РІШЕННЯ Іменем України
18 жовтня 2006 року колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим в складі:
Головуючого Шестакової Н.В. Суддів М'ясоєдової Т.М. Летягіної О.В. При секретарі Войциховській Е.В.,
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3 і гаражно-будівельному коопертиву НОМЕР_2 про визнання угоди недійсною, розділ майна і стягнення моральної шкоди за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Центрального районного суду М.Сімферополя від 27 червня 2006 року,
В С Т А Н О ВИ Л А :
У липні 2004 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 і гаражно-будівельному кооперативу НОМЕР_2 про розділ спільного сумісного майна у вигляді гаражу в ГБК НОМЕР_2, посилаючись на те, що спірне майно було придбано ним та відповідачкою ОСОБА_2 на ім"я останьої. У цей час він бажає розділити це майно шляхом передачі гаражу відповідачці з сплатою йому компенсації у сумі 3975грн.
У березні 2006 року позивач доповнив позовну заяву і додатково просив визнати недійсною угоду між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 щодо гаражу, поновити ОСОБА_2 у членах ГБК і стягнути з відповідачів моральну шкоду. Позивач зазначив, що переоформлення гаражу на ОСОБА_3 було зроблено без його письмової згоди, порушені його права власника частки гаражу, незаконними діями відповідачів йому також спричинені моральні страждання (а.с.67-69).
У червні 2006 року позивач доповнив позовну заяву вимогою про визнання спірного гаражу спільною сумісною власністю, оскільки після вступу , його дружини у члени ГБК вони сплатили внесок за гараж і стали власниками зазначеного майна на підставі ст.ст. 15,16 Закону України „Про власність" і ст.ст.60,69,71 СК України (а.с. 120-122).
Рішенням суду позов задоволено частково. Постановлено визнати гараж НОМЕР_1 у ГБК НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1; визнати недійсною угоду між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 по переоформленню гаражу НОМЕР_1; виділити із спільної сумісної власності подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1 - гаражу НОМЕР_1 1/2 частку, зобов'язати ОСОБА_2 сплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 3100грн., залишити за ОСОБА_2 зазначений гараж в цілому.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставить питання про скасування рішення суду у частині задоволення позову з ухваленням нового рішення у цій частині про відмову у позові на тій підставі, що висновки суду про купівлю гараж шляхом внесення коштів-пайового внеску до ГБК, є необгрунтованими; фактично вона була користувачем гаражу; відсутні правовстановлюючі документи на цей гараж; крім того, відсутня яка-небудь угода між нею та її матір"ю щодо гаражу.
Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, заслухавши
доповідача, сторони, їх представників, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Задовольняючи позов частково, суд першої інстанції виходив з того, що подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1 у жовтні 1998 року придбали гараж НОМЕР_1 у ГБК НОМЕР_2, гроші до кооперативу сплачувалися обома з подружжя, тому цей гараж є спільною сумісною власністю; з 15 квітня 2004 року власником гаражу стала ОСОБА_3 відповідачка ОСОБА_2 розпорядилася спірним гаражом без згоди позивача, тому при укладенні правочину по оформленню гаражу за ОСОБА_3 порушені норми ЦК України.
Висновки суду не відповідають вимогам матеріального права.
Відповідно до ст.15 Закону України „Про власність'' член гаражного кооперативу, який повністю вніс свій пайовий внесок за гараж, наданий йому в користування, стає власником цього майна. Позивач стверджує, що спірний гараж є спільною сумісною власністю, однак не надав суду жодного доказу про повну сплату пайового внеску за гараж. Книжка грошових вкладів (а.с.4-6), на яку посилався суд першої інстанції, не може бути доказом придбання гаражу у власність, оскільки містить відомості про сплату щорічних членських внесків та періодичних внесків на енергопостачання і інші поточні нужди.
У засіданні суду апеляційної інстанції голова ГБК НОМЕР_2 пояснив, що за Статутом ГБК не передбачено сплату пайових внесків за гаражі; які-небудь документи щодо сплати пайових внесків відсутні; йому відомо із слів, що ОСОБА_2 у 1998 році сплатила вартість гаражу НОМЕР_1 колишньому користувачу, який виїхав за кордон і проживає у іншій країні, після чого ОСОБА_2 стала членом ГБК.
Згідно з ст. 59 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути
підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Як свідчать матеріали справи, позивач у якості доказів
виникнення права спільної сумісної власності надав суду усні пояснення, а також
посилався на пояснення представника ГБК НОМЕР_2 і ОСОБА_2. Зазначені засоби
доказування не є допустимими при встановленні статусу майна на праві власності, потрібні інші письмові докази у вигляді даних про сплату пайового внеску за гараж або правовстановлюючі документи.
Відсутність зазначених документів свідчить про необґрунтованість позову.
Крім того, за даними справи ніякої угоди між відповідачами не існує.
Фактично ОСОБА_2 вийшла із членів ГБК НОМЕР_2, а ОСОБА_3 стала членом
ГБК НОМЕР_2.
Відповідно до ст.60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
На підставі наведеного рішення суду підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову у позові.
Керуючись ст.ст.303,307,309 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів
ВИРІШИЛА:
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити Рішення Центрального районного суду М.Сімферополя від 27 червня 2006 року
скасувати.
Відмовити ОСОБА_1 у задоволенні позову до ОСОБА_2, ОСОБА_3 і гаражно-будівельному коопертиву НОМЕР_2 про визнання гаражу НОМЕР_1 у ГБК НОМЕР_2 по АДРЕСА_1 спільною сумісною власністю подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1, визнання недійсною угоди між ОСОБА_2 і ОСОБА_3 по переоформленню гаражу НОМЕР_1 і виділення із спільної сумісної власності подружжя ІНФОРМАЦІЯ_1 - гаражу НОМЕР_1 1/2 частку з покладенням на ОСОБА_2 зобов"язання сплатити ОСОБА_1 грошову компенсацію у розмірі 3100грн. і залишенням за ОСОБА_2 зазначеного гаражу в цілому.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення.
Рішення може бути оскаржене у касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців з дня проголошення.