РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

__________________________________________________________________

Справа №: 22-ц/191/65/13Головуючий суду першої інстанції:Блейз І.Г.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Ломанова Л. О.

"20" лютого 2013 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим міста Феодосіі у складі:

Головуючого суддіЛоманової Л.О.,

СуддівАвраміді Т.С. Полянської В.О.

При секретаріМартиненко М.І.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Феодосії цивільну справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, треті особи - Перша Феодосійська державна нотаріальна контора, ОСОБА_8, про встановлення факту, що має юридичне значення, визнання заповіту недійсним, визнання права власності, визнання договору удаваним, за апеляційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 27 лютого 2012 року,

В С Т А Н О В И Л А:

У травні 2008 року ОСОБА_6 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_7, який уточнювала у позовних заявах від 18 серпня 2008 року та 06 травня 2011 року, та остаточно просила:

поновити строк позовної давності щодо позовних вимог про визнання правочину удаваним та визнання права спільної власності; встановити факт спільного проживання однією сім'єю з ОСОБА_9 з 1999 року; визнати договір дарування 1/6 частки домоволодіння АДРЕСА_1, укладений між ОСОБА_10, ОСОБА_8 та ОСОБА_9 24 червня 2000 року удаваним; визнати за нею право власності на 1/2 (тобто на 1/12 ) частки вказаного домоволодіння; визнати заповіт недійсним; визнати за позивачем право власності в порядку спадкування на 1/24 частки зазначеного домоволодіння.

Вимоги позову мотивовані тим, що з 1999 року позивач перебувала в фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_9 Під час проживання однією сім'єю з ОСОБА_9, останній отримав у дарунок 1/16 частки спірного домоволодіння на підставі договору дарування від 24 червня 2000 року, який фактично є договором купівлі-продажу, оскільки вказане майно було спільно придбане позивачем та ОСОБА_9 за належні обом, як подружжю, кошти. З моменту придбання частки домоволодіння родина позивача (вона та її чоловік ОСОБА_9) були в ньому зареєстровані та постійно проживали, у серпні 2001 року вони офіційно зареєстрували шлюб. Після смерті чоловіка ОСОБА_9 у 2007 році позивач звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак, у нотаріуса їй стало відомо, що на спірне домоволодіння покійним чоловіком складений заповіт на ім'я його доньки від першого шлюбу. Складення заповіту порушує її права, оскільки покійний чоловік розпорядився належним родині майном без її згоди, та на час складання цього заповіту останній страждав на алкоголізм, лікувався, тому його волевиявлення не було вільним.

У судовому засіданні 22 лютого 2012 року позивачем подано уточнену позовну заяву від 21 лютого 2012 року, відповідно до якої позивач просила: визнати договір дарування спірного домоволодіння від 24 червня 2000 року недійсним та визнати його договором купівлі-продажу, в якому покупцями визнати ОСОБА_9 та позивача; визнати вказане нерухоме майно спільною власністю ОСОБА_9 та позивача, та зазначено, що за час проживання відбулося значне покращення спірного майна та збільшення його вартості зі сторони позивача.

Інші позовні вимоги залишені без змін.

У судовому засіданні усно позивачем уточнено, що спірне житло придбане за кошти як позивача так і ОСОБА_9, гроші надавалися у рівних частинах, а тому дане майно є спільною власністю.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції зазначив, що спір розглянутий у межах заявлених позовних вимог, викладених в уточнюючих позовних заявах від 18 серпня 2008 року та 06 травня 2011 року.

Рішенням суду від 27 лютого 2012 року у позові ОСОБА_6 відмовлено.

У апеляційній скарзі позивачка просить суд скасувати зазначене рішення суду та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Так у скарзі йдеться: про порушення судом першої інстанції норм процесуального права, які полягають в зазначенні у тексті рішення третьої особи, вимог до якої не заявлялося; надання неналежної оцінки наданим доказам; висновки суду про безпідставність позовних вимог, а також про пропуск позовної давності, не відповідають обставинам справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, вислухавши пояснення відповідача та його представника, обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 303 Цивільного процесуального кодексу України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з відсутності правових підстав для задоволення вимог ОСОБА_6 про визнання спірного майна об'єктом спільної власності з ОСОБА_9, підстав для визнання заповіту недійсним також не встановлено.

Вирішуючи спір, суд також послався на пропуск позивачкою строку звернення за захистом своїх прав.

З висновком суду щодо відсутності правових підстав для задоволення позовних вимог погоджується колегія суддів, виходячи з такого.

З матеріалів справи вбачається, що рішенням Феодосійського міського суду від 24 листопада 2000 року, яке набрало законної сили 4 грудня 2000 року, розірваний шлюб подружжя - ОСОБА_9 та ОСОБА_11 (том 1 а.с. 67).

ОСОБА_9 та позивач ОСОБА_6 уклали шлюб 14 серпня 2001 року (том 1, а.с. 7).

Згідно з договором дарування від 24 червня 2000 року (реєстр № 3540), ОСОБА_10 та ОСОБА_8 подарували ОСОБА_9 1/6 частку домоволодіння АДРЕСА_1 (том 1, а.с. 17).

ОСОБА_9 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 (том 1, а.с. 5).

Згідно з частиною 1 статті 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (чинним на час укладення спірного договору) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Частиною 2 статті 13 цього Кодексу передбачено, що права і обов'язки подружжя породжує лише шлюб, укладений у державних органах реєстрації актів громадянського стану.

За змістом статті 256 ЦПК України факти, що мають юридичний характер, - це факти, з якими закон пов'язує виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Оскільки на момент придбання спірної частини домоволодіння сторони не знаходились у зареєстрованому шлюбі, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного майна об'єктом спільної сумісної власності позивача та ОСОБА_9 за нормами сімейного законодавства.

З урахуванням положень статей 16, 17 Закону України «Про власність», який був чинним на момент укладення спірного правочину, аналізу фактичних обставин справи, наданих сторонами доказів, суд першої інстанції також дійшов висновку про відсутність правових підстав для визнання спірного майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя або членів родини за рахунок їх спільної праці, не встановлено судом також підстав для застосування положень частини 2 статті 17 Закону України «Про власність» для визначення майна об'єктом спільної часткової власності.

Заперечуючи проти висновку суду першої інстанції про безпідставність вимог про визнання за позивачем права власності на частину будинку, яка була придбана ОСОБА_9 за договором дарування, апелянтом не наведено безспірних доказів, що спростовують цей висновок.

Розписка ОСОБА_8 (одного зі співвласників частини будинку, яка була відчужена за спірним договором дарування), на яку посилається позивач в обґрунтування своїх вимог, містить лише зазначення про отримання коштів від ОСОБА_9 та позивачки у розмірі 700 доларів США за продаж 1/6 частки жилого будинку, без визначення розміру грошових коштів кожного з покупців (том 1, а.с. 66).

За таких обставин вказаний доказ не може бути визнаний безумовною підставою для визнання спірного об'єкту спільною частковою власністю осіб, зазначених у розписці.

Встановивши, що спірний договір був відплатним, судом першої інстанції обґрунтовано не встановлено підстав застосування наслідків удаваного правочину, оскільки позивачем не доведено порушення її права власності.

Слід визнати правильним висновок суду і про те, що встановлення факту проживання однією сім'ю позивачки та ОСОБА_9 не породжує для позивачки правових наслідків для визначення спірного майна сумісною власністю, а тому відсутні підстави для задоволення цієї вимоги.

Оскаржуючи законність рішення суду в частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним заповіту на підставі статті 55 ЦК України (в редакції 1963 року), апелянт посилається на неналежну оцінку доказів, проте, вказаний довід не може бути прийнятий до уваги, оскільки оцінка доказів, в тому числі і висновку амбулаторної посмертної судово-психіатричної експертизи, згідно якого на момент складення заповіту ОСОБА_9 усвідомлював значення своїх дій та міг ними керувати, наданий відповідно до вимог статті 212 ЦПК України.

Вирішення вимоги щодо недійсності заповіту у зв'язку з розпорядженням майном власника (позивача по справі) без її згоди є похідним від визнання за позивачем права власності на майно, відносно якого складений заповіт, порушення права власності позивача не доведено.

Довід апеляційної скарги про безпідставне зазначення у судовому рішенні у якості третьої особи відділу опіки та піклування не підтверджений матеріалами справи, а саме змістом позовних заяв (том 1, а.с. 27-28, 139-140), тому не заслуговує на увагу.

Довід апеляційної скарги щодо неврахування судом тієї обставини, що за час сумісного проживання позивача з ОСОБА_9 відбулося значне покращення спірного майна та збільшення його вартості зі сторони позивача не може бути прийнятий до уваги, оскільки не стосується предмету спору.

Довід апеляційної скарги про неправильне зазначення у описовій частині рішення місця знаходження спірного будинку не може бути визнано підставою для скасування судового рішення в силу частини 3 статті 309 ЦПК України.

Між тим, колегія суддів не може погодитись з посиланням суду на пропуск позивачем позовної давності як на додаткову підставу відмови у задоволенні позовних вимог, оскільки, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав при обґрунтованості позовних вимог, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення; недоведеність позову є самостійною підставою для відмови в його задоволенні.

За таких обставин, дане посилання суду першої інстанції підлягає виключенню з мотивувальної частини рішення суду.

На підставі наведеного та керуючись статтею 303, пунктом 2 частини 1 статті 307, пунктом 4 частини 1 статті 309, частиною 2 статті 314 та статтею 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів

В И Р І Ш И Л А:

Апеляційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Феодосійського міського суду АР Крим від 27 лютого 2012 року змінити -виключити з мотивувальної частини рішення суду посилання на пропуск позивачем позовної давності як на додаткову підставу відмови у задоволенні позовних вимог.

В решті рішення суду залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржене до суду касаційної інстанції протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили.

Судді

Л.О.Ломанова Т.С. Авраміді В.О.Полянська