12, які прийняті за наслідками розгляду заяв про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Верховний Суд України виходив з того, що аналіз норм чинного законодавства (зокрема пунктів 6, 7 статті 4 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», статей 553, 1046 ЦК України) дає підстави для висновку про те, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику, поручительство), можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.

При цьому Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, а відносини між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, поруки, регулюються нормами ЦК України (статті 553 - 559, 1046 - 1053).

Договір позики як загальна договірна конструкція є підставою для виникнення правовідносин, учасниками яких є будь-які фізичні або юридичні особи, оскільки норми ЦК України не містять жодного винятку як щодо суб'єктного складу, так і щодо права на одержання від позичальника процентів від суми позики, розмір яких і порядок одержання встановлюється договором (частина перша статті 1048 ЦК України).

Таким чином, Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» є спеціальним нормативним актом, який регулює відносини спеціальних суб'єктів - учасників ринку фінансових послуг, і не поширюється на всіх інших юридичних і фізичних осіб - суб'єктів договору позики, правовідносини яких регулюються нормами статей 1046 - 1048 ЦК України.

Відповідно до ст. 3607 ЦПК України ці судові рішення є обов'язковими для всіх судів України і суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із цими рішеннями Верховного Суду України.

Тобто, виходячи з вимог ст. 1048 ЦК України та встановленого розпискою від 05 лютого 2008 року розміру процентів - 20%, за період з 05 лютого 2008 року по 01 липня 2010 року позивач має право на одержання процентів за користування грошовими коштами за 877 днів в розмірі 19 221,92 грн. (40 000 х 20% : 365 х 877 днів).

Відповідно до ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст. 545 ЦК України, якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов'язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку.

У разі відмови кредитора повернути борговий документ або видати розписку боржник має право затримати виконання зобов'язання. У цьому разі настає прострочення кредитора.

Оригінал боргового документу, тобто розписка ОСОБА_2 від 05 лютого 2008 року, як і оригінал нікчемної розписки від 15 січня 2008 року, до суду надані позивачем, тобто кредитором та вони долучені до матеріалів справи (а.с. 7 , а.с. 81).

Наявність боргового документа у кредитора підтверджує факт не виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором позики від 05 лютого 2008 року.

Тобто, станом на час настання строку виконання зобов'язання - на 01 липня 2010 року заборгованість позичальника ОСОБА_2 за договором позики від 01 липня 2010 року складала 59 221,92 грн. (40 000 + 19 221,92).

Сторони визнають, що в листопаді 2010 року відповідачем сплачено позивачу 10 000 грн., тобто непогашена заборгованість складає 49 221,92 грн.

Згідно пояснень позивача ОСОБА_1, 10 000 грн. відповідачем сплачені йому як проценти за користування грошовими коштами.

Ці пояснення позивача підтверджуються розпискою відповідача ОСОБА_2, згідно якої він сплатив ОСОБА_1 в листопаді 2010 року проценти за користування грошовими коштами в розмірі 10 000 грн. за період з лютого 2008 року по липень 2010 року (а.с. 81зв оригінал).

Доводи апеляційної скарги відповідача про те, що зазначена сума 10 000 грн. ним сплачена в погашення основного боргу, не впливають на висновки суду щодо розміру заборгованості, оскільки ця сума сплачена після 01 липня 2010 року і її призначення не має суттєвого значення, оскільки в будь-якому випадку не призводить до зменшення розміру заборгованості.

Тобто, на час ухвалення судом першої інстанції та на теперішній час позивачу не повернута заборгованість за договором позики в розмірі 49 221,92 грн., з яких заборгованість за договором позики в розмірі 40 000 грн., проценти за користування грошовими коштами за період з 05 лютого 2008 року по 01 липня 2010 року - 9 221 грн. 92 коп.

Враховуючи, що строк виконання зобов'язання сплинув 01 липня 2010 року, а відповідач в порушення умов договору позики борг позивачу не повернув, заборгованість за договором позики складає 49 221,92 грн., позивач обґрунтовано звернувся до суду з вимогами про повернення боргу та сплати процентів.

Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він відповідно до ст. 1050 ЦК України зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини 1 ст. 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Застосовуючи вимоги ст. 625 ЦК України, суд першої інстанції норми ст. 612 ЦК України не врахував, не врахував, що індекс інфляції та три проценти річних від простроченої суми нараховуються лише за час прострочення, тобто з першого дня прострочення виконання зобов'язання й до того дня, доки зобов'язання не буде виконано, та помилково задовольнив позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення індексу інфляції за період, починаючи з січня 2008 року.

До того ж, задовольняючи позовні вимоги про стягнення суми заборгованості з урахуванням індексу інфляції, суд першої інстанції не врахував, що індекс інфляції позивачем з січня 2008 року нараховувався на суму 50 000 грн., що більше, ніж розмір позики.

В той же час, суд безпідставно відмовив позивачу у стягненні 3 відсотків річних за час прострочення, тобто з 02 липня 2010 року. Посилання суду першої інстанції на те, що в борговій розписці сторони визначили інший розмір процентів за користування грошовими коштами, не ґрунтується на законі.

Суд не врахував, що частина 2 ст. 625 ЦК України є спеціальним видом цивільно-правової відповідальності за прострочення виконання зобов'язання.

Разом з тим згідно зі статтею 536 ЦК України за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.

Аналіз правових норм, зокрема статей 536, 549, частини другої статті 625 ЦК України, дає підстави для висновку про те, що проценти та неустойка є різними правовими інститутами, обмеження можливості одночасного застосування яких законом не встановлено.

Саме таку правову позицію висловив Верховний Суд України в постанові від 6 червня 2012 року по справі № 6-49цс12, яка прийнята за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах і відповідно до ст. 3607 ЦПК України є обов'язковою для всіх судів України.

Враховуючи, що строк виконання зобов'язання відповідача щодо повернення позики та сплати відсотків сплинув 01 липня 2010 року, а відповідач в порушення умов договору позики борг позивачу не повернув, заборгованість за договором позики складає 49 221,92 грн., зазначена сума підлягає стягненню з відповідача урахуванням індексу інфляції та 3 процентів річних за час прострочення з 02 липня 2010 року по 31 жовтня 2012 року (саме по таку дату позивач просив стягнути індекс інфляції та 3 проценти річних в позовній заяві).

Індекс інфляції за час прострочення з 02 липня 2010 року по 31 жовтня 2012 року складає 4 971,41 грн., 3 проценти річних за цей період складає - 3 450,93 грн., тобто з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за договором позики в загальній сумі 57 644,26 грн. (49 221,92 + 4 971,41 + 3 450,93).

Доводи відповідача в апеляційній скарзі про те, що суд не врахував на погашення заборгованості 27 540,00 грн., які позивач отримав за договором оренди транспортного засобу марки УАЗ 452Д, 1984 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1., є необґрунтованими.

Суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що відповідачем не надано суду доказів того, що орендна плата, яку позивач отримував за договором оренди транспортного засобу марки УАЗ 452Д, 1984 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1., власником якого є ОСОБА_3, йшла на погашення заборгованості за договором позики.

Таких доказів не надано відповідачем і апеляційному суду.

Позивач ОСОБА_1 не визнає тієї обставини, що орендну плату за договором оренди транспортного засобу від 05 січня 2010 року він отримував в рахунок погашення позики.

Надані відповідачем суду першої інстанції копії платіжних доручень та видаткових ордерів про отримання ОСОБА_1 орендної плати (а.с. 34-46) підтверджують лише факт отримання позивачем орендної плати та не містять інформації про те, що ці суми ОСОБА_1 отримував саме на погашення суми позики.

Посилання відповідача на те, що договір між ним та ОСОБА_1 щодо погашення позики за рахунок орендної плати транспортного засобу марки УАЗ 452Д, 1984 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, був укладений в письмовій формі, не спростовують висновків суду першої інстанції.

По-перше, відповідач не є власником транспортного засобу марки УАЗ 452Д, 1984 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, та не є стороною договору найму (оренди) транспортного засобу, який був укладений між ОСОБА_3, від імені якої діяв ОСОБА_1 на підставі нотаріально посвідченої довіреності, як Наймодавцем, та ТОВ «Шахтарське РСКП», як Наймачем (а.с. 32-33). Згідно договору власником транспортного засобу марки УАЗ 452Д, 1984 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, який був переданий в оренду, є ОСОБА_3 на підставі свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу, яке видано Шахтарським МРЕВ УДАЇ УМВС України в Донецькій області 13 березня 2003 року (а.с. 32-33).

По-друге, згідно ст. 218 ЦК України заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.

Будь-яких доказів щодо існування угоди між відповідачем та ОСОБА_1 щодо погашення позики за рахунок орендної плати транспортного засобу, відповідачем суду не надано. Допитана судом першої інстанції в якості свідка ОСОБА_3 пояснила, що їй не відомо які були домовленості щодо користування автомобілем між її батьком, ОСОБА_2, та ОСОБА_1

Враховуючи зазначене, висновок суду першої інстанції щодо розміру заборгованості ОСОБА_2 за договором позики у сумі 85 300 грн. не відповідають обставинам справи. До цього висновку суд дійшов порушивши норми матеріального права.

Відповідно до пунктів 3 та 4 частини 1 ст. 309 ЦПК України невідповідність висновків суду обставинам справи; порушення або неправильне застосування норм матеріального або процесуального права, є підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення або зміни рішення.

Враховуючи зазначене, рішення суду в частині стягнення з відповідача заборгованості за договором позики підлягає зміні, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню заборгованість за договором позики з урахуванням індексу інфляції та 3 процентів річних від простроченої суми за час прострочення з 02 липня 2010 року по 31 жовтня 2012 року в розмірі 57 644,26 грн.

Що стосується висновків суду про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_1 про відшкодування моральної шкоди, то такі відповідачем в апеляційній скарзі фактично не оскаржуються, не оскаржується рішення суду в цій частині і позивачем.

Згідно п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24.10.2008 року № 12 «Про судову практику розгляду цивільних справ в апеляційному порядку» у разі якщо апеляційна скарга подана на рішення щодо частини вирішених вимог, суд апеляційної інстанції відповідно до принципу диспозитивності не має права робити висновків щодо неоскарженої частини ні в мотивувальній, ні в резолютивній частині судового рішення, а в описовій частині повинен зазначити, в якій частині вимог судове рішення не оскаржується.

Відповідно до частини 5 ст. 88 ЦПК України якщо суд апеляційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до частини 1 ст. 88 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві - пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

При зверненні до суду позивачем з позовної заяви був сплачений судовий збір в розмірі 975,60 грн. - з позовних вимог майнового характеру про стягнення заборгованості за договором позики та 107,30 грн. - з позовних вимог немайнового характеру про відшкодування моральної шкоди (а.с. 1).

Відповідно до ст. 2, п/п 1 пункту 1 частини 2 ст. 4 Закону України від 08 липня 2011 року № 3674-VI «Про судовий збір» з позовної заяви майнового характеру справляється судовий збір в розмірі 1 відсоток ціни позову, але не менше 0,2 розміру мінімальної заробітної плати та не більше 3 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду.

Згідно ст. 13 Закону України «Про державний бюджет України на 2012 рік» від 22 грудня 2011 року № 4282-VІ мінімальна заробітна плата станом на 01 січня 2012 року, в якому був поданий позов, складала 1 073 грн.

Враховуючи, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволені частково - в сумі 57 644,26 грн., позивачу пропорційно до розміру задоволених позовних вимог підлягає відшкодуванню судовий збір в розмірі 576,44 грн. (57 644,26 грн. х 1%, але не менш 214,60 грн.).

Керуючись ст. 307, ст. 309, ст. 314, ст. 316 ЦПК України, апеляційний суд Донецької області, -

В И Р І Ш И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Амвросіївського районного суду Донецької області від 13 лютого 2013 року змінити.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики в розмірі 40 000 грн., проценти за користування грошовими коштами за період з 05 лютого 2008 року по 01 липня 2010 року - 9 221 грн. 92 коп., індекс інфляції за період прострочення з 02 липня 2010 року по 31 жовтня 2012 року - 4 971 грн. 41 коп., 3% річних за період прострочення з 02 липня 2010 року по 31 жовтня 2012 року - 3 450 грн. 93 коп., всього 57 644 (п'ятдесят сім тисяч шістсот сорок чотири) гривні 26 коп. та на відшкодування витрат по оплаті судового збору 576 (п'ятсот сімдесят шість) гривень 44 коп.

Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.

Рішення може бути оскаржено в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання ним законної сили шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

Головуючий: О.М. Пономарьова

Судді: Л.І. Соломаха

Т.І. Биліна