Справа № 22-Ц-5223 / 2006 p. Категорія: визнання права

Головуючий: 1 інстанції

Вікторов В.В. Доповідач:     Даниленко В.М

УХВАЛА ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

14 листопада 2006 року                                                                                  м. Харків

Судова колегія судової палати з цивільних справ апеляційного суду Харківської області в складі: Головуючого - Борової С.А., суддів      -        Даниленка В.М., Пшенічної Л.В., при секретарі:   Гребенщиковій Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в приміщенні суду цивільну справу за апеляційною скар­гою ОСОБА_1 на рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 14 липня 2006 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про визнання права власності на частку депозитних вкладів та на спадщину, визнання недійсним заповіту, усунення від права на спадщину спадкоємців, встановлення факту проживання од­нією сім'єю із спадкодавцем, -

ВСТАНОВИЛА:

У червні 2004 року ОСОБА_1. звернулася до Ленінського районного суду м. Харкова з позовом до ОСОБА_2 та. ОСОБА_3 про визнання права на частку у спільній сумісної власності по­дружжя (грошові депозитні банківські вклади) й одноособове довічне користування квартирою АДРЕСА_1 та предметами домашньої обстановки, що знаходяться в цій кварти­рі.

В обгрунтування своїх вимог позивачка вказувала на те, що з 1995 року вона проживала в спірній квартирі, перебуваючи у фактичних шлюбних відносинах з її власником ОСОБА_4, який помер у листопаді 2003 року.

За період сумісного життя з ОСОБА_4. вони вели спільне господарство, несли спільні фінансові витрати на утримання житла та його телефонізацію, приватизували присадибну ділянку, відкрили депо­зитні рахунки в банківських установах.

Посилаючись на те, що спадкоємці померлого оспорюють її право на частку спільної сумісної влас­ності на майно, яке залишилося після смерті ОСОБА_4., позивачка просила суд визнати за нею право на частку банківських вкладів, відкритих на ім'я останнього, та її право на одноособове довічне користу­вання вищезазначеною квартирою й майном, яке в ній знаходиться.

В процесі судового розгляду цивільної справи позивачка та її представник неодноразово змінювали, доповнювали й уточнювали заявлені позовні вимоги і врешті решт просили суд:

· визнати за позивачкою право на 1\2 частину депозитних вкладів, відкритих на ім'я ОСОБА_4 в банківських установах - АБ «Факторіал-банк» та Харківській філії АКІБ «УкрСиб­банк»;

· визнати недійсним заповіт спадкодавця ОСОБА_4., посвідчений ІНФОРМАЦІЯ_2 державним нотаріу­сом Другої Харківської державної нотаріальної контори;

· усунути від права на спадкування післяОСОБА_4. його доньку ОСОБА_2. та онуку ОСОБА_3.;

· встановити факт проживання сім'єю позивачки ОСОБА_1 та спадкодавця ОСОБА_4. в квартирі АДРЕСА_1 з жовтня 1995 року по день смерті останнього;

· визнати за позивачкою право на спадщину після смерті ОСОБА_4.

Відповідачі ОСОБА_2. та ОСОБА_3., кожна окремо, заявлені до них позовні вимоги не ви­знали й просили суд відмовити в їх задоволенні в зв'язку з їх безпідставністю.

При цьому вони посилались на те, що спадкодавець ОСОБА_4. був самозабезпеченою людиною, працював до останніх днів свого життя й самостійно вів домашнє господарство. Позивачка ж мешкала з останнім періодично, оскільки часто їздила до своїх дітей, що проживають в іншій частині міста.

Крім того, ОСОБА_2. пояснила, що все майно, на яке претендує позивачка, було придбано ще в період шлюбу спадкодавця з її матір'ю.

Рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 14 липня 2006 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

При цьому судом було вирішено питання й про розподіл судових витрат по справі.

Не погодившись із прийнятим судом по справі рішенням, позивачка ОСОБА_1. в апеляційній скарзі просить скасувати це рішення районного суду та ухвалити по справі нове рішення стосовно заяв­лених нею позовних вимог.

В обґрунтування своєї скарги апелянт посилається на порушення судом першої інстанції норм ма­теріального й процесуального права, що призвело до неправильного вирішення цивільно-правового спо­ру по суті.

Перевіривши законність і обгрунтованість рішення районного суду у відповідності до ст. 303 ЦПК України в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, судова колегія не вбачає підстав для її задоволення.

Відповідно до ст. 308 ЦПК України суд апеляційної інстанції відхиляє апеляційну скаргу, якщо встановлює, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального й процесуа­льного права.

Не може бути скасовано правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.

Як вбачається з матеріалів справи, районний суд, вирішуючи спір, повно й всебічно дослідив обста­вини справи, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин та закон їх регулюючий.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 щодо визнання за нею права на спадщи­ну після померлого ОСОБА_4. та її матеріальних претензій до відповідачів ОСОБА_2. і ОСОБА_3., районний суд виходив із того, що відповідно до правових норм ЦК УРСР, що діяв на час відкриття спадщини, позивачка не була й не є спадкоємцем спадкового майна.

Судова колегія погоджується з таким висновком суду першої інстанції, оскільки цей висновок від­повідає матеріалам справи й нормам цивільного законодавства.

Так, відповідно до загальних положень цивільного законодавства про спадкування, спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Статтею 524 ЦК УРСР, який діяв на момент смерті гр-на ОСОБА_4 та відкрит­тя після нього спадщини, передбачалося, що спадкування може здійснюватися лише двома шляхами: за заповітом, згідно розпорядження спадкодавця стосовно майбутньої долі належного йому майна, або за законом.

При цьому спадкування майна за заповітом виключає можливість спадкування того ж майна за за­коном.

Як вбачається з матеріалів справи (а.с. 41), 8 липня 1994 року державним нотаріусом Другої Хар­ківської державної нотаріальної контори відповідно до чинного законодавства було посвідчено заповіт ОСОБА_4, який на випадок своєї смерті все своє майно, де б воно не знаходилося та з чого б не складалося, заповідав своїм дітям: ОСОБА_4 та ОСОБА_2.

Згідно довідки Другої Харківської державної нотаріальної контори (а.с. 222), вищезазначений запо­віт гр-на ОСОБА_4., померлого ІНФОРМАЦІЯ_1, є чинним, оскільки останнім він не змінювався і не ска­совувався.

Відповідно до загальних засад цивільного законодавства, заповіт, як і будь-яка інша угода, може бу­ти визнаним недійсним з підстав, передбачених законом.

Разом із тим, позивачкою ОСОБА_1 не було надано доказів в підтвердження недійсності ви­щезазначеного заповіту, а тому суд першої інстанції обґрунтовано відмовив в задоволенні її позовних вимог про визнання за нею права на спадщину після ОСОБА_4., скасування залишеного ним заповіту та усунення від спадкування притягнутих до участі в справі відповідачів.

Обгрунтовано судом першої інстанції відмовлено й в задоволенні вимог позивачки, щодо встанов­лення факту проживання її сім'єю (перебування в фактичних шлюбних відносинах) з ОСОБА_4. в пері­од з жовтня 1995 року по ІНФОРМАЦІЯ_1 та визнання за нею права на майно, нажите в цей період, як спільну сумісну власність з останнім, оскільки Кодексом про шлюб та сім'ю України, який діяв на той час, не передбачалося будь-якої іншої форми сімейних відносин між чоловіком і жінкою, як на підставі добровільного шлюбного союзу.

При цьому релігійний обряд шлюбу, як і проживання двох людей різної статі разом в період до 1.01.2004 року, тобто до набрання чинності Сімейним кодексом України, не мають правового значення і були виключно особистою справою громадян.

Більш того, як встановлено по справі, судом вже розглядалася заява ОСОБА_1 про встановлен­ня факту перебування її у фактичних шлюбних відносинах з ОСОБА_4., яка обґрунтовувалась тими ж самими обставинами, що й зазначені вище позовні вимоги, й по цій заяві судом прийнято відповідне рі­шення, яке набрало законної сили (а.с. 137, 68).

Що ж стосується доводів апелянта ОСОБА_1 про те, що суд першої інстанції при розгляді циві­льно-правового спору повинен був застосувати норми діючого Сімейного кодексу України та Цивільно­го кодексу України, які передбачають майнові й спадкові права осіб, які перебували у фактичних шлюб­них відносинах, то ці її доводи колегія суддів вважає безпідставними, оскільки зазначені законодавчі акти набрали чинності з 1.01.2004 року, зворотної дії у часі в даному випадку не мають і не розповсю­джуються на спірні правовідносини, які були предметом судового розгляду.

Безпідставними є й доводи апелянта стосовно того, що районний суд всупереч п. 4 ст. 2 ЦПК Украї­ни стягнув з неї витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, оскільки в даному ви­падку суд першої інстанції обгрунтовано керувався нормами цивільного процесуального законодавства, діючого на час вирішення справи по суті, відповідно до п. З ст. 2 ЦПК України.

При цьому судова колегія приймає до уваги й ту обставину, що в процесі розгляду судом цивільної справи позивачка та її представник неодноразово змінювали предмет та підстави позовних вимог, в тому числі й після набрання чинності ЦПК України 2004 року.

Теж саме стосується й доводів апелянта стосовно розміру компенсації витрат на правову допомогу, яку суд стягнув з неї на користь відповідачки ОСОБА_2., оскільки ці витрати останньої підтверджені наявними в матеріалах справи документами, а їх сума з урахуванням участі в справі адвоката більш ніж 15 годин, не перевищує граничного розміру цих витрат, встановленого Постановою Кабінету Міністрів України № 590 від 27 квітня 2006 року.

Інші доводи апеляційної скарги рішення суду, прийняте по суті розглянутого цивільно-правового спору, не спростовують і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до неправиль­ного вирішення справи.

Таким чином, враховуючи наведене та керуючись ст. ст. 303, 304, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія, -

УХВАЛИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - відхилити.

Рішення Ленінського районного суду м. Харкова від 14 липня 2006 року - залишити без змін.

Ухвала апеляційного суду набирає чинності негайно, але може бути оскаржена в касаційному по­рядку безпосередньо до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня її проголошення.