Справа № 2-а-293/07
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
22 жовтня 2007 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді - Хлюстіна Ю.М.
при секретарі судового засідання - Диновській Н.С.
за участю перекладача - Сулейман Ак Бар
за участю сторін:
позивач - ОСОБА_1
від позивача представник - ОСОБА_2 (по усній заяві),
від відповідача представник - Кмита О.М. (по довіреності)
розглянувши в відкритому судовому засіданні в приміщені Одеського окружного адміністративного суду адміністративний позов ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігії про визнання рішення від 22.06.2006 року №575 про відмову в наданні статусу біженця в Україні, та зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігії надати йому статус біженця в Україні , -
ВСТАНОВИВ:
До суду з адміністративним позовом звернувся позов ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігії про визнання рішення від 22.06.2006 року №575 про відмову в наданні статусу біженця в Україні, та зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігії надати йому статус біженця в Україні, мотивуючи це тим, що в жовтні 2005 року Він звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання статусу біженця в Україні.
Рішенням Державного комітету України в справах національностей та міграції від 22.06.20060 року №. 575 йому було відмовлено в наданні статусу біженця.
18.07.2005 року Він отримав повідомлення за № 27 про відмову у наданні статусу біженця.
Як зазначено у повідомлені йому було відмовлено в наданні статусу біженця відповідно до вимог абзацу 5 ст. 10 Закону України „Про біженців", у зв'язку з відсутністю обгрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Рішення Держкомнацміграії є неправомірним та необгрунтованим з наступних причин.
Згідно зі ст. 1 Закону України „Про біженців", біженцем, зокрема, є особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань.
Він є громадянином Афганістану, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками на належності до певної соціальної групи.
Його батько довгий час був членом Народної демократичної партії Афганістану та працював заступником начальника відділення міліції в м. Герат. Мав звання майора міліції.
В 1992 році після зміни влади почались переслідування відносно тих осіб, які були пов'язані з комуністичним режимом зокрема, які були членами НДПА та працювали у державних установах. В середині 1998 року Він був заарештований строком на 20 днів, а його батько зник. Надалі про його життя сім'ї нічого не відомо. Під час арешту його катували, допитували про місцезнаходження батька. Після цього випадку Він разом з родиною вимушений був покинути територію Афганістану в пошуках притулку, оскільки його життю погрожувала небезпека.
На сьогодні ризик переслідувань осіб, які були пов'язані з комуністичним режимом. , а також членів їх родин залишається. У разі повернення до Афганістану його життю та здоров'ю буде загрожувати небезпека.
Факти переслідувань представників окремих соціальних груп у Афганістані підтверджується висновками міжнародних організацій.
Європейська Рада у справах біженців та вигнанців також відокремлює членів колишньої комуністичної партії НДПА, які й досі потребують міжнародного захисту, оскільки у разі їх повернення, їм загрожує небезпека стати жертвами насильства, переслідувань та дискримінації, це також стосується членів його сім'ї. Так, як повідомляє Управління Верховного Комісара ООН у справах біженців колишні військові, члени поліцейських сил та розвідувальної служби Комуністичного режиму продовжують знаходитись під загрозою не тільки з боку влади, але й з боку населення, які визнали їх участь в порушені прав людини під час комуністичного режиму.
Це підтверджує, що Він має цілком обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи. Отже, є всі передбаченні ст. 1 Закону України „Про біженців" умови для набуття статусу біженця. Крім того, також є всі умови визнання його біженцем, згідно зі ст. 1 Конвенції про статус біженця 1951р., до якої приєдналась Україна.
Таким чином, рішення Державного комітету України у справах національностей га міграції пре відмову йому у наданні статусу біженця є необгрунтованим.
Представник відповідача вимог ОСОБА_1 не визнав. Просив в задоволенні його вимог відмовити, мотивуючи це тим, що позивач потрапив у України через Іран, Туркменістан та Росію. Сам позивач вказував на те, що Він вже звертався, проживаючи в Москві в представництво ООН з питанням про надання статусу біженця, але йому було відмовлено. На територію України Він разом з сім'єю, потрапив неофіційно перетнувши кордон з Росією. Позивач під час співбесід вказував на те, що переїжджав з різних міст тому що було дорого проживати та неможливо було прогодувати сім'ю. В м. Одесу Він переїхав, тому що тут є ринок. До позивача краще підходить поняття економічний мігрант, а не біженець, як Він вказує у відповідності до ст. 1 Закону України "Про біженців" Позивач шукає де йому краще жити та де Він може прогодувати свою сім'ю. Також позивачем не було надано ні одного доказу того, про що їм вказано в позові.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, а також обставини, якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, докази якими вони підтверджуються, суд вважає, що в задоволенні адміністративного позову повинно бути відмовлено у повному обсязі з таких підстав.
Відповідно до вимог ст. 1 абзацу 1 Закону України "Про біженців", біженець це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Статтею 10 Закону України "Про біженців" статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 1 цього Закону, відсутні та особі, яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в тертій безпечній країні.
В судовому засідання було встановлено, що позивач до прибуття в Україну знаходився в Ірані, Туркменістані, Росії.
Як вказав в судовому засіданні сам позивач, проживаючи в м. Москві на протязі 5 років Він звертався в представництво ООН з клопотанням про надання статусу біженця, але йому було в цьому відмовлено.
При співбесідах, які проводилися з ним в управлінні міграційної служби в Одеській області ( аркуші справи 59-65 ) та в судовому засіданні позивач вказував про те, що коли Він з сім'єю покинув м. Москву, то чув, що в м. Одесі є великий ринок де можливо заробити гроші. Також Він вказав, що не хоче повертатися в Афганістан, тому, що там зараз внутрішня війна, рвуться бомби і його сім'ї, йому загрожує небезпека. Прибув в Україну для того щоб працювати, добре жити.
Відповідно до вимог ч.1 ст. 71 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Суд вважає, що позивач не довів суду обставини, якими Він обґрунтовує свої позовні вимоги.
Позивачем суду, не обґрунтовані обставини та не надано ніяких доказів того, що його батько довгий час був членом Народної демократичної партії Афганістану та працював заступником начальника відділення міліції в м. Герат. Мав звання майора міліції, а також, що його батько був пов'язаним з комуністичним режимом зокрема, був членом НДПА та працював у державній установі, а також, що Він разом з родиною вимушений був покинути територію Афганістану в пошуках притулку, оскільки його життю погрожувала небезпека і у разі повернення, йому та членам його сім'ї загрожує небезпека стати жертвами насильства, переслідувань та дискримінації.
Сам позивач не дає суду однакові пояснення відносно обставин, які мали місце відносно нього та членів його сім'ї в Афганістані. Так, в позові позивач вказав, що його батько мав звання майора міліції. В судовому засіданні Він вказував, що звання його батька -полковник міліції. В анкеті в пункті 4.2 вказано, що батько є членом партії, Працював в міліції заступником начальника управління - підполковник. В позові позивач вказує, що Він в середині 1998 року був заарештований строком на 20 днів. Але в протоколі співбесіди позивач вже вказує, що його заарештували влітку, в липні 1999 року. Тримали його в ув'язненні біля місяця. ( аркуші справи 49, 60, 61,
Суд також встановлено, що позивач не може бути визнаний біженцем і у відповідності до Конвенції "Про статус біженців" від 28.07.1951 р.
Відповідно до вимог ст. 164 Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженців, затвердженого Управлінням Верховного Комісара ООН по справам біженців, особи, які змушені покинуту державу походження внаслідок внутрішніх та міжнародних конфліктів, не розглядаються як біженці.
Державним комітетом України у справах національностей та міграції, який згідно постанови Кабінету міністрів України №1575 від 8.11.2006 року перетворений в Державний комітет України у справах національностей та релігії (аркуш справи 28) було прийнято рішення №575 від 22.06.2006 року про відмову в надані статусу біженця позивачу відповідно до вимог абзаців 5 та 7 ст. 10 Закону України "Про біженців", у зв'язку з відсутністю умов, передбачених абзацом 2 ст. 1 цього Закону та перебування у третій безпечній країні.
Суд встановив, що при прийнятті рішення Державним комітетом України у справах національностей та релігії не були порушені вимоги Закону України "Про біженців та Конвенції "Про статус біженців" і воно не може бути визнане нечинним, та у задоволенні вимог позивачу слід відмовити.
Керуючись ст. 1, 10 Закону України "Про біженців", Конвенцією "Про статус біженців", ст. ст. 2, 71, 159 -163 КАС України, суд, -
ПОСТАНОВИВ:
Відмовити в задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до
Державного комітету України у справах національностей та релігії про визнання рішення
Державного комітету України у справах національностей та релігії від 22.06.2006 року
№575 про відмову в наданні ОСОБА_1 статусу біженця в Україні, та
зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігії надати йому статус біженця в Україні.
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня складання постанови в повному обсязі заяви про апеляційне оскарження і поданням після цього протягом 20 днів апеляційної скарги, або в порядку ч.5 ст. 186 КАС України.