АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

МСП-03068, м. Київ, вул. Солом»янська, 2-А

Справа №22-ц/2690/14792/2012

Головуючий у 1 інстанції - Леонтюк Л.К.

Доповідач - Українець Л.Д.

Р І Ш Е Н Н Я

І м е н е м У к р а ї н и

03 жовтня 2012 року колегія суддів Судової палати з розгляду цивільних справ Апеляційного суду міста Києва

В складі : головуючого - Українець Л.Д.

суддів - Шебуєвої В.А.

- Оніщука М.І.

при секретарі - Товарницькій А.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2, подану представником ОСОБА_3

на рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 серпня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, третя особа - Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 про визнання квартири особистою власністю, визнання правочинів недійсними

в с т а н о в и л а :

У квітні 2012 року позивач звернувся в суд із позовом до відповідачів про визнання квартири АДРЕСА_1 особистою власністю, визнання правочинів недійсними.

Свої вимоги обґрунтовував тим, що в березні 1999 року він познайомився з відповідачем ОСОБА_4, яка на той час вона володіла трикімнатною квартирою АДРЕСА_2 де і проживала разом зі своїм сином ОСОБА_5

Наприкінці 2000 року він вирішив продати належну йому двокімнатну квартиру АДРЕСА_1 з подальшою купівлею однокімнатної квартири в новому будинку.

З метою створення сім»ї, 11.01.2001 року ним та ОСОБА_4 було подано заяву до РАГСу Харківського району м. Києва, а 20.01.2001 року даний шлюб було офіційно зареєстровано.

15.01.2001 року ним було укладено з АТХК «Київміськбуд» в особі АКБ «Аркада» інвестиційний контракт № 22779.

ОСОБА_7 прийому-передачі квартири від 07.08.2002 року однокімнатна квартира АДРЕСА_1 була передана йому у власність.

22.08.2002 року ним було отримано свідоцтво № 75086 серії КВ на право власності на вищевказану квартиру.

30.09.2002 року між ним та ДП «Екос»АТХК «Київміськбуд» було укладено договір про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території.

У вересні 2002 року ним було отримано технічний паспорт на спірну квартиру.

Після одруження вони проживали окремо і відповідач була зареєстрована в належній їй на праві власності квартирі АДРЕСА_2

У серпні 2003 року, після неодноразових наполегливих прохань ОСОБА_4, він погодився оформити на ім'я її доньки ОСОБА_8 заповіт на все своє майно, в тому числі і на спірну квартиру.

05.09.2003 року даний заповіт за реєстровим номером 3119 був посвідчений приватним нотаріусом ОСОБА_6 В той же день, на вимогу ОСОБА_4 нотаріусом був оформлений договір про поділ нерухомого спільного майна подружжя, а на Свідоцтві про право власності на спірну квартиру на користь відповідача був зроблений запис «на Ѕ частину квартири видано Свідоцтво про право власності на підставі ст. 22 КпШС України.05 вересня 2003 року за реєстром № 3120».

Також, 05.09.2003 року відповідач оформила заповіт на передачу своєї Ѕ частини спірної квартири на користь свого сина ОСОБА_5

29.04.2005 року відповідач отримала з БТІ довідку-характеристику на Ѕ частину квартири та подала заяву про розірвання шлюбу з ним.

22.06.2005 року сторони отримали свідоцтво про розірвання шлюбу.

У подальшому, відповідно до його заяви та Витягу про реєстрацію в Спадковому реєстрі від 14.06.2006 року заповіт від 05.09.2003 року на користь ОСОБА_8 був скасований.

Зазначав, що з січня 2001 року по червень 2005 року ОСОБА_4 не мешкала у спірній квартирі та не вела спільного господарства з ним. Тобто, їх відносини носили фіктивний характер, а її дії щодо укладення з ним шлюбу були тільки для заволодіння його майном.

У грудні 2007 року він уклав шлюб зі ОСОБА_9 Проте у ЖЕКу йому було відмовлено у реєстрації його дружини на його Ѕ частині квартири у зв»язку з передачею другої частини квартири на користь відповідача.

Просив визнати квартиру АДРЕСА_1 його особистою власністю, визнати недійсним видане приватним нотаріусом ОСОБА_6 на користь ОСОБА_4 Свідоцтво від 05.09.2003 року, реєстр № 3120 на Ѕ частину зазначеної квартири, визнати укладений правочин на отримання відповідачем Ѕ частини однокімнатної квартири у якості спільної сумісної власності нікчемним (недійсним) правочином, визнати заповіт ОСОБА_4 від 05.09.2003 року про спадщину Ѕ частини однокімнатної квартири на користь свого сина ОСОБА_5 недійсним, також просив стягнути солідарно з відповідачів на його користь сплачені судові витрати.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 27 серпня 2012 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись з даним рішенням, представник позивача подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Зазначає, що на час виникнення спірних відносин він був похилого віку (66 років) та не міг розуміти значення своїх дій у зв»язку з приймання психотропних ліків, проте нотаріус не з»ясувала його психічний стан.

Дії відповідача з дати одруження та до розірвання шлюбу були направлені виключно на заволодіння його однокімнатною квартирою.

Судом не звернуто увагу на п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995 року №20, у відповідності до якого неподільні речі присуджуються одному з подружжя, а іншому з подружжя присуджується грошова компенсація замість його частки у праві спільної сумісної власності на квартиру.

Крім того, суд відмовив у задоволені позову, як з підстав недоведеності позовних вимог, так і за пропуском строку позовної давності, що є неприпустимим,оскільки суперечить вимогам закону.

Заслухавши доповідь судді, пояснення осіб, які з"явилися в судове засідання, вивчивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог суд першої інстанції підставно виходив з того, що спірна квартира була придбана за спільні кошти під час перебування сторін у зареєстрованому шлюбі виходячи з наступного.

Судом встановлено, що 15.01.2001 року позивачем було укладено з АТХК «Київміськбуд» в особі АКБ «Аркада» інвестиційний контракт № 22779 ( а.с. 12 -14).

20.01.2001 року ОСОБА_2 та ОСОБА_4 уклали шлюб, зареєструвавши його у відділі реєстрації актів громадянського стану Харківського районного управління юстиції у м. Києві ( а.с.36).

ОСОБА_7 прийому-передачі квартири інвестору від 07.08.2002 року (а.с.25), однокімнатна квартира АДРЕСА_1 була передана у власність ОСОБА_2

22.08.2002 року позивачем було отримано Свідоцтво № 75086 серії КВ на право власності на вказану квартиру, на підставі Наказу Головного управління житлового забезпечення від 13.08. 2002 року № 1155-С/КІ ( а.с. 26).

30.09.2002 року між позивачем та ДП «Екос» АТХК «Киїівміськбуд» було укладено договір про участь у витратах на утримання будинку та прибудинкової території ( а.с. 32).

У вересні 2002 року позивачем було отримано технічний паспорт на квартиру (а.с.27-30).

05.09.2003 року позивач ОСОБА_2 та ОСОБА_4 подали до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу ОСОБА_6 власноручно підписану заяву ( а.с. 110), в якій підтвердили, що квартира була придбана за спільні кошти під час проживання в зареєстрованому шлюбі і просили видати на ім'я ОСОБА_4 свідоцтво про право власності на Ѕ частину спірної квартири.

У відповідності до ст.22 КпШС УРСР, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Не заслуговують на увагу посилання позивача на те, що на час виникнення спірних відносин він був похилого віку (66 років) та не міг розуміти значення своїх дій, проте нотаріус не з»ясувала його психічний стан виходячи з наступного.

Згідно ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона зобов»язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.

У суді першої інстанції, скориставшись своїми правами на власний розсуд, позивачем та його представником не було заявлено клопотання про призначення судово-психіатричної експертизи.

ОСОБА_2 не звертався з позовом про визнання шлюбу, укладеного між ним та ОСОБА_4 недійсним (фіктивним), а 07.12.2007 року зареєстрував шлюб з ОСОБА_9 у Відділі реєстрації актів цивільного стану Дарницького районного управління юстиції у м. Києві (а.с.42).

Враховуючи наведене колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що своїм особистим підписом на даній заяві, позивач підтвердив, що спірна квартира була придбана за рахунок спільних з ОСОБА_4 коштів, а тому є їх спільною власністю.

Приватним нотаріусом на підставі даної заяви та з дотриманням всіх вимог законодавства, було посвідчено факт, що в спільному сумісному майні подружжя, придбаному ними за час шлюбу, а саме квартирі АДРЕСА_1, право власності на Ѕ частину належить відповідачу ОСОБА_4

05.09.2003 року позивач та відповідач склали заповіти на ім»я її дітей на належне їм майно. Зокрема, позивач заповів все своє майно доньці відповідача - ОСОБА_8 ( а.с. 37), проте 14.06.2006 року скасував даний заповіт ( а.с. 39). Відповідач, в свою чергу, заповіла все своє майно своєму сину ОСОБА_5 (а.с.38).

Долучені до матеріалів справи копії квитанцій по комунальних платежах (а.с. 45-81), не можуть бути доказом утримання спірної квартири виключно за кошти позивача, оскільки відображають лише власника особового рахунку і не містять жодної інформації, хто безпосередньо оплачував послуги та з чиїх коштів.

Як вірно зазначено судом першої інстанції, позовна вимога про визнання недійсним заповіту відповідача ОСОБА_4, складеного на користь сина ОСОБА_5, не ґрунтується на законі, оскільки чинне законодавство не передбачає можливості визнання будь-якою особою недійсним заповіту за життя заповідача. Право на складання заповіту залежить лише від волі заповідача.

Не заслуговують на увагу посилання представника позивача на те, що суд не врахував роз»яснення, викладені в п. 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995 року №20, у відповідності до якого неподільні речі присуджуються одному з подружжя, а іншому з подружжя присуджується грошова компенсація замість його частки у праві спільної сумісної власності на квартиру виходячи з наступного.

Пунктом 14 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995 року №20 передбачено, що квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.

Як вбачається з позовної заяви позов був пред»явлений стосовно визнання спірної квартири особистою власністю, а не про поділ майна, що є спільною сумісною власністю та не про встановлення порядку користування жилим приміщенням, тому застосування даного пункту постанови до спірних правовідносин не є можливим.

З наведеного вбачається, що суд дійшов вірного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки факт придбання спірної квартири за спільні кошти підтверджується особистою заявою позивача від 05.09.2003 року, адресовану приватному нотаріусу ОСОБА_6, а свідоцтво про право власності від 05.09. 2003 року було видано нотаріусом з дотриманням усіх вимог законодавства на підставі вищезазначеної заяви позивача та відповідача після перевірки факту перебування їх у зареєстрованому шлюбі.

Разом з тим, висновок суду про відсутність будь-яких поважних причин пропуску позивачем строку позовної давності та відповідно, відмова у задоволенні позову і з цих підстав є такою, що не ґрунтується на законі.

Статтею 256 ЦК України визначено, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Правові наслідки спливу строку позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб'єктивного цивільного права і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж при розгляді справи буде встановлено, що у позивача немає суб'єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення строку позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Тобто, встановивши, що право позивача не порушене та відмовляючи йому в задоволені позову по суті вимог, суд першої інстанції зазначених вимог закону не врахував і відмовив у задоволенні позову як за безпідставністю, так і за спливом строку позовної давності.

З огляду на наведене, колегія суддів приходить до висновку про необхідність зміни рішення суду шляхом виключення з мотивувальної частини рішення наступних абзаців: «Крім того, позивач пропустив позовну давність на звернення до суду, встановлений Цивільним кодексом України.

Так, відповідно до вимог ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частиною 3 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, свідоцтво про право власності та заповіт, які є предметом оскарження за даним позовом, датовані 05.09. 2003 року, тобто з моменту їх видачі до дня подачі позивачем позову минуло вже більше восьми років.

Отже, твердження представника позивача ОСОБА_3, що його довіритель ОСОБА_2 довідався про порушення його прав та інтересів лише в лютому 2012 року, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки позивач ОСОБА_2 не міг не знати про наслідки поданої ним особисто 05.09. 2003 року заяви про видачу відповідачці ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, про необхідність застосування позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог повному об»ємі.».

В решті рішення суду підлягає залишенню без змін, оскільки відповідає вимогам закону, наданим доказам, обставинам справи і підстав для його скасування з мотивів, викладених в апеляційній скарзі, не вбачається.

Керуючись ст.ст. 303,304,307,309, 313,314,316 ЦПК України, колегія суддів,

в и р і ш и л а:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 27 серпня 2012 року змінити.

Виключити з мотивувальної частини рішення наступні абзаци: «Крім того, позивач пропустив позовну давність на звернення до суду, встановлений Цивільним кодексом України.

Так, відповідно до вимог ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Статтею 257 ЦК України передбачено, що загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Згідно з ч.1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Частиною 3 ст. 267 ЦК України визначено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Таким чином, свідоцтво про право власності та заповіт, які є предметом оскарження за даним позовом, датовані 05.09. 2003 року, тобто з моменту їх видачі до дня подачі позивачем позову минуло вже більше восьми років.

Отже, твердження представника позивача ОСОБА_3, що його довіритель ОСОБА_2 довідався про порушення його прав та інтересів лише в лютому 2012 року, не можуть бути прийняті судом до уваги, оскільки позивач ОСОБА_2 не міг не знати про наслідки поданої ним особисто 05.09. 2003 року заяви про видачу відповідачці ОСОБА_4 свідоцтва про право власності на частку у спільному майні подружжя.

Таким чином, на підставі вищевикладеного, суд приходить до висновку, про необхідність застосування позовної давності та відмовити у задоволенні позовних вимог повному об»ємі.».

В іншій частині рішення суду залишити без змін.

Рішення набирає законної сили з часу його проголошення та може бути оскаржене безпосередньо до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.

Головуючий :

Судді :