РІШЕННЯ
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
__________________________________________________________________
Справа №: 22-ц/191/428/13Головуючий суду першої інстанції:Терентьєв А.М.
Доповідач суду апеляційної інстанції:Авраміді Т. С.
"19" березня 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в м. Феодосія у складі:
Головуючого суддіАвраміді Т.С.
СуддівСамойлової О.В., Приходченко А.П.
При секретаріБогданович О.І.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на ? частку домоволодіння, за апеляційною скаргою представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 на рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 08 лютого 2013 року,
В С Т А Н О В И Л А:
У січні 2012 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7, у якому просить визнати домоволодіння по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя та визнати за ним право власності на ? частку вказаного домоволодіння.
Позовні вимоги мотивовані тим, що сторони з 09 березня 1990 року по 27 листопада 2007 року перебували у зареєстрованому шлюбі. На підставі договору купівлі-продажу, укладеного 19 березня 2002 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_7, подружжя придбало домоволодіння по АДРЕСА_1. Однак, відповідач його право на вказане майно не визнає, що стало підставою для звернення до суду з позовом.
Заочним рішенням Феодосійського міського суду АР Крим від 29 травня 2012 року вказаний позов задоволений. Ухвалою Феодосійського міського суду АР Крим від15 січня 2013 року заява ОСОБА_7 про перегляд заочного рішення задоволена. Заочне рішенням Феодосійського міського суду АР Крим від 29 травня 2012 року скасоване.
Рішенням Феодосійського міського суду АР Крим від 08 лютого 2013 року позов задоволено: домоволодіння по АДРЕСА_1 визнано спільною сумісною власністю сторін та визнано за позивачем право власності на ? частку вказаного домоволодіння. Припинено право спільної сумісної власності подружжя на домоволодіння. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Не погодившись з рішенням суду представник ОСОБА_7 - ОСОБА_8 подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове про відмову у позові.
В обґрунтування апеляційної скарги апелянт зазначає, що суд першої інстанції при вирішенні спору, не надав належної оцінки доказам і дійшов помилковому висновку про те, що спірне домоволодіння є спільною сумісною власністю подружжя, а не особистою власністю відповідачки, незважаючи на те, що будинок був придбаний за особисті кошти ОСОБА_7, отримані за рахунок продажу будинку, яке було особистою власністю відповідачки.
В запереченнях на апеляційну скаргу представник позивача - ОСОБА_11, просить апеляційну скаргу відхилити, рішення суду залишити без змін, посилаючись на його обґрунтованість та законність. Зокрема, представник позивача посилається на встановлену законом презумпцію спільної сумісної власності подружжя стосовно майна, придбаного за час шлюбу і вказує на те, що протягом тривалого часу та під час розгляду справи, відповідачка не скористалась можливістю заявити позов про визнання вказаного домоволодіння особистою приватною власністю.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника позивача, відповідачки та її представників, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія судів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню.
Згідно з вимогами частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції.
Як правильно встановлено судом та вбачається з матеріалів справи, ОСОБА_6 та ОСОБА_7 з 09 березня 1990 року до 27 листопада 2007 року перебували у зареєстрованому шлюбі.
19 березня 2002 року між ОСОБА_10 та ОСОБА_7 укладено договір купівлі-продажу, за яким ОСОБА_7 придбала за 22600 грн. домоволодіння по АДРЕСА_1.
Вирішуючи спір по суті, суд першої інстанції виходив з того, що вказаний договір укладений в інтересах сім'ї в період шлюбу, тому на підставі статті 60 СК України, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що домоволодіння по АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, що стало підставою для визнання за позивачем права власності на ? частку вказаного домоволодіння згідно положень ч.1 ст.70 СК України.
Однак з таким висновком колегія суддів погодитись не може.
Відповідно до вимог ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин. Зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.
Статтею 5 ЦК України встановлено, що акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
З вищенаведеного випливає, що при вирішенні питання щодо виникнення права спільної сумісної власності на спірний будинок при його придбанні за договором купівлі-продажу, застосуванню підлягають норми права, що діяли на час укладення договору купівлі-продажу та виникнення права власності на будинок.
Відповідно до ч.1 ст.22, ч.1 ст.24, ст.25, ч.1 ст.28 КпШС України, чинного на час придбання будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого подружжя або їх обох, воно може бути визнано судом спільною сумісною власністю подружжя. В разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.
Верховний Суд України в п.п. 23, 24 Постанови Пленуму від 21 грудня 2007 року №11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справи про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним а поділ спільного майна подружжя" розяснив, що при вирішенні спорів між подружжям про майно, необхідно зясувати джерело і час його придбання, а також розяснив, що не належить до спільної сумісної власності майно набуте за час шлюбу, але за кошти, які належали одному з подружжя особисто.
Аналогічні розяснення були надані в п.9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року №16, з наступними змінами , "Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сімю України".
Заперечуючи проти позову, представники відповідачки посилалися на те, що спірне домоволодіння було придбане ОСОБА_7 за рахунок продажу домоволодіння, яке було її особистою власністю, оскільки отримане в дар від батька.
Однак, суд першої інстанції, пославшись на те що договір купівлі-продажу будинку по АДРЕСА_1 був укладений в інтересах сім'ї, джерело придбання вказаного будинку не встановив і належним чином заперечення представників відповідачки не перевірив.
Так, з матеріалів справи вбачається, що 01 березня 1996 року між ОСОБА_12 та ОСОБА_7 укладено договір дарування, за яким ОСОБА_12 подарував відповідачу 17/25 частки домоволодіння по АДРЕСА_2 (а.с. 116).
Таким чином, згідно ст. 24 КпШС України у відповідачки на вказаний будинок майно виникло право особистої приватної власності.
19 березня 2002 року між ОСОБА_7 та ОСОБА_13 був укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Феодосійського міського нотаріального округу ОСОБА_14 за реєстровим номером 448, за яким ОСОБА_7 продала належні їй за договором дарування 17/25 частки домоволодіння по АДРЕСА_2 за 23100 грн.(а.с.112).
Того ж дня за договором купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_10 та ОСОБА_7, посвідченим тим же нотаріусом за реєстровим номером 450, ОСОБА_7 придбала за 22600 грн. спірне домоволодіння по АДРЕСА_1 (а.с.119).
Як вбачається з копій матеріалів щодо укладення вказаних договорів, письмова згода на укладення договору купівлі-продажу спірного будинку, від позивача, як подружжя, відсутня.
Враховуючи, що вказані договори були укладені в один день, за реєстровим номером договір купівлі-продажу будинку, який належав на праві особистої власності відповідачці, передував укладенню договору купівлі-продажу спірного майна і його вартість не перевищувала вартість проданого будинку, належного ОСОБА_7, твердження відповідачки про придбання будинку по АДРЕСА_1 за рахунок відчуження нею особистого майна є обґрунтованими.
Вказані обставини підтверджені показаннями свідків ОСОБА_17 та ОСОБА_18, допитаних судом першої інстанції і узгоджується з поясненнями ОСОБА_6, наданими ним в ході його допиту судом Російської Федерації при виконанні доручення Феодосійського міського суду АР Крим за позовом ОСОБА_7 до ОСОБА_6 про визнання будинку по АДРЕСА_1 особистою приватною власністю, який ухвалою Феодосійського міського суду Ар Крим від 08 грудня 2010 року залишено без розгляду (а.с.136).
Так, з вказаних пояснень ОСОБА_6, який визнавав позов, випливає, що у 2002 році сторони продали належній позивачці на підставі договору дарування будинок і за рахунок грошових коштів, отриманих від його продажу, придбали домоволодіння по АДРЕСА_1 (а.с.135 оборот).
Враховуючи вказані докази в їх сукупності, з урахуванням правил їх належності та допустимості, колегія суддів приходить до висновку, що будинок по АДРЕСА_1 придбаний ОСОБА_7 за рахунок продажу особистого майна, а отже є її особистою приватною власністю.
Оскільки матеріали справи містять фактичні дані, які свідчать про те, що спірне домоволодіння було придбано виключно за особисті кошти (майно) відповідачки, якою спростована презумпція належності будинку на праві спільної сумісної власності сторонам належними та допустимими доказами, домоволодіння по АДРЕСА_1 не може бути визнано спільною сумісною власністю, а є особистою приватною власністю ОСОБА_7 і поділу між подружжям не підлягає. Участі у придбані будинку позивач не довів.
Такі обставини, як істотне збільшення вартості спірного домоволодіння, внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат ОСОБА_6 судом не встановлено, а позивачем не наведено.
Наведене свідчить про відсутність підстав для визнання домоволодіння об'єктом права спільної сумісної власності.
Однак, суд першої інстанції не дотримався встановленого ст. 212 ЦПК України принципу оцінки доказів, відповідно до якого суд на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду обставин справи аналізує і оцінює доказ як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін і дійшов висновку про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя у супереч фактичним обставинам справи.
Твердження суду першої інстанції про те, що спірне майно є спільною сумісно власністю з тих підстав, що рішення про продаж та придбання будинку сторони приймали спільно, угоду було укладено в інтересах сім'ї є неспроможним, оскільки відповідно до вищезазначених норм закону такі обставини не можуть бути підставою для визнання майна спільною сумісною власністю.
За таких обставин, колегія суддів вважає обґрунтованими доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, неповне з'ясування обставин, що мають значення для справи, що відповідно до п.п. 1, 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України є підставою для скасування оскаржуваного рішення суду з ухваленням нового рішення про відмову у позові.
На підставі наведеного, керуючись статтею 303, пунктом 2 частини 1 статті 307, пунктами 1, 4 частини 1 статті 309, частиною 2 статті 314, статтею 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у м. Феодосії,
В И Р І Ш И Л А :
Апеляційну скаргу представника ОСОБА_7 - ОСОБА_8 на рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 08 лютого 2013 року - задовольнити.
Рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 08 лютого 2013 року - скасувати.
Ухвалити у справі нове рішення яким у позові ОСОБА_6 до ОСОБА_7 про визнання майна спільною сумісною власністю подружжя, визнання права власності на ? частку домоволодіння - відмовити.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, однак може бути оскаржене в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.
Судді:
Т.С. Авраміді О.В. Самойлова А.П. Приходченко