НОВОМОСКОВСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ДНІПРОПЕТРОВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Справа № 0427/6349/2012
Р І Ш Е Н Н Я
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
18 січня 2013 року Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області у складі: головуючого судді Дубовенко І.Г.
при секретареві Гончаровій С.Є.
розглянув у відкритому судовому засіданні в м. Новомосковську цивільну справу за первісним позовом Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль» про визнання кредитного договору удаваним правочином, -
ВСТАНОВИВ:
ПАТ «ОСОБА_1 Аваль» звернулося до Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за кредитним договором в розмірі 99381,68 грн.
В обгрунування позову ПАТ «ОСОБА_1 Аваль» посилалося на те, що 20 лютого 2007 року між ВАТ «ОСОБА_1 Аваль» та ОСОБА_2 був укладений кредитний договір № 014/124432/3167/73 відповідно до якого банк надав ОСОБА_2 кредит в сумі 16800 доларів США строком на 72 місяці з 20.02.2007 року по 20.02.2013 року, а ОСОБА_2 зобов’язалася сплачувати проценти за користування кредитом в розмірі 13,5% річних та здійснювати повернення кредиту щомісячними платежами. Банк взяті на себе зобов’язання виконав, а ОСОБА_2 не виконує взятих на себе зобов’язань, у зв’язку з чим вони вимушені звернутися до суду з позовом про дострокове стягнення заборгованості за кредитом, яка станом на 30.05.2012 року складає 12434,37 доларів США, що еквівалентно 99381,68 грн., яку просить стягнути з ОСОБА_2, а також стягнути судові витрати.
ОСОБА_2 звернулася до суду із зустрічним позовом до Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль» про визнання кредитного договору удаваним правочином, та таким, що укладений в національній валюті, на умовах визначених в договорі.
В обґрунтування заявленого позову ОСОБА_2 посилалася на те, що 14 лютого 2007 року вона уклала з ТОВ «Укр-Авто-Заз-Сервис» договір купівлі продажу, за яким ТОВ «Укр-Авто-Заз-Сервис» зобов’язалося передати в її власність автомобіль, а вона, в свою чергу, зобов’язалася організувати оплату автомобіля в розмірі 84840 грн. А 20.02.2007 року між нею та ВАТ «ОСОБА_1 Аваль» був укладений кредитний договір № 014/124432/3167/73, згідно якого банк зобов’язався надати їй цільовий кредит в сумі 16800 доларів США, який надається шляхом перерахунку коштів на поточний рахунок, або видачі готівкою, або шляхом оплати за письмовою заявою позичальника. Вона доларів США в готівковому вигляді в касі банку не отримувала, кошти у вигляді 84840грн. банком були перераховані на поточний рахунок автосалону на придбання нею автомобіля. Тому вважає, що зазначений кредитний договір, що зазначений в доларах є удаваним правочином, тому як його було вчинено з метою приховання іншого правочину, а саме надання кредиту в національній валюті – гривні. Більше того, банк не мав права надавати кредитні кошти у доларах США, тому як не мав індивідуальної ліцензії. Тому просила суд визнати кредитний договір № 014/124432/3167/73 від 20.02.2013 року удаваним правочином на підставі ст.ст. 192, 235, 533 ЦК України, ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої Постановою НБУ № 492 від 12.11.2003 р.; та застосувати його наслідки, визнавши його таким, що укладений в національній валюті України – гривні, а саме вважати, що кредит був наданий в сумі 84840 грн., на умовах визначених договором.
Сторони в судове засідання не з’явилися, представники сторін надали до суду заяви про розгляд справи за їхньої відсутності з урахуванням тих доказів, що були ними надані в ході попереднього розгляду справи. Представник позивача за первісним позовом позов підтримала та просила його задовольнити, зустрічний позов не визнала; представник відповідача за первісним позовом позов не визнав, зустрічний позов підтримав та просив його задовольнити.
У зв’язку з неявкою в судове засідання сторін, фіксування судового розгляду справи за допомогою технічних засобів не здійснювалося.
Суд, дослідивши матеріали цивільної справи в їх сукупності приходить до висновку про те, що позовні вимоги позивача за первісним позовом підлягають задоволенню, а в задоволенні зустрічного позову необхідно відмовити за наступних підстав.
Судом по справі встановлено, що 20 лютого 2007 року між сторонами був укладений кредитний договір № 014/124432/3167/73 відповідно до якого банк надав ОСОБА_2 споживчий кредит у вигляді не відновлювальної кредитної лінії з лімітом 16800 доларів США, строком на 72 місяці з 20.02.2007 року по 20.02.2013 року, а ОСОБА_2 зобов’язалася сплачувати проценти за користування кредитом в розмірі 13,5% річних та здійснювати повернення кредиту щомісячними платежами (а.с. 4-6, 41-43,87-89).
21.02.2007 року між сторонами було укладено договір застави транспортного засобу № 014/04804/31673/73, посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу ОСОБА_3 за № 490, згідно якого відповідач з метою забезпечення виконання своїх зобов’язань за кредитним договором передала позивачу у заставу, належний їй транспортний засіб марки CHEVROLET LACETTI NF 35, реєстраційний АЕ №6915 ВН, 2007 року випуску (а.с. 101).
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Згідно ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Суд вважає, що спірний договір не суперечить вимогам ЦК та іншим актам цивільного законодавства, вчинений банком в межах їх повноважень та з повним пакетом необхідних дозволів (ліцензій) на його вчиненні, а отже він не підлягає визнанню недійсним.
Так, посилання позивача на те, що договір суперечить вимогам ст. 192, 533 ЦК України, ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність», Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої Постановою НБУ № 492 від 12.11.2003 р. суд вважає необґрунтованими з огляду на наступне.
Згідно ст.. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Згідно ст. 192 ЦК України законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно ч. 1 ст.. 524 ЦК України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України – гривнях.
Відповідно до ст.. 35 Закону України «Про Національний банк України» гривня (банкноти і монети) як національна валюта є єдиним законним платіжним засобом на території України, приймається усіма фізичними і юридичними особами без будь-яких обмежень на всій території України за всіма видами платежів, а також для зарахування на рахунки, вклади, акредитиви та для переказів.
Згідно ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Однак, необхідно звернути увагу, що Конституція України не забороняє оббіг в Україні іноземної валюти, ч. 2 ст. 524 ЦК України встановлює право сторін визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті і на сьогоднішній день відсутній закон, який регулював би використання іноземної валюти за зобов'язаннями (ч. 2 ст. 524 ЦК України), а отже спірний договір не суперечить вищеназваним вимогам законодавства.
Посилання позивача на те, що ані відповідач ані позивач не мали ліцензії на здійснення валютної операції, зокрема, укладення спірного кредитного договору, і це є підставою для визнання договору недійсним суд також не приймає до уваги з огляду на наступне.
Статтею ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» передбачено які операції мають право здійснювати банки на підставі банківської ліцензії в перелік яких ввійшли операції з валютними цінностями.
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Згідно ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.
Як вбачається з матеріалів справи ПАТ «ОСОБА_1 Аваль» має ліцензію НБУ № 10 від 27.03.1992 року та дозвіл № 10-4 на здійснення операцій, визначених п. 1-4 ч. 2 та ч. 4 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність» - ПАТ «ОСОБА_1 Аваль» має право здійснювати операції з валютними цінностями, зокрема, залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України, а отже відповідач на момент укладення спірного договору мав ліцензію (а.с. 60-62).
Що стосується того, що позивач не мав індивідуальної ліцензії на укладення кредитного договору, то суд вважає, що згідно вищеназваного Декрету позивач не повинен був мати таку ліцензію, оскільки ч. 4 ст. 5 Декрету зобов’язує фізичну особу резидента мати індивідуальну ліцензію на операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, а на сьогоднішній день відсутній Закон, який би встановлював межі терміну та суми кредиту.
За вимогами ст. 235 ЦК України – удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчин6или.
Посилання представника відповідача на те, що кредитні кошти не були надані ОСОБА_4 в доларах США, тому як її підпис на квитанціях № 167/581-19 від 21.02.2007 року та № 167/581-20 21.02.2007 року (а.с. 8, 93) – відсутній, а тому на його думку вона отримала кредитні кошти від банку в гривні, не можуть бути прийняті судом до уваги тому як спростовуються матеріалами справи, а саме:
- Заявою-анкетою позичальника з проханням надати кредит в розмірі 16800 доларів США від 13.02.2007 року (а.с. 67-69);
- Заявою ОСОБА_2 від 14.02.2007 року про відкриття поточного рахунку в доларах США (а.с.86);
- Договором № 03/67/02/239 від 20.02.2007 року про відкриття та ведення поточного рахунку в доларах США (а.с. 100);
- Кредитним договором № 014/124432/3167/73 від 20.02.2007 року, відповідно до якого банк надав ОСОБА_2 споживчий кредит у вигляді не відновлювальної кредитної лінії з лімітом 16800 доларів США та кредитною історією, з якої вбачається, що після укладення кредитного договору ОСОБА_2 сплачувала періодичні платежі в доларах США (а.с. 87-90; 94-96);
- Додатковою угодою № 1 від 18.11.2010 року, з якої вбачається, що з метою зменшення фінансового навантаження на позивальника строк договору був збільшений до 20.11.2013 року; заборгованість за договором також значиться в доларах США (а.с. 131-132).
Факт обміну 16800 доларів США на національну валюту гривню, що дорівнювала станом на 20.02.2007 року 84840 грн. та перерахування зазначеної суми на автосалон, за придбання позивачем автомобіля – не можуть бути підставою вважати, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину; тому як позивачем була обран6а валюта кредитування долари США у зв’язку з іншими умовами надання кредиту, а саме з меншою ставкою відсотків.
Враховуючи вищевикладене, суд приходить до переконання що позовні вимоги ОСОБА_2 є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Статтями 526, 527, 530 ЦК України передбачено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, належними сторонами та у встановлений договором строк. Згідно ч. 2 ст. 1050 ЦК України – якщо договором встановлений обов’язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.
Як встановлено в судовому засіданні, позивачем були виконані його зобов’язання, передбачені договором та законодавством, а саме, надано кредитні кошти у вигляді відновлювальної кредитної лінії з лімітом 16800 доларів США, що підтверджується заявою про відкриття поточного рахунку в доларах США від 14.02.2007 року; договором № 03/67/02/239 від 20.02.2007 року на відкриття та ведення поточного рахунку в доларах США; квитанціями № 167/581-19 від 21.02.2007 року та № 167/581-20 21.02.2007 року; однак ОСОБА_2 в односторонньому порядку порушила вимоги як договору так і законодавства, внаслідок чого у неї, виникла заборгованість по кредиту перед позивачем.
Після неодноразового надіслання на адресу ОСОБА_2 вимог щодо дострокового виконання грошових зобов’язань протягом 2009 року, 18 листопада 2010 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до кредитного договору № 014/124432/3167/73 від 20.02.2007 року, відповідно до якого строк остаточного погашення кредиту – 20 листопада 2013 року, однак ОСОБА_2 в односторонньому порядку знову порушила вимоги як договору так і законодавства, внаслідок чого у неї, виникла заборгованість станом на 30.05.2012 року за кредитом 8276,31 доларів США.
Таким чином, з ОСОБА_2 підлягає стягненню на користь позивача вказана заборгованість на підставі ст. 1049 ЦК України, згідно якої позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Крім того, як вже зазначалось вище, відповідач зобов’язався сплачувати відсотки за користування кредитом в розмірі 13,5 % річних, однак, знову ж таки, не сплачував у повному обсязі, внаслідок чого у нього виникла заборгованість по відсоткам в розмірі 960,9 доларів США, які на підставі ст. 1048 ЦК України, згідно якої позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, в розмірі встановленому договором – повинні бути стягнуті з ОСОБА_2 на користь банку.
Пунктом 10.1. кредитного договору передбачено, що за порушення строків повернення кредитної заборгованості, процентів за користування кредитом та комісій, передбачених положеннями цього Договору, позичальник сплачує кредитору пеню в розмірі 0,5 % від своєчасно не сплаченої суми за кожен день прострочення, яка, згідно розрахунку складає 2267,43 доларів США – пеня за прострочення тілу кредиту; 929,91 доларів США – пеня за прострочення відсотків по кредиту та підлягають стягненню з ОСОБА_2 на користь банку.
Таким чином, враховуючі викладене, суд приходить до висновку, що з ОСОБА_2 на користь банку підлягають стягненню грошові кошти в розмірі 12434,37 доларів США, що становить на день розгляду справи 99381,68 гривень (розрахунок здійснено згідно встановленого курсу НБУ на день розгляду справи: 7,99 гривень за 1 долар США), де: заборгованість по кредиту складає 66146, 96 гривень; несплачені проценти складають 7679,99 гривень; пеня за прострочення тілу кредиту складає 18122,43 гривень; пеня за прострочення відсотків по кредиту складає 7432,3 гривень.
В матеріалах справи відсутня довідка про курс гривні до долара США, встановлений НБУ, однак, суд вважає за можливе визнати цей факт загальновідомим та, відповідно, таким, що не підлягає доказуванню згідно ч. 2 ст. 61 ЦК України, оскільки щоденно курс НБУ транслюється по телебаченню та доступний в мережі «Інтернет» на офіційному сайті Національного банку України.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати, тому з відповідача на користь позивача підлягають стягненню витрати по справі в розмірі 993,81 гривень, сплачених позивачем за первісним позовом у вигляді судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи.
На підставі вищенаведеного, керуючись ст. ст. 3, 5-8, 10, 57, 60, 88, 212, 214, 215 ЦПК України, ст. 16, 203, 215, 235, 524, 526, 527, 530, 533, 1048-1050 ЦК України, -
ВИРІШИВ:
Позовні вимоги Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль» до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості – задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль»:
- заборгованість по кредиту 66146 (шістдесят шість тисяч сто сорок шість) гривень 96 (дев’яносто шість) копійок;
- несплачені проценти 7679 (сім тисяч шістсот сімдесят дев’ять) гривень 99 (дев’яносто дев’ять) копійок;
- пеня за прострочення тілу кредиту 18122 (вісімнадцять тисяч сто сорок дві) гривні 43 (сорок три) копійки;
- пеня за прострочення відсотків по кредиту 7432 (сім тисяч чотириста тридцять дві) гривні 30 (тридцять) копійок;
- судові витрати 993 (дев’ятсот дев’яносто три) гривні 81 (вісімдесят одна) копійка;
а всього 100375 (сто тисяч триста сімдесят п’ять) гривень 49 (сорок дев’ять) копійок.
В задоволенні позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «ОСОБА_1 Аваль» про визнання кредитного договору удаваним правочином – відмовити.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.
Апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного суду Дніпропетровської області через Новомосковський міськрайонний суд Дніпропетровської області протягом десяти днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом десяти днів з дня отримання копії цього рішення.
Суддя І.Г.Дубовенко