ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ  

 ПОСТАНОВА          

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ          

          

07 листопада 2006 р.

№ 7/14

Вищий  господарський суд  України у складі колегії  суддів:

Т. Дроботової - головуючого Н. Волковицької Л. Рогач

за участю представників:

позивача

Прасов О.О. –прокурор

відповідача

Коврига О.І. –дов. від 17.05.2006р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу

Відкритого акціонерного товариства «Дніпропетровське виробниче сільськогосподарське –рибоводне підприємство»

на  постанову

від 22.06.2006р. Дніпропетровського апеляційного господарського суду

у справі

№ 7/14 господарського суду Дніпропетровської області

за позовом

Прокурора Криворізької міжрайонної природоохоронної  прокуратури в інтересах держави в особі Криворізької  районної державної адміністрації

до	- Відкритого акціонерного товариства «Дніпропетровське виробниче сільськогосподарське –рибоводне підприємство» - Державного підприємства «Криворізьке лісове господарство»

про	визнання недійсним договору

ВСТАНОВИВ:

Прокурор Криворізької міжрайонної природоохоронної  прокуратури в інтересах держави в особі Криворізької  районної державної адміністрації звернувся до господарського суду Дніпропетровської області з позовом про визнання недійсним договору оренди землі від  04.01.2002р., укладеного між Криворізьким держлісгоспом та ВАТ «Дніпропетровське виробниче сільськогосподарське –рибоводне підприємство»та повернення спірної земельної ділянки  ДП «Криворізьке лісове господарство», на підставі частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, статті 211 Земельного кодексу України.

На думку прокурора,  вказаний договір не відповідає вимогам законодавства України з тих підстав, що не містить всіх істотних умов, встановлених діючим законодавством для договору оренди землі, а саме, не визначена орендна плата, умови збереження стану об’єкта оренди, умови і строки передачі земельної ділянки орендарю,  умови повернення  земельної ділянки орендодавцеві, існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини, відповідальність сторін.

ВАТ «Дніпропетровське виробниче сільськогосподарське –рибоводне підприємство»у відзиві на позовну заяву проти позову заперечував, посилаючись при цьому на відсутність права у Криворізької державної адміністрації здійснювати функції щодо розпорядження землями лісового фонду.

Крім того, відповідач вважає ДП «Криворізьке лісове господарство»належним орендодавцем земельної ділянки із земель лісового фонду, а умови договору оренди такими, що відповідають вимогам діючого законодавства, які діяли на час укладення договору.

Рішенням господарського суду Дніпропетровської області (суддя          Коваль Л.А.) у задоволення позовних відмовлено.

Ухвалюючи судове рішення, суд дійшов висновку, що права особи, яка наділена повноваженнями розпоряджатися землею, не підлягають захисту шляхом задоволення позову про визнання не дійсною угоди, стороною в якій така особа не є, тобто, з застосуванням правового механізму, встановленого частиною 2 статті 48 Цивільного кодексу УРСР, незалежно від того, чи відповідає спірна угода закону.

В даному випаду, визнання спірного договору недійсним не призведе до захисту права Криворізької районної державної адміністрації, яка не є стороною у спірному договорі, оскільки за позовною вимогою прокурора, земельна ділянка підлягає поверненню ДП «Криворізьке лісове господарство», тобто відповідачу у справі.

За апеляційним поданням прокурора Криворізької міжрайонної природоохоронної  прокуратури в інтересах держави в особі Криворізької  районної державної адміністрації Дніпропетровський апеляційний господарський суд переглянув рішення господарського суду Дніпропетровської області в апеляційному порядку та постановою  від 22.06.2006р. скасував його, провадження у справі припинив н6а підставі приписів пункту 11 статті 80 Господарського процесуального кодексу України.

Постанова мотивована тим, що оскільки порядок укладення договорів оренди землі лісового фонду Лісовим кодексом України не врегульований, виходячи з приписів частини 2 статті 1 вказаного Кодексу, слід керуватися норманами Закону України «Про оренду землі».

Відповідно до статті 16 Закону України «Про оренду землі»(в редакції, що була чинною на час укладення спірного договору), договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації.

Відсутність у договорі оренди однієї з істотних умов, передбачених статтею 14, а також порушення вимог статей 4, 5, 6, 9, 13, 15Закону України «Про оренду землі», є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди, згідно зі статтею 18 цього Закону.

Ухвалюючи постанову, суд дійшов висновку, що підписуючи договір оренди, сторони не досягли домовленості за такими істотними умовами, як орендна плата, умови збереження стану об’єкту оренди, умови і строки передачі земельної ділянки орендарю, умови повернення земельної ділянки орендодавцеві, існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки, визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об’єкта оренди чи його частини, відповідальності сторін.

Державна реєстрації договору у даному випадку не здійснювалась.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважає, що договір оренди від 04.01.2002р. не набрав чинності, тобто є неукладеним, у зв’язку з чим провадження у справі підлягає припиненню.

ВАТ «Дніпропетровське виробниче сільськогосподарське –рибоводне підприємство»подало до Вищого господарсько го суду України касаційну скаргу на постанову Дніпропетровського апеляційного госпо дарського суду, в якій просить її скасувати, а рішення господарського суду Дніпропетровської області  від 10.02.2006р. залишити без змін, обґрунтовуючи касаційну скаргу доводами про неправильне застосування судами норм матеріального та процесуального права.

Зокрема, заявник у касаційній скарзі посилається на те, що Дніпропетровський апеляційний господарський суд не звернув уваги на пропущення прокурором Криворізької міжрайонної природоохоронної  прокуратури строку позовної давності.

Відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, до позовів про визнання правочину недійсним, право на пред’явлення якого виникло до 01.01.2004р., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

Тобто, за правилами статті 71 Цивільного кодексу УРСР (якій діяв на момент укладення спірного договору), до позовів про визнання угод недійсними застосовується загальний строк позовної давності –три роки.

Згідно статті 80 Цивільного кодексу УРСР закінчення строку позовної давності до пред’явлення строку позову є підставою для відмови у позові.

Відповідно до статті 75 Цивільного кодексу УРСР, позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторони.

Крім того, заявник звертає увагу суду на те, що ДП «Криворізьке лісове господарство» є тим самим державним органом, який має всі повноваження щодо укладення договорів оренди земель  лісового фонду.

Статтею 24 Лісового кодексу України, встановлений спеціально уповноважений державний орган лісового господарства це –Міністерство лісового господарства України та його органи на місцях.

Заслухавши доповідь судді –доповідача,  пояснення присутніх в судовому засіданні прокурора та представника відповідача, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в рішенні та постанові, колегія суддів вважає, що касаційна скар га підлягає задоволенню частково з таких підстав.

Відповідно до статті 1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція виходить з обставин встановлених судом першої та апеляційної інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судами першої та апеляційної інстанції під час розгляду справи 04.01.2002р. між Криворізьким держлісгоспом та Христофорівською ділянкою ВАТ «Дніпропетровське виробниче сільськогосподарське –рибоводне підприємство»було підписано договір оренди земельної ділянки, яка входить до складу Державного лісового фонду.

За умовами цього договору Криворізький держлісгосп зобов’язався надати Христофорівській ділянці ВАТ «Дніпропетровське виробниче сільськогосподарсько –рибоводне підприємство»земельну ділянку площею 0.5га строком на 10 років.

Як вбачається з матеріалів справи, прокурор Криворізької міжрайонної природоохоронної  прокуратури звернувся до господарського суду з позовом в інтересах держави про визнання недійсним договору оренди землі від  04.01.2002р., на підставі частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, статті 211 Земельного кодексу України, укладеного між Криворізьким держлісгоспом та ВАТ «Дніпропетровське виробниче сільськогосподарське –рибоводне підприємство»та повернення спірної земельної ділянки  ДП «Криворізьке лісове господарство», який є правонаступником Криворізького держлісгоспу.

При цьому, органом уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах прокурор визначає Криворізьку районну державну адміністрацію.

Відповідно до пункту 2 статті 121 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом.

           Такі випадки визначені, зокрема, і у статті 2 Господарського процесуального кодексу України, яка передбачає обов‘язок господарського суду порушувати справи за позовними заявами прокурорів та їх заступників, які звертаються до господарського суду в інтересах держави.

              При цьому, частина 2 статті  2 Господарського процесуального кодексу України зобов‘язує прокурора самостійно визначати, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовувати необхідність їх захисту, а також визначати орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

               За змістом пункту 2 статті 121 Конституції України, статті 2 Господарського процесуального кодексу України та обсягу наданих прокурору статтею 29 Господарського процесуального кодексу України прав, представництво прокуратурою інтересів держави у господарському суді є одним із видів представництва в суді, яке за своєю правовою природою є правовідносинами, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії в суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов‘язки.

Але представництво прокурором інтересів держави в суді відрізняється від інших видів представництва рядом специфічних ознак: складом представників та колом суб‘єктів, інтереси яких вони представляють, обсягом повноважень, формами їх реалізації.

Інтереси держави є відмінними від інтересів інших учасників суспільних відносин і, даючи офіційне тлумачення положень статті 2 Господарського процесуального кодексу України, Конституційний Суд України у рішенні від 8 квітня 1999 року у справі № 1-1/99 зазначив, що підставою для порушення справи у суді є заява, у якій прокурор обґрунтовує порушення чи загрозу порушення інтересів держави, зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, під яким відповідно до статей 6, 7 та 143 Конституції України потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади, а не підприємства, установи і організації, незалежно від їх підпорядкування і форми власності.

Отже, під час розгляду даної справи, суду першої інстанції насамперед необхідно було з’ясувати питання щодо наявності належних підстав необхідних для здійснення представництва прокурором в суді, а саме,  наявність порушення інтересів держави під час виникнення спірних правовідносин та обґрунтування  необхідності їх захисту в суді .

При цьому необхідно зазначити, що за вказаними приписами господарського процесуального кодексу України, на прокурора покладено зобов’язання, зокрема, самостійно визначати, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовувати необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Проте, як вбачається з матеріалів справи з’ясування вказаних обставин не було предметом розгляду під час здійснення судового провадження, ані в суді першої ані в суді апеляційної інстанцій.

Приймаючи до розгляду позовну заяву прокурора Криворізької міжрайонної природоохоронної  прокуратури в інтересах держави в особі Криворізької  районної державної адміністрації, суди першої та апеляційної інстанції не з’ясували, в чому саме полягає порушення чи загроза інтересам держави у спірних правовідносинах, враховуючи, що остання не є учасником спірної угоди.

А також те, чи є ця особа, саме тим органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, враховуючи приписи статті 14 Лісового кодексу України, за якими, до повноважень районних рад народних депутатів у галузі регулювання лісових відносин на відповідній території відноситься, зокрема, надання земельних ділянок лісового фонду за межами населених пунктів у тимчасове користування лише для культурно –оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей та припинення права користування ними.

Крім того, судова колегія вважає за необхідне зазначити, що під час розгляду даної справи судами першої та апеляційної інстанції не було прийнято до уваги, що відповідно до пункту 7 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України, до позовів про визнання заперечуваного правочину недійсним, право на пред’явлення якого виникло до 01 січня 2004р., застосовується позовна давність, встановлена для відповідних позовів законодавством, що діяло раніше.

За приписами статті 71 Цивільного кодексу УРСР до позовів про визнання угод недійсними застосовується загальний строк позовної давності –три роки.

Перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов.

Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права (статті 76 Цивільного кодексу УРСР).

Відповідно до статті 75 Цивільного кодексу УРСР, позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторони.

Вказані обставини судами не розглядалися, належна оцінка їм не надавалась.

Частина 1 статті 32 Господарського процесуального кодексу України встановлює, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Таким чином, з матеріалів справи вбачається, що господарським судом при розгляді справи та прийнятті судового рішення не взято до уваги та не надано належної правової оцінки всім доказам у справі в їх сукупності, що, враховуючи суть спору, свідчить про не з’ясування судом всіх обставин, які мають суттєве значення для правильного вирішення господарського спору. Відповідно до роз’яснень Пленуму Верховного суду України, викладених у пункті 1 Постанови від 29.12.1976 № 11 “Про судове рішення”, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши всі обставини справи, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.

Неповне з’ясування всіх обставин справи, які  мають значення для справи, дає підстави для скасування рішення та постанови у даній справі з мотивів, викладених у даній постанові та передачі справи на новий розгляд.

Оскільки передбачені процесуальним законодавством межі перегляду справи в касаційній інстанції не дають їй права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені попередніми судовими інстанціями чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази, рішення у справі підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

Під  час  нового  розгляду  справи  господарському  суду необхідно  врахувати  викладене,  всебічно  і  повно  з’ясувати  і  перевірити  всі  фактичні  обставини  справи,  об’єктивно  оцінити  докази,  що  мають  юридичне  значення  для  її  розгляду  і  вирішення  спору  по  суті,  і  в  залежності  від  встановленого,  правильно  визначити  норми  матеріального  права,  що  підлягають  застосуванню  до  спірних  правовідносин,  та  прийняти  обґрунтоване  і  законне  судове  рішення.

Керуючись статтями 1117, пунктом 3 статті 1119, статтями 11110, 11111, 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

                                          П О С Т А Н О В И В :

Рішення господарського суду Дніпропетровської області від 10.02.2006р. та постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 22.06.2006р. у справі №  7/14 господарського суду Дніпропетровської області скасувати, справу направити на новий розгляд до господарського суду Дніпропетровської області.

Касаційну скаргу Відкритого акціонерного товариства «Дніпропетровське виробниче сільськогосподарське –рибоводне підприємство» задовольнити частково.

Головуючий                                                                                   Т. Дроботова        

Судді                                                                                              Н. Волковицька

                                                                                                  Л. Рогач