Справа № 22-ц/2690/14928/12
Головуючий у 1 інстанції: Васильченко О.В.
Доповідач у II інстанції: Рейнарт І.М.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
1 листопада 2012 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва у складі:
головуючого - судді Рейнарт І.М.
суддів Кулікової С.В., Білич І.М.
при секретарі Кононенко В.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 на рішення Подільського районного суду м. Києва від 30 серпня 2012р. по цивільній справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, яка діє в інтересах недієздатної ОСОБА_5, Товариства з обмеженою відповідальністю "Стройторг", треті особи: орган опіки та піклування Подільської районної у м. Києві державної адміністрації, Головне управління юстиції у м. Києві
про визнання інвестором за договором інвестування будівництва житлового будинку, визнання права власності на квартиру,
встановила:
позивачка звернулася до суду з позовом про визнання договору інвестування будівництва житлового будинку від 27 жовтня 2003р. квартири АДРЕСА_1, який укладено між ОСОБА_5 та ТОВ "Стройторг" недійсним в частині інвестора (покупця), визнання за нею права власності на квартиру АДРЕСА_1 та витребувати дану квартиру від ОСОБА_4 на її користь.
Мотивуючи позовні вимоги, позивачка зазначала, що у 2003р. особисто інвестувала свої кошти у будівництво спірної квартири, однак договір інвестування був укладений на ім'я її племінниці недієздатної ОСОБА_5 для того, щоб вона проживала в цій квартирі. Однак, на початку 2010р. вона дізналася, що опікун недієздатної, її сестра ОСОБА_4, оформила спірну квартиру на своє ім'я, уклавши з недієздатною договір дарування, що суперечить діючому законодавству. Позивачка стверджувала, що договір інвестування є недійсним у частині покупця відповідно до вимог ст.ст. 215, 217 ЦК України, на підставі ст. 392 ЦК України просила визнати за нею право власності на квартиру та відповідно до ст. 387 ЦК України витребувати спірну квартиру у опікуна недієздатної на її користь.
У подальшому позивачка зменшила позовні вимоги і просила визнати її інвестором за договором інвестування будівництва житлового будинку від 27 жовтня 2003р. та визнати за нею право власності на спірну квартиру.
Рішенням суду від 30 серпня 2012р. у задоволенні позову відмовлено.
Представник позивачки подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та постановити нове про задоволення позовних вимог.
В апеляційній скарзі посилається на те, що судом невірно встановлені обставини справи, не взято до уваги покази свідків про те, що саме позивачкою вносилися кошти за інвестиційним договором, що даний договір має ознаки, як договору доручення, так і договору купівлі-продажу. Також апелянт посилається на те, що судом невірно застосовані строки позовної давності.
Апелянт, будучи належним чином повідомленим про день та час судового розгляду
- 2 -
апеляційної скарги, у судове засідання не з'явився, причини неявки суду не повідомив, тому колегія суддів вирішила за можливе розглянути апеляційну скаргу у відсутність апелянта.
Колегія суддів, заслухавши суддю доповідача, пояснення представника ТОВ "Стройторг", вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що правовідносини сторін регулюються нормами Цивільного кодексу України, що наявне рішення суду про визнання інвестиційного договору дійсним, а також, що позивачкою пропущенні строки звернення до суду.
Однак, повністю погодитися з такими висновками суду не можна.
Судом встановлено, що 27 жовтня 2003р. між ТОВ "Стройторг" та ОСОБА_5 був укладений договір інвестування будівництва житлового будинку. Об'єктом інвестування виступала двохкімнатна квартира у будинку АДРЕСА_1.
Відповідно до ч. 1 ст. 6 Закону України "Про інвестиційну діяльність" (далі Закон) відносини, що виникають при здійсненні інвестиційної діяльності на Україні, регулюються цим Законом, іншими законодавчими актами України.
Частинами 1 та 2 ст. 9 вищезазначеного закону передбачено, що основним правовим документом, який регулює взаємовідносини між суб'єктами інвестиційної діяльності, є договір (угода). Укладення договорів, вибір партнерів, визначення зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, є виключною компетенцією суб'єктів інвестиційної діяльності.
Таким чином, правовідносини сторін регулюються вищезазначеним законом, а не нормами Цивільного Кодексу України.
Посилання позивача та апелянта на те, що договір інвестування є змішаним договором, так як має ознаки договору доручення та договору купівлі-продажу, колегія суддів вважає надуманими, так як договір інвестування є самостійним договором, який передбачений вищезазначеним законом.
У статті 1 Закону визначено, що Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів
діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.
Частинами 2 та 3 ст. 5 Закону визначено, що інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених
майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора.
Таким чином, позивачка повинна була довести суду, що саме нею вносилися платежі за інвестиційним договором.
При цьому, колегія суддів вважає безпідставним посилання суду першої інстанції на те, що вказані обставини були встановлені судовим рішенням від 16 травня 2012р., так як предметом судового розгляду не були обставини, які зазначені у даній позовній заяві.
У порушення вимог ст. 60 ЦПК України позивачкою не було надано суду достовірних та належних доказів того, що нею вносилися платежі за договором, який був укладений ОСОБА_5, так як не надано жодного фінансового документу у підтвердження здійснення таких дій. При цьому, опікуном ОСОБА_5 суду були надані квитанції у підтвердження внесення таких платежів (с.с.46).
Крім того, між ТОВ "Стройторг" та ОСОБА_5 було укладено три додатки до договору інвестування будівництва, зокрема, 30 жовтня 2003р. та 11 листопада 2004р., про які не зазначалося позивачкою, що спростовує її посилання на те, що саме вона укладала договір інвестування будівництва, а відповідачка ніяких дій по договору не здійснювала.
Колегія суддів вважає, що покази свідка ОСОБА_6 не можуть бути достатніми та належними доказами у підтвердження позовних вимог, оскільки вказаний свідок є сином позивачки та зацікавленою особою у вирішенні даного спору, крім того,
- 3 -
його пояснення не підтверджується іншими письмовими доказами.
Відповідно до ч. 1 ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов'язки відповідно до договору.
Зі змісту договору інвестування будівництва житлового будинку вбачається, що правовідносини сторін договору закінчилися у момент закінчення будівництва будинку та видачі інвестору технічного паспорта та свідоцтва про право власності на квартиру (с.с.44).
11 серпня 2005р. ОСОБА_5 було видано свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1 (с.с.79).
Позивачкою дане свідоцтво оспорено у встановленому законом порядку не було.
Заявляючи вимоги про визнання права власності на вищезазначену квартиру, позивачка, як на підставу позову, посилалася на ст. 392 ЦК України.
Вказана норма передбачає право власника майна пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Позивачка не набула права власності на спірну квартиру, не є її власником, тому відсутні правові підстави для задоволення її позовних вимог відповідно до зазначеної норми закону.
Враховуючи вищевикладене, колегія суддів вважає, що позивачкою під час судового розгляду не було надано належних та достатніх доказів у підтвердження своїх позовних вимог, тому вони задоволенню не підлягають.
При цьому, колегія суддів погоджується з посиланням апелянта на те, що судом безпідставно застосована позовна давність.
Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
У п. 11 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009р. "Про судове рішення у цивільній справі" роз'яснено, встановивши, що строк для звернення з позовом пропущено без поважної причини, суд у рішенні зазначає про відмову в позові з цих підстав, якщо про застосування позовної давності заявлено стороною у спорі, зробленою до ухвалення ним рішення, крім випадків, коли позов не доведено, що є самостійною підставою для цього.
Відмовляючи у задоволенні позовних вимог у зв'язку із їх недоведеністю, суд першої інстанції не мав правових підстав для застосування позовної давності.
Відповідно до ст. 309 ЦПК України підставами для скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є неправильне застосування норм матеріального права.
Оскільки судом першої інстанції неправильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів скасовує рішення суду в цій частині та постановляє нове рішення.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 309, 313-314, 316-317 ЦПК України, колегія суддів
вирішила:
апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Подільського районного суду м. Києва від 30 серпня 2012р. скасувати в частині застосування норм матеріального права та постановити в цій частині нове рішення.
В іншій частині рішення суду від 30 серпня 2012р. залишиити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді: