2/463/21/13

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 січня 2013 року                                         Личаківський районний суд м. Львова

в складі:

головуючого-судді                              Мартинишина Я.М.

при секретарі судових засідань                    ОСОБА_1

при участі:

позивача – ОСОБА_2

представника позивача – ОСОБА_3

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Львові цивільну справу за позовом ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до Концерну «Військоторгсервіс» в особі філії «Управління торгівлі західного оперативного командування», Міністерства оборони України, третіх осіб Львівської міської ради, КЕВ м. Львова, Обласного комунального підприємства Львівської обласної ради «Бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» про визнання права на користування житлом, суд –

встановив:

ОСОБА_2 у власних інтересах та в інтересах неповнолітніх ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулася до суду із вказаним позовом, в якому, з урахуванням заяви від 23.10.2012 року, просить визнати за ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право на користування кімнатою №5 площею 35 кв.м. на вул. Личаківській, 150 в м. Львові для проживання.

Свої вимоги мотивує тим, що на підставі спільного рішення адміністрації ремонтної майстерні техагрегатів продовольчої служби ПрикВО та профкому РМТПС ПрикВО в 1990 році ОСОБА_6 та їй – ОСОБА_2 було надано приміщення площею 35 кв.м. по вул. Личаківській в м. Львові. У вказаному приміщенні зареєстровано місце проживання та фактично проживають вона та її діти: ОСОБА_4 та ОСОБА_5 Нею сплачуються комунальні послуги та послуги за спожиті комунальні послуги. Концерн «Військоторгсервіс» чинить перешкоди їм у користуванні вказаним приміщенням та оспорює право на користування вказаним приміщенням. Покликаючись на ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифіковано Законом N 475/97-ВР від 17.07.1997 року, Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та рішення Європейського суду з прав людини у справі «Прокопович проти Росії» від 18.11.2004 року зазначає, що поняття житло є автономним поняттям і містить не тільки житло, в якому громадянин зареєстрований, але і в якому він фактично проживає. Житло – це автономна концепція, яка не залежить від класифікації в національному праві.

В судовому засіданні позивач ОСОБА_2 та її представник ОСОБА_3 вимоги позову з урахуванням заяви від 23.10.2012 року підтримали, дали пояснення аналогічні фабулі позовної заяви. Просили первісний позов задовольнити.

Предстанвик відповідача - Концерну «Військоторгсервіс» в особі філії «Управління торгівлі західного оперативного командування» в останнє судове засідання не прибув, про причини неприбуття не повідомив. В минулих судових засмідання позов не визнав з мотивів, наведених у зустрічному позові. Так, дійсно, на підставі спільного рішення адміністрації ремонтної майстерні техагрегатів продовольчої служби ПрикВО та профкому РМТПС ПрикВО в 1990 році ОСОБА_6 та його дочці ОСОБА_2 – позивачці по справі було надано приміщення площею 35 кв.м. по вул. Личаківській в м. Львові. Зазначав, що така будівля є нежитловою, що виключає можливість проживання у ній. Така не відповідає вимогам щодо житлового приміщення, встановлених законом. На вказане приміщення не видавався ордер на вселення і не укладався договір найму жилого приміщення. Вважає, що покликання позивача на Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод, 1950 року є безпідставними. Так державі належить право вводити в дію такі власні закони, які є необхідними. Положення Конвенції є неактуальними. Проживання у спірному приміщенні не відповідає чинному законодавству України. Просив у задоволенні позову відмовити.

Міністерство оборони України, Львівська міська рада, КЕВ м. Львова, ОКП ЛОР «БТІ та ЕО» явки повноважних представників в судове засідання не забезпечили. Враховуючи, що відповідачі та треті особи належним чином повідомлені про дату, час та місце судового засідання, причин неявки суду не повідомили суд вважає за можливе розглядати справу у відсутності їх представників. При цьому враховуючи, що один із відповідачів брав участь у попередніх засіданнях, йому роз’яснювали його права та обов’язки, він висловлював свою думку і ставлення до позовних вимог, суд вважає, що справа повинна розглядатися в загальному порядку.

Заслухавши пояснення позивача та його представника, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позов слід задовольнити з наступних підстав.

У відповідності до ст.39 ЦПК України, права, свободи та інтереси неповнолітніх осіб віком від чотирнадцяти до вісімнадцяти років, а також осіб, цивільна дієздатність яких обмежена, можуть захищати у суді відповідно їхні батьки, усиновлювачі, піклувальники чи інші особи, визначені законом.

Судом встановлено, що на підставі спільного рішення адміністрації ремонтної майстерні техагрегатів продовольчої служби ПрикВО та профкому РМТПС ПрикВО в 1990 році ОСОБА_6 та його дочці ОСОБА_6 було надано приміщення площею 35 кв.м. по вул. Личаківській в м. Львові.

Викладене підтверджується описаним вище рішенням та свідоцтвом про народження від 13.04.1966 року.

Як вбачається зі свідоцтва про укладення шлюбу від 24.07.1994 року ОСОБА_7І укладала шлюб та внаслідок цього змінила прізвище на «Чобіт».

Позивачі ОСОБА_4 та ОСОБА_5 є дітьми ОСОБА_2, обоє ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується свідоцтвами про народження від 10.06.1995 року актовий запис №3416 та актовий запис №3417.

ОСОБА_6 помер 05.12.2007 року, що підтверджується свідоцтвом про смерть від 05.12.2007 року.

Як вбачається із будинкової книги та довідки, виданої адресним бюро ОСОБА_2 зареєстрована за адресою: ІНФОРМАЦІЯ_2 з 19.05.1995 року. Жильцями спірного приміщення оплачувалися комунальні послуги та квартирна плата. При цьому Концерн «Військоторгсервіс» в особі філії «Управління торгівлі західного оперативного командування» вимагав сплати таких коштів та приймав їх. Викладене підтверджується листами останнього та квитанціями про оплату.

Із вказаних документів вбачається, що спірне приміщення було надано позивачці як житло, у ньому до вселення позивачів постійно проживали інші особи, оплата за користування ним здійснювалася як за житло, без обмеження строком та підставами.

Надання позивачам спірного приміщення, порядок вселення, реєстрації місця проживання та підстави користування Позивачами спірним приміщенням не оскаржені.

У відповідності до ст.4 ЖК Української РСР, що діяла на час прийняття спільного рішення про надання позивачці житла, житловий фонд включає, серед іншого і жилі будинки і жилі приміщення в інших будівлях, що належать колгоспам та іншим кооперативним організаціям, їх об'єднанням, профспілковим та іншим громадським організаціям (громадський житловий фонд). До житлового фонду включаються також жилі будинки, що належать державно-колгоспним та іншим державно-кооперативним об'єднанням, підприємствам і організаціям. Відповідно до Основ житлового законодавства Союзу РСР і союзних республік до цих будинків застосовуються правила, встановлені для громадського житлового фонду.

Відповідно до приписів ст.ст. 19, 53 ЖК Української РСР управління громадським житловим фондом здійснюється органами управління колгоспів та інших кооперативних організацій, їх об'єднань, органами профспілкових та інших громадських організацій. Жилі приміщення в будинках громадського житлового фонду надаються громадянам за спільним рішенням органу відповідної організації та її профспілкового комітету.

Саме відповідне рішення щодо розпорядження майном породжує права та обов’язки, зокрема право особи на користування майном. Відсутність ордеру та укладеного договору не позбавляє особу права на користування житлом.

Доводи та докази відповідача, зокрема відомості про окреме нерухоме державне майно не спростовують вказаного висновку, оскільки не спростовують існування за адресою: м. Львів, вул. Личаківська, 150 житлово-адміністративної будівлі, про яку йдеться у спільному рішенні. Також вказана довідка містить відомості про майно на підставі інвентаризацій проведених 1997 та 2010 роках, тоді як спірне приміщення надавалося позивачці в 1990 році. Жодних доказів переведення спірного приміщення із житлового в нежитлове матеріали справи не містять.

Задовольняючи позов суд також виходив із такого.

Згідно з вимогами ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно зі ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Так, у справі Прокопович проти Росії Європейський суд з прав людини визначив, що поняття «житло» в сенсі ст. 8 Конвенції є автономним поняттям і містить не тільки житло, в якому громадянин зареєстрований, але і в якому він фактично проживає. Житло – це автономна концепція, яка не залежить від класифікації в національному праві.

Відтак, суд вважає позовні вимоги обгрунтованими та такими, що підлягають до задоволення.

Керуючись ст.ст. 10, 11, 39, 57-61, 209, 212, 214-215 ЦПК України, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ст.ст.4, 19, 53 ЖК Української РСР, ст. 17 Закону України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суд –

вирішив:

Позов ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 – задовольнити.

Визнати за ОСОБА_2, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 право на користування кімнатою №5 площею 35 кв.м. на вул. Личаківській, 150 в м. Львові для проживання.

          Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя