УКРАЇНА
Харківський апеляційний господарський суд
П О С Т А Н О В А
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
23 жовтня 2006 року Справа № Б- 29/112-06
Харківський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Гончар Т.В.,
судді Кравець Т.В.,
судді Твердохліба А.Ф.
при секретарі –Андросовій О. В.
за участю представників:
позивача –(ліквідатора) –Мартинюка С.В. ( дов. № 735170 від 14.09.2006 р.)
відповідача –Басарт Л.А. (дов. № 14-АТ від 16.03.2006 року).
представника третьої особи ВАТ “Термоізоляція”–Хадєєва Т.М.(дов. № 03 від 01.02.2006 року).
представника третьої особи ТОВ “Дивайс”- Соболєва Я.С. (дов. № 19 від 02.08.2006 року).
Розглянувши апеляційну скаргу (вх .№ 2111Х/2-6) відповідача на рішення господарського суду Харківської області від 22.05. 2006 року по справі № 29/112-06
за позовом ДП ХСУ –47 ВАТ “Термоізоляція”, м. Харків
до ТОВ “Анкор-Теплоенерго”, м. Харків
З-тя особа ВАТ “Термоізоляція”, м. Харків
З-тя особа –ТОВ “Дивайс”, м. Харків
про визнання договору недійсним
встановила:
Позивач, ДП ХСУ –47 ВАТ “Термоізоляція” (далі –ДП) в особі ліквідатора, звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до ТОВ “Анкор-Теплоенерго” (далі –ТОВ) про визнання недійсним договору купівлі –продажу адміністративної споруди від 16.06.99 р., укладеного між ДП та ТОВ на підставі ст. 48 ЦК України (в редакції 1963 р.) та зобов*язання відповідача відшкодувати вартість цієї споруди. Судові витрати покласти на відповідача. Позов обгрунтований невідповідністю угоди вимогам закону та положень статутів ДП та ВАТ “Термоізоляція”.
Третя особа, ВАТ “Термоізоляція” –засновник ДП звернулась до суду з позовною заявою зобов*язати ТОВ «Дивайс», залучене третьою особою, повернути зазначену адміністративну будівлю, яка була придбана на кошти засновника та належала ДП на праві повного господарського відання .
Відповідач у запереченнях на позов вважає його неправомірним та необгрунтованим, оскільки наведені в позовній заяві обставини вже були предметом судового розгляду. Крім того вимоги заявлені з порушенням строку позовної давності.
Рішенням господарського суду Харківської області від 22.05.2006 р. (суддя Тихий П.В.) позовні вимоги задоволені частково. Визнано недійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі літ. А-3 загальною площею 543,3 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Короленко, буд. 16, укладений 16.06.1999 року між ДП ХСУ –47 “Термоізоляція” ВАТ “Термоізоляція” та ТОВ “Анкор-Теплоенерго”. Вирішено питання розподілу судових витрат. В решті позову відмовлено. Повернено без розгляду позовну заяву ВАТ “Термоізоляція”.
Суд мотивував своє рішення тим, що на час укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна право власності на це майно, згідно чинного законодавства, належало ВАТ „Термоізоляція" і з урахуванням положень Статутів ДП та ВАТ це майно не могло бути відчужено без згоди спостережної ради ВАТ навіть самим власником, однак було незаконно відчужено особою, яка не була власником цього майна.
Відповідач не погоджуючись з рішенням суду від 22.05.2006 року в апеляційній скарзі порушує питання про скасування рішення в частині визнання позовних вимог щодо недійсності договору купівлі-продажу та стягнення держмита і судових витрат, прийняття нового рішення про відмову в задоволенні позову, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Позивач відзив на апеляційну скаргу до суду не направив, в останнє призначене судове засідання не з*явився, про причини неявки суд не повідомив, хоча був належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи.
Третя особа - ТОВ “Дивайс” надіслав відзив на апеляційну скаргу відповідача, в якій просить задовольнити апеляційну скаргу ТОВ та відмінити рішення суду першої інстанції.
Третя особа - ВАТ “Термоізоляція” у відзиві на апеляційну скаргу зазначає, що рішення суду винесено у відповідності до матеріалів справи та ґрунтується на законі, а апеляційна скарга на припущеннях, перекрученнях фактів та не відповідає обставинам справи.
Перевіривши повноту встановлених судом першої інстанції обставин справи та докази на їх підтвердження, їх юридичну оцінку, правильність застосування господарським судом Харківської області норм матеріального та процесуального права та доводи апеляційної скарги, заслухавши представників сторін, колегія суддів дійшла висновку про задоволення апеляційної скарги, виходячи з наступного.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом 1-ї інстанції директором ДП за договором купівлі-продажу від 16.06.99 р. було здійснено відчуження адміністративної споруди загальною площею 543,3 кв. м, що знаходиться за адресою: м. Xapків, вул. Короленко, буд.16 (далі в тексті - спірне майно). Покупцем нерухомого майна було ТОВ „Анкор-Теплоенерго". В подальшому 02.11.01 р. відповідач відчужив спірне нерухоме майно ТОВ „Дивайс" за договором купівлі-продажу.
Суд також встановив, що 03.02.05 р. ДП визнано банкрутом ухвалою господарського суду Харківської області, відкрито ліквідаційну процедуру та призначено ліквідатором Гришка Ю.С., який при здійсненні заходів, спрямованих на пошук, виявлення та повернення майна банкрута - ДП встановив, що відчуження адміністративної споруди було здійснено з порушенням норм чинного законодавства
Ухвалою того ж суду від 05.07.06 р ліквідатором ДП призначено арбітражного керуючого Тризна О.В., який підтримує заявлені вимоги.
Пунктом 1.1 Статуту ДП закріплено те, що єдиним засновником ДП є ВАТ „Термоізоляція" ( далі ВАТ).
Задовольняючи позовні вимоги частково, а саме в частині визнання недійсним договору купівлі-продажу спірного майна від 16.06.1999 року, суд першої інстанції виходив з того, що згідно ст. 6 Закону України „Про власність" власник засобів виробництва та іншого майна має право створити у встановленому законом порядку підприємство, організацію, що є юридичною особою. При цьому юридична особа здійснює право володіння, користування і розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту (положення).
Товариство відповідно до приписів ст.12 Закону України „Про господарські товариства" є власником майна, переданого йому засновниками і учасниками у власність.
Норма ст.10 Закону України „Про підприємства в Україні", чинна на час укладення спірного договору, передбачає, що майно підприємства відповідно до законів України, статуту підприємства та укладених угод належить йому на праві власності, повного господарського відання або оперативного управління..
А згідно положень п. 3.5 Статуту ДП, підприємство здійснює управління та розпорядження майном на праві повного господарського відання
Крім того згідно абз. 2 ч. З, зазначеної вище ст. 10 Закону, здійснюючи право повного господарського відання, державне підприємство володіє, користується та розпоряджається майном на свій розсуд, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать чинному законодавству та статуту підприємства.
При цьому суд першої інстанції зазначив, що оскільки ця норма була єдиною юридичною конструкцією, що встановлювала зміст дефініції „повне господарське відання" на час здійснення договору купівлі-продажу спірного майна, вона має застосовуватись як аналогія права до усіх правовідносин, що виникали при здійсненні права повного господарського відання на той час. Обмеження права повного господарського відання полягає в наданні власнику майна, яке надано іншій особі-підприємству, права здійснювати контроль за збереженням та використанням своєї власності.
Також приймаючи оскаржуване рішення, місцевий господарський суд виходив з положень п. 3.6 Статуту ДП відповідно до якого підприємство має право на відчуження майна, що входить до основних фондів, та інших матеріальних цінностей за згодою загальних зборів ВАТ. А згідно п. 8.3.2 Статуту ВАТ, чинного на дату укладення договору купівлі-продажу нерухомого майна, угода щодо відчуження нерухомості акціонерного товариства на суму, що перевищує 1000 мінімальних заробітних плат, має бути затверджена Спостережною радою ВАТ.
Враховуючи розмір мінімальної заробітної плати у 1999 році 74 грн., вартість нерухомого майна згідно оспорюваного договору становила 120 000 грн., тобто значно більше ніж 1000 мінімальних зарплат (74000 грн.).
Оскільки згода загальних зборів ВАТ на укладання або затвердження договору та згода Спостережної ради ВАТ на укладення оспорюваної угоди не надавалась, суд першої інстанції дійшов висновку, що відчуження спірного майна, яке знаходилось у ДП на праві повного господарського відання, було здійснено за угодою, що суперечить Статуту ДП, укладеною всупереч наявності обмежень правомочності розпорядження майном Дочірньому підприємству та є порушенням Закону України „Про підприємства в Україні". Також при укладенні договору купівлі-продажу нерухомого майна було порушено вимоги Статутів Дочірнього підприємства та ВАТ, ст.ст. 6, 30 Закону України „Про власність", ст.ст. 4, 11, 41 Закону України „Про господарські товариства".
Поряд з цим господарський суд Харківської області зазначив, що на час укладення договору купівлі-продажу право власності продавця, було підтверджено Свідоцтвом про право власності №402-В від 11.01.1995 р., виданого Представництвом Фонду державного майна України у Харкові. Однак встановлені факти, на думку суду, свідчать про те, що наявність Свідоцтва про право власності у даному випадку не може свідчити про наявність такого права у ДП на спірне майно з наступних підстав.
Між ДП та Представництвом Фонду державного майна України у Харкові 22.11.95 р було укладено договір купівлі-продажу приміщення. До даного договору вищезазначені сторони підписали Додаткову угоду про порядок викупу нерухомого майна, згідно ч. 5 якої засобами платежу є кошти засновників ДП.
На підставі п. 3.4 Статуту ДП, статутний фонд підприємства складають передані йому акціонерним товариством основні фонди, оборотні кошти та інші цінності. Даним Статутом також передбачено, що підприємство здійснює управління та розпорядження майном, переданим ЗАТ, на праві повного господарського відання. Підприємство є власником майна, придбаного за рахунок чистого прибутку, який залишився у розпорядженні підприємства, одержаних доходів.
Отже, суд дійшов висновку, що підприємство не було власником нерухомого майна, оскільки воно було придбано за кошти засновника.
Крім того відповідно до п. 2.24 Класифікатора організаційно-правових форм господарювання,( затвердженого Наказом Держкомстандарта від 22.11.1994 р. № 288), згідно якого Дочірнє підприємство - це підприємство, єдиним засновником якого та власником є інше підприємство.
Правовий режим майна, яке передає засновник до управління ДП, встановлюється самостійно засновником в Статуті ДП, яким є ВАТ, що узгоджується з п.З ст.6 Закону України „Про власність", згідно якого юридична особа здійснює право володіння, користування та розпорядження закріпленим за нею майном власника відповідно до свого статуту.
Поряд з цим суд вказав, що на підставі реєстраційного посвідчення, виданого 25.05.1999р. КП „Харківське міське бюро технічної інвентаризації", нежитлова будівля літ. А-3 загальною площею 543,3 м2, розташована в місті Харкові по вул. Короленко за № 16, зареєстрована за ВАТ „Термоізоляція" ХСУ-47 на праві колективної власності.
Зважаючи на вищевстановлені судом обставини місцевий господарський суд дійшов висновку, що на час укладення спірного договору купівлі-продажу нерухомого майна право власності на це майно, згідно чинного законодавства, належало ВАТ тому не могло бути відчужено без згоди спостережної ради ВАТ навіть самим власником, однак було незаконно відчужено особою, яка не була власником цього майна. З цих підстав суд визнав позовні вимоги в частині визнання недійсним договору купівлі продажу від 16 червня 1999 року обгрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.
При цьому посилання на факти, встановлені рішенням господарського суду відносно предмету спору, який вже розглянуто в іншому судовому процесі (справа № 46/89-05) які не потребують доведення, не були прийняті судом першої інстанції до уваги, оскільки таке посилання суд вважав помилковим наданням преюдиціального значення оціночним судженням. Разом з тим згідно ст. 35 ГПК України факти не доводяться знов при вирішенні спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. Проте судове рішення по справі № 46/89-05 було прийнято за позовом ЗАТ «Інвестиційна компанія «Восток-Інвест»- акціонера ВАТ до ТОВ про визнання договору недійсним.
Вимогу позивача про зобов*язання ТОВ відшкодувати з урахуванням індексації вартість споруди (що є предметом договору купівлі – продажу) суд визнав необгрунтованою та не підлягаючою задоволенню, оскільки позивач не надав доказів та не обгрунтував наявність у ТОВ обов*язку здійснити такі дії.
Позовну заяву ВАТ суд повернув без розгляду, оскільки вона подана до особи яка не є стороною у справі, що суперечить ч. 1 ст. 26 ГПК України.
Проте з висновками суду в частині задоволення позовних вимог не погоджується колегія суддів апеляційної інстанції з наступних підстав.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п.1 Постанови від 29.12.76 р. № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Відповідно до роз"яснень Пленуму Верховного Суду України, викладених в п.2 постанови від 28.04.78р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними", угода може бути визнана недійсною лише з підстав і за наслідками, передбаченими законом; у кожній справі про визнання угоди недійсною суд повинен встановити наявність обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною і настання певних юридичних наслідків.
Задовольняючи позов в частині визнання недійсним договору місцевий господарський суд не забезпечив додержання вимог статті 43 Господарського процесуального Кодексу України, всебічно, повно та об’єктивно не дослідив фактичні обставини справи та не оцінив наявні у ній докази в їх сукупності, керуючись чинним законодавством України. При цьому колегія суддів зазначає, що суд першої інстанції при прийнятті оскаржуваного рішення не взяв до уваги обставини, суттєві для розгляду цього спору. При розгляді даного спору суд зокрема не дав належної оцінки та не вирішив яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин, не з*ясував питання чи мали місце обставини, якими обгрунтовувались вимоги.
Так, вирішуючи питання правомочності розпорядження майном ДП суд послався на п. 3.5 Статуту не враховуючи того, що підприємство здійснює управління та розпорядження майном на праві повного господарського відання саме переданим йому ВАТ.
Водночас відповідно до того ж п.3.5. Статуту ДП є власником майна, придбаного за свої власні кошти за рахунок прибутку у представництва ФДМУ в м.Харкові 22.11.95 р. А згідно приписів ч.1 ст.4 Закону України „Про власність" власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.
Те, що продавець спірної будівлі на момент продажу був повноправним власником цієї будівлі у спростування доводів позивача підтверджується наступними документами: договором купівлі-продажу з представництвом ФДМУ, про наявність якого не заперечує позивач, засвідченим нотаріально; свідоцтвом про право власності ФДМУ № 402-В від 11.01.96 р., яке є дійсним; реєстраційним посвідченням КП "Харківське міське бюро технічної інвентаризації". Крім того при укладенні договору сторони та нотаріус перевірили волевиявлення та повноваження продавця та покупця щодо купівлі-продажу спірної споруди.
Тобто в момент продажу це майно належало ДП на праві власності, а не господарського відання і це приміщення не є тим майном, яким було наділено ДП засновником при його створенні та яким воно розпоряджається на праві повного господарського відання.
Колегія суддів при цьому зазначає, що суд першої інстанції неправомірно застосував норму ч. 3 ст. 10 Закону України «Про підприємства в Україні», оскільки ДП не є державним підприємством, а є дочірнім підприємством недержавного ВАТ з колективною формою власності, яка має інший, ніж у державної власності, свій власний законодавчий режим регулювання, тому аналогії права тут застосовуватись не можуть.
Таким чином продавець - ДП виконав свій обов'язок по вказаному договору, передав у власність покупцю - ТОВ спірне приміщення, яке належить йому на праві власності на підставі договору купівлі - продажу з ФДМУ № 402-Б від 22 листопада 1995 року та Свідоцтва на право власності № 402-1, підписаним начальником Представництва Фонду державного майна України в м. Харков, а покупець, як добросовісний набувач, прийняв вказане майно і сплатив по платіжним дорученням № 268 № 269 від 25.06.99 р. обумовлену сторонами у договорі вартість нежитлового приміщення. Вказаний договір не був розірваний та не був визнаний у судовому порядку недійсним. При цьому право власності продавця до часу продажу спірного майна не оспорювалось; на час подання позову про витребування майна від ТОВ майно не знаходилось у володінні або користуванні відповідача.
Крім того суд першої інстанції задовольняючи позов, не врахував положень норм законодавства і прийшов до помилкового висновку стосовно того, що викуп майна у ФДМУ ДП зробило не за свої кошти, а за рахунок засновника. При цьому суд послався на документ - додаткову угоду до договору купівлі-продажу від 22.11.1995 р. Саме при таких фактичних обставинах суд робить невірний висновок, що спірне приміщення належить на праві власності не ДП, а ВАТ «Термоізоляція" та вважає документи про право власності на це майно недійсними. Але жодного документу про фінансування засновником викупу приміщення на вимогу ухвали суду апеляційної інстанції від 04.10.06 р. в обгрунтування позову не було надано.
Позивач в особі ліквідатора Тризни О.В. в судовому засіданні апеляційної інстанції 04.10.06 р. в поясненнях суду щодо обгрунтованості позовних вимог послався на те, що позов був заявлений попереднім ліквідатором, який змінений у зв*язку із його смертю, а тому у призначеного ліквідатора відсутні будь-які документи.
Стосовно висновку суду про те, що спірне майно не могло бути відчужено без згоди спостережної ради ВАТ, колегія суддів зазначає наступне. Вимоги п. 3.6. Статуту ДП щодо надання згоди загальних зборів на відсудження майна, яке входить до складу основних фондів були виконані належним чином, що підтверджується наданою суду копією виписки із протоколу засідання Дирекції ВАТ від 10.06.99 р (а.с.51). Згідно із п. 8.4. Статуту ВАТ Дирекція ВАТ є виконавчим органом акціонерного товариства та до її компетенції належить вирішення всіх питань, що не є виключною компетенцією інших органів. Згідно із підпунктом 8.2.3, Статуту ВАТ, який визначає виключну компетенцію загальних зборів, питання продажу майна саме дочірніх підприємств не є виключною компетенцією загальних зборів.
Крім того п. 5.1 Статуту ДП надане право директору підприємства без доручення діяти від імені підприємства, укладати угоди. Судом не встановлено, що директор ДП, який підписав спірний договір купівлі-продажу не був уповноважений на його укладання чи уклав зазначений договір з перевищенням повноважень. Відповідно до ст. 29 ЦК УРСР юридична особа набуває цивільних прав і бере на себе цивільні обов'язки через свої органи, що діють в межах прав, наданих їм законом або статутом (положенням). Тому лише сам факт незатвердження договору купівлі-продажу спірного майна загальними зборами ВАТ "Термоізоляція" не може бути підставою для визнання його недійсним, тобто таким, що не має юридичної сили.
Таким чином висновки суду першої інстанції не відповідають матеріалам справи, вимогам закону та фактичним обставинам справи.
При цьому, колегія суддів зазначає, що строк позовної давності для заявлення будь-яких вимог щодо цієї угоди закінчився (ст. 71 ЦК України (1963 р.), ст. 257 ЦК України, що діє з 01.01.04 р).
Відповідно до роз*яснень Пленума Верховного суду України, що викладені в п. 6 постанови від 29.12.76 р. № 11 «Про судове рішення» суд у рішенні зазначає про відмову в позові, коли строк для звернення з позовом пропущений без поважної причини з цих підстав, крім випадків, коли позов не доведений.
За таких обставин колегія суддів вважає, що відмовити в позові з підстав порушення строку позовної давності неправомірно.
Враховуючи зазначене, колегія суддів дійшла висновку що рішення суду першої інстанції є необгрунтованим, не відповідає встановленим обставинам справи, прийняте з порушенням норм матеріального права і тому підлягає скасуванню, а апеляційна скарга задоволенню.
На підставі вищезазначеного та керуючись ст.ст. 99, 101, 102, п. 2 ст. 103, п.п. 1, 2 ст. 104, ст. ст. 105, 106 ГПК України,
постановила:
Апеляційну скаргу ТОВ “Анкор-Теплоенерго” задовольнити.
Рішення господарського суду Харківської області від 22.05.2006 року по справі № 29/112-06 скасувати в частині визнання позовних вимог та стягнення держмита і судових витрат та прийняти нове рішення, яким в позові –відмовити.
В іншій частині - рішення залишити без змін.
Головуючий суддя Т.В. Гончар
Суддя Т.В. Кравець
Суддя А.Ф.Твердохліб