У Х В А Л А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 листопада 2012 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Рівненської області в складі :

головуючого судді - Мельника Ю.М.,

суддів: Демянчук С.В., Ковальчук Н.М.,

секретаря судового засідання Пиляй І.С.

за участю представника відповідача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рівненського міського суду від 14 вересня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3, ОСОБА_4, публічного акціонерного товариства Комерційного банку „ПриватБанк" про визнання кредитного договору , договору іпотеки та заставної недійсними,

В С Т А Н О В И Л А :

У лютому 2012 року ОСОБА_2 звернулася в суд із позовом в якому просила визнати недійсним кредитний договір №ROHPGA00100261 , що був укладений 21 липня 2007 року її чоловіком -ОСОБА_3 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" . Одночасно позивачка просила визнати недійсним договір іпотеки від 21 липня 2007 року , що був укладений ОСОБА_4 та ЗАТ КБ "ПриватБанк" на забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов"язань за вказаним вище кредитним договором. ( а.с. 2-9, 40-47)

Рішенням Рівненського міського суду від 14 вересня 2012 року в задоволенні вказаного позову було відмовлено.

Не погодившись із рішенням суду, ОСОБА_2 подала апеляційну скаргу, в якій вказувала на його незаконність.

Зазначала, що суд першої інстанції необгрунтовано відхилив її доводи про те, що на момент укладення спірного договору кредиту ЗАТ КБ „ПриватБанк" не мав індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій в іноземній валюті, тому банк протиправно видавав кредит ОСОБА_3 в іноземній валюті та протиправно отримував від останнього платежі в іноземній валюті. Стверджувала , що кредитний договір суперечить вимогам ст. 192 , 533 ЦК України , Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю ", а тому відповідно до правил ч. 1 ст. 215 ЦК України такий правочин має бути визнаний судом недійсним.

Окрім того , зазначала , що оспорюваний договір між ОСОБА_3 та банком виходить за межі дрібного побутового договору. Оскільки вона , як дружина ОСОБА_3, не давала згоди на укладення такого договору , то суд мав захистити її порушене право шляхом визнання такого договору недійсним.

Одночасно стверджувала , що суд першої інстанції безпідставно відхилив її доводи про протиправне збільшення банком в односторонньому порядку процентної ставки по кредитному договору.

Також вказувала , що суд не звернув уваги , що кредитування мав право здійснювати лише Банк , а не його Рівненська філія.

На її думку ,суд також не врахував , що іпотечне житло є єдиним житлом її Провадження № 22-ц1790/1981/2012 Головуючий у 1 інстанції : Панас О.В.

Доповідач : Мельник Ю.М.

сім"ї а іпотекодавець не довів до її відому змісту і суті іпотечного договору , хоча відповідно до умов договору мав це зробити.

Вважала, що кредитний договір між ОСОБА_3 та банком від 21.08.2007 року є недійсним, як і договір іпотеки, що був укладений між ОСОБА_4 та банком для забезпечення виконання ОСОБА_3 зобов"язань за кредитним договором .

Із цих підстав просила оскаржуване рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити в повному обсязі.

ОСОБА_2, ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , будучи належним чином повідомленими про час та місце розгляду справи , повторно в судове засідання апеляційного суду не з"явилися , а тому суд вирішив справу без їх участі.

Представник ПАТ КБ „ПриватБанк" ОСОБА_5 у судовому засіданні та в запереченнях на апеляційну скаргу вказував на законність та обгрунтованість рішення місцевого суду і просив апеляційну скаргу відхилити , а рішення місцевого суду - залишити без зміни.

За результатами апеляційного розгляду колегія суддів прийшла до висновку, що апеляційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає з таких підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову , суд першої інстанції обгрунтовано виходив із того , що позивачка не була стороною оспорюваних правочинів і її права цими правочинами не порушуються , а наведені нею в позовній заяві підстави не можна визнати достатніми для визнання недійсними оспорюваних позивачкою правочинів.

Колегія суддів погоджується із таким висновком місцевого суду і вважає, що він грунтується на досліджених судом доказах та відповідає вимогам законодавства.

Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець ) зобов"язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором , а позичальник зобов"язується повернути кредит та сплатити проценти.

Як вбачається з матеріалів справи і це встановлено судом першої інстанції , 21 серпня 2007 року між ОСОБА_3 та ЗАТ КБ „ПриватБанк" ( правонаступник ПАТ КБ "Приватбанк") було укладено кредитний договір, відповідно до якого Банк надав ОСОБА_3 кредит у розмірі 25000 дол. США на споживчі цілі , а також у розмірі 2530 доларів США - на сплату страхових платежів на строк з 21 серпня 2007р. по 17 серпня 2017р. Сторони також домовилися , що за користування кредитом ОСОБА_3 мав сплачувати банку відсотки у розмірі 0.92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом. (п.7.1). ( а.с. 11-13) .

Зазначене свідчить , що ОСОБА_2 ( позивачка) не була стороною вказаного правочину.

Оспорюючи вказаний правочин , позивачка з посиланням на ст. 65 СК України просила визнати цей правочин недійсним , оскільки він виходить за межі дрібного побутового договору на вчинення якого вона не давала своєї згоди.

Відповідно до п. 25 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів , що виникають з кредитних правовідносин" від 30 березня 2012 року № 5 слідує, що положення ст. 65 СК України щодо порядку розпорядження майном , що є об"єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини , які стосуються розпорядження майном , що є у спільній сумісній власності подружжя , і не стосується права одного із подружжя на отримання кредиту , оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.

За таких обставин суд першої інстанції обгрунтовано відхилив доводи позивачки щодо недійсності кредитного договору з підстав , передбачених ст. 65 СК України.

Окрім того , суд першої інстанції прийшов до обгрунтованого висновку , що здійснення банком операцій в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству , оскільки такі операції банк здійснював на підставі банківської ліцензії Національного Банку України від 19.03.1992 року №22 на право здійснення банківських операцій, визначених ч.1 п.5-11 ч.2 ст. 47 ЗУ „Про банки і банківську діяльність" та дозволу № 22-1 виданого Національним Банком України 4 грудня 2001 року на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 ч.2 та ч.4 ст.47 ЗУ „Про банки і банківську діяльність", в додатку до якого передбачено право банку здійснювати операцій в іноземній валюті. (а.с. 70-73)

Така позиція суду першої інстанції узгоджується із роз"ясненнями , які містяться в п. 11 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ "Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів , що виникають з кредитних правовідносин від 30 березня 2012 року № 5 згідно якого слідує, що надання та одержання кредиту в іноземній валюті, сплата процентів за таким кредитом не потребують наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України , як засобу платежу у жодної зі сторін кредитного договору.

Не спростовують висновків суду і посилання апелянта на невідповідність передбаченого п .2.3.1 кредитного договору права банку в односторонньому порядку збільшуватьи розмір процентної ставки за користування кредитом вимогам законодавства.

Із матеріалів справи вбачається, що кредитний договір сторони уклали 21 серпня 2007 року , а ст. 1056-1 ЦК України , якою було заборонено збільшення банком в односторонньому порядку розміру процентної ставки набрала чинності в січні 2009 року.

Відповідно до ч. 2 ст. 5 ЦК України акт цивільного законодавства не має зворотньої дії в часі , крім випадків , коли він пом"якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

ОСОБА_2 ні в позовній заяві , ні в апеляційній скарзі не оспорювала факту конкретного підняття банком процентної ставки , а оспорювала п. 2.3.1 кредитного договору, який на час укладення кредитного договору не суперечив діючому законодавству.

Не спростовують висновків місцевого суду і покликання позивачки на те, що договір з нею укладав не банк , а його філія , оскільки із змісту кредитного договору та договору іпотеки вбачається, що вказані договори зі сторони банку підписав представник банку - керівник бізнесу "Іпотечне кредитування" Рівненської філії ЗАТ КБ "ПриватБанк" ОСОБА_6 ( а.с. 11-17).

Колегія суддів також прийшла до висновку , що доводи апеляційної скарги про незаконність рішення місцевого суду в частині відмови в задоволенні позову про визнання іпотечного договору недійсним не спростовують рішення місцевого суду.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека є видом забезпечення виконання зобов"язання нерухомим майном , що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця , згідно з яким іпотеколдавець має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов"язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Із матеріалів справи вбачається і це встановлено судом першої інстанції , що для забезпечення виконання зобов"язань ОСОБА_3 за кредитним договором між ОСОБА_4 та ЗАТ КБ „ПриватБанк" ( правонаступник ПАТ КБ "ПриватБанк") 21 серпня 2007 року укладено договір іпотеки, відповідно до якого ОСОБА_4 передала в іпотеку належну їй на праві власності квартиру АДРЕСА_1. ( а.с. 14-17).

Із зазначеного слідує, що ОСОБА_2 не була стороною договору іпотеки.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 із 14 травня 2004 року перебуває у шлюбі з ОСОБА_3 і мають від шлюбу неповнолітніх дітей: ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, ОСОБА_8 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_9 ІНФОРМАЦІЯ_3 ( а.с. 18-21).

На час укладення договору кредиту та договору іпотеки позивачка та її неповнолітні діти не були зареєстровані в квартирі АДРЕСА_1.( а.с. 22-23).

За таких обставин суд першої інстанції прийшов до вірного та обгрунтованого висновку , що укладенням договору іпотеки права позивачки та її неповнолітніх дітей порушені не були і підстави для визнання такого правочину недійсним відсутні.

Враховуючи зазначене , колегія суддів прийшла до висновку , що рішення суду першої інстанції було ухвалене з дотриманням норм матеріального та процесуального права а доводи апеляційної скарги не спростовують висновків місцевого суду, тому підстав для задоволення апеляційної скарги колегія суддів не знаходить.

На підставі наведеного та керуючись п.1 ч.1 ст. 307 , ст. 308 , ст. 315, ст. 317 ЦПК України, колегія суддів,

У Х В А Л И Л А :

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - відхилити, а рішення Рівненського міського суду від 14 вересня 2012 року залишити без зміни.

Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення.

Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають право оскаржити ухвалу апеляційного суду та рішення суду першої інстанції до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ в касаційному порядку протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили ухвали суду апеляційної інстанції.

Головуючий :

Судді :