АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД М. КИЄВА
Справа № 22-11351/12 Головуючий у1-й інстанції - Гуменюк А.І.
Доповідач - Усик Г.І.
У Х В А Л А
І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И
30 жовтня 2012 р. Колегія суддів судової палати з цивільних справ Апеляційного суду м. Києва в складі:
головуючого - Усика Г.І.
суддів - Нежури В.А., Соколової В.В.
при секретарі - Ярмолюк М.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві апеляційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 листопада 2011 р. у справі за позовом ОСОБА_3 до Публічного акціонерного товариства «СЕБ Банк» про визнання правочинів недійсними,-
в с т а н о в и л а:
У березні 2011 р. ОСОБА_3 звернувся з позовом до ПАТ «СЕБ Банк» (правонаступником якого є ПАТ «ФІДОБАНК»), в якому з урахуванням уточнення, просив визнати несправедливими та недійсними умови п.2 Розділу 1 та пункт «Визначення термінів», п.2.4.2., п.2.4, п.2.10.3, п.3.1, п.3.3, п.5 Розділу 2 кредитного договору №430 від 29.03.2007 р., визнати недійсним кредитний договір №430 від 29.03.2007 р. в цілому, та визнати недійсним договір іпотеки №430 від 29.03.2007 р. недійсним, виключити з Державного реєстру іпотек запис про державну реєстрацію Договору іпотеки №430 від 29.03.2007 р.; відомості (запис) про обтяження майна іпотекою, а саме земельної ділянки зазначеної у договорі іпотеки; вилучити з Єдиного реєстру заборон на відчуження об'єктів нерухомого майна обтяження на земельну ділянку площею 0,1000 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, кадастровий номер 8000000000:62:264:003, та виключити запис про заборону відчуження нерухомого майна, яке було передано у іпотеку за договором іпотеки, укладеним між позивачем та відповідачем.
Свої вимоги обґрунтовував тим, що умови кредитного договору, укладені з порушенням вимог ч.1 ст.203 ЦК України, п.5 ст.11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів», є несправедливими, а також укладені з порушенням ч.3 ст.65 СК України, оскільки його дружина ОСОБА_5 не надавала згоду на укладення кредитного договору, що є підставою для визнання його недійсним в цілому.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 29.11.2011 р. в задоволенні позову відмовлено.
В апеляційній скарзі представник ОСОБА_3 просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення по суті позовних вимог, посилаючись на неповне з'ясування судом обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права.
Зазначав, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального права, а саме ст. 1056-1 ЦК України, ст.ст. 11,18 Закону України «Про захист прав споживачів», ст.1 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», п.3.3. «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», які затверджені постановою Правління НБУ №168 від 10.05.2007 р.
Крім того, суд не взяв до уваги його доводи про несправедливість умов кредитного договору, та невідповідність їх нормам чинного законодавства, в тому числі і щодо визначеної в договорі плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого відсотка в розмірі 6,6 % річних + LIBOR.
В судовому засіданні представник ОСОБА_3 просив задовольнити апеляційну скаргу з наведених у ній підстав.
Представник ПАТ «ФІДОБАНК» просив апеляційну скаргу відхилити, посилаючись на те, що рішення суду є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги безпідставними.
Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які приймали участь в судовому засіданні, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів виходить з наступного.
Судом встановлено, що 18.01.2007 р. між ОСОБА_3 та ВАТ «СЕБ Банк» (правонаступником якого був ПАТ «СЕБ Банк», а в подальшому ПАТ «ФІДОБАНК») укладено кредитний договір №339 А, за умовами якого позивач отримав кредит у розмірі 200 000 доларів США, цільове призначення якого - будівництво житлового будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_2, строком до 18.01.2027 р., з відсотковою ставкою за користування кредитом, яка розраховується як сума значення LIBOR та фіксованого відсотку, який складає 6,6 % річних.
Додатковою угодою №1 до кредитного договору №339 А від 18.01.2007 р. розмір кредиту становив 340 000 доларів США.
29.03.2007 р. між сторонами укладено договір іпотеки №430, предметом якого є земельна ділянка з цільовим призначенням: для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд площею 0,1000 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції правильно виходив з того, що банки мають право на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу здійснювати операції з валютними цінностями, в тому числі надання кредитів в іноземній валюті, а тому, враховуючи наявність у відповідача банківської ліцензії та письмового дозволу, його дії щодо видачі валютного кредиту є законними.
Також, суд зазначив, що сторони обумовили всі умови кредитування, які не суперечили чинному законодавству на момент укладання договору.
Такий висновок суду ґрунтується на матеріалах справи та вимогах закону.
Згідно ст.627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до ст.638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до вимог ч.1 ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою третьою, пятою, шостою статті 203 цього Кодексу.
Перевіряючи доводи позивача щодо невідповідності умов кредитного договору та договору іпотеки вимогам Законів України «Про захист прав споживачів», «Про банки та банківську діяльність», суд першої обґрунтовано керувався тим, що позивач не навів переконливих доказів на підтвердження своїх доводів.
Зокрема, суд зазначив, що волевиявлення позивача на укладення цих договорів було вільним і відповідало його внутрішній волі, він був ознайомлений з умовами договорів, наслідками порушення своїх зобов'язань, знав, що курс валют не є незмінним, міг передбачити ризики отримання кредиту в іноземній валюті внаслідок зростання курсу валют.
Щодо доводів апеляційної скарги про невідповідність вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» визначеної в кредитному договорі плаваючої процентної ставки, що складається з фіксованого відсотка 6,6% річних +LIBOR, то перевіряючи такі доводи колегія суддів виходить з наступного.
Відповідно до ст.1056-1 ЦК України розмір процентів та порядок їх сплати визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозиції, які склались на кредитному ринку, строку користування кредитом, розмір облікової ставки та інших факторів.
Позивач не довів, що визначений сторонами розмір процентів не відповідає зазначеним вимогам закону.
Також є безпідставними його посилання на порушення Банком п.3.3 «Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту», затверджені постановою правління НБУ від 10.05.20007 р. № 168, відповідно до якої банки зобов'язані в кредитному договорі зазначати сукупну вартість кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, визначивши її як в процентному значенні у вигляді реальної процентної ставки (в процентах річних), так і в грошовому виразі, оскільки зазначений нормативний документ був прийнятий після укладення сторонами кредитного договору.
Правильно суд першої інстанції не прийняв до уваги і доводи позивача на те, що кредитний договір укладений з порушенням вимог ч.3 ст.65 СК України, з посиланням на те, що дружина позивача ОСОБА_5 не надала письмової згоди укладення цього договору, оскільки в даному конкретному випадку не відбувалось розпорядження майном подружжя, що є його спільною сумісною власністю, договір не потребував нотаріального посвідчення або державної реєстрації, і крім того з такими вимогами у разі недотримання вимог закону повинен звертатись другий з подружжя, а не особа яка уклала угоду щодо розпорядження майном.
З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, а доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставними.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 314, 315 ЦПК України, колегія суддів
у х в а л и л а:
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилити, а рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 29 листопада 2011 р. залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів шляхом подання до цього суду касаційної скарги.
Головуючий: Судді: