РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

_____________________________________________________________________

Справа №: 22-ц/0190/5519/2012Головуючий суду першої інстанції:Злотніков В.Я.

Доповідач суду апеляційної інстанції:Бондарєв Р. В.

РІШЕННЯ

"24" вересня 2012 р. колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Автономної Республіки Крим у складі:

Головуючого суддіБондарева Р.В.

СуддівСинельщікової О.В. Яковенко Л.Г.

При секретаріБоголюбовій Г.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Сімферополі цивільну справу за позовом ОСОБА_7 до Військової частини А 4614, треті особи: ОСОБА_8, ОСОБА_9 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку, відшкодування моральної шкоди, за апеляційними скаргами ОСОБА_7 та Військової частини А 4614 на рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 29 травня 2012 року

В С Т А Н О В И Л А:

У лютому 2012 року позивач звернувся до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що він з 02.09.2011 р. працював на посаді лікаря - анестезіолога відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії Військової частини А 4614. 19.01.2012 р. його було звільнено з посади за порушення трудової дисципліни. Позивач вважає звільнення незаконним, оскільки воно було проведено у неробочій для позивача день, без проведення розрахунку та без попередження про звільнення за два тижні, в наказі не вказано в чому виразилося порушення трудової дисципліни. Просив суд поновити його на займаної посаді, стягнути середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 19.01.2012 р. та відшкодувати моральну шкоду у розмірі 15000 грн.

Рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 29 травня 2012 року позов ОСОБА_7 задоволено частково. Поновлено ОСОБА_7 на посаді лікаря - анестезіолога відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії Військової частини А 46104. Стягнуто з Військової частини А 4614 на користь ОСОБА_7 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 19.01.2012 р. по 29.05.2012 р. у сумі 10260, 84 грн. з урахуванням обов'язкових внесків та платежів. Допущено негайне виконання рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середньої заробітної плати за один місяць. В іншій частині у задоволенні позову відмовлено.

На зазначене рішення командир Військової частини та ОСОБА_7 подали апеляційні скарги, в яких просять: командир В/ч - його скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог; ОСОБА_7 - скасувати в частині відмови позовних вимог та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову. В обґрунтування апеляційної скарги командир Військової частини зазначає, що суд першої інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, а саме те, що позивача було попереджено про намір його звільнення, але він відмовився ознайомлюватися з відповідним попередженням. Крім того вказує, що пояснення позивача у судовому засіданні 29.05.2012 р. не відповідають дійсності, оскільки 31.12.2011 р. ОСОБА_11 сам не був на роботі через вихідний. Таким чином вважає, що командування військової частини при звільненні позивача діяло відповідно до вимог діючого законодавства.

ОСОБА_7 в апеляційній скарзі посилається на порушення норм матеріального і процесуального права та невідповідність висновків суду обставинам справи. Зокрема зазначає, що відмовляючи у стягненні моральної шкоди, суд не врахував положення постанови Пленуму Верховного Суду України № 5 від 25.05.2011 р. та норми ст.ст. 237-1 КЗоТ України, 23 ЦК України.

Судова колегія, заслухавши суддю-доповідача, пояснення ОСОБА_7, представника Військової частини, перевіривши матеріали справи і обговоривши доводи апеляційних скарг, дійшла висновку, що апеляційна скарга Військової частини не підлягає задоволенню, а апеляційна скарга ОСОБА_7 підлягає частковому задоволенню з таких підставах.

Згідно з ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем при звільненні позивача були порушені вимоги закону в частині завчасного попередження позивача про наступне звільнення за два тижні, крім того, при звільненні не була врахована ступінь тяжкості вчиненого проступку, відсутність у позивача умислу на порушення трудової дисципліни, відсутність негативних наслідків або шкоди, заподіяної цим проступком.

Колегія суддів погоджується з такими висновками суду першої інстанції з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено, що наказом командира військової частини А 4614 від 18.05.2010 р. № 114 ОСОБА_7 було прийнято на роботу на вакантну посаду ординатора відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії тимчасово, до укомплектування посади військовослужбовцем, по сумісництву на 0,5 ставки.

Наказом командира військової частини А 4614 від 01.09.2011 р. № 164 ОСОБА_7 було звільнено з посади лікаря - анестезіолога відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії за власним бажанням за ст. 38 КЗпП України.

Наказом командира військової частини А 4614 від 02. 09.2011 р. № 165 ОСОБА_7 було прийнято на роботу на 0,5 ставки лікаря - анестезіолога відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії тимчасово, до укомплектування посади військовослужбовцем.

В той же день 02.09.2011 р. з ОСОБА_7 було укладено строковий трудовий договір - контракт, строк його дії - до укомплектування посади військовослужбовцем. Пунктом 20 даного договору передбачено, що при достроковому розірванні контракту у разі невиконання, неналежного виконання сторонами зобов'язань, передбачених контрактом, він розривається з попередженням відповідної сторони за два тижні.

27.12.2011 р. командиром військової частини А 4614 видано наказ № 268, яким лікарю-анестезіологу відділення анестезіології, реанімації та інтенсивної терапії ОСОБА_7 було оголошено догану за запізнення на роботу, яке мало місце 13.12.2011 р. та неналежне відношення до оформлення медичної документації, яке мало місце 07.12.2011 р.

Як вбачається з графіку чергувань, позивача було призначено на чергування 31.12.2011 р.

З акту службового розслідування від 10.01.2012 р. слідує, що 31.12.2011 р. ОСОБА_7 запізнився на роботу. Відповідно графіку чергування він повинен був прибути на чергування в 8.00 год., а прибув на КПП Військової частини о 8.40 год., з приводу запізнення пояснень не надав. В даному акті зазначено, що ОСОБА_7 допустив вказані порушення не навмисно.

Наказом командира військової частини А 4614 від 10.01.2012 р. № 9 позивача було попереджено про звільнення за п. 3 ст. 40 КЗпП України та ОСОБА_7 ознайомлено з даним наказом 12.01.2012 р., про що свідчить його підпис на відповідному аркуші ознайомлення.

Згідно з п. 22 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами трудових спорів» № 9 від 06.11.1992 р. у справах про поновлення на роботі осіб, звільнених за порушення трудової дисципліни, судам необхідно з'ясовувати, в чому конкретно проявилося порушення, що стало приводом для звільнення, чи могло воно бути підставою для розірвання трудового договору за пунктами 3, 4, 7, 8 ст. 40 і п. 1 ст. 41 КЗпП України, чи додержані власником або уповноваженим ним органом передбачені статтями 147-1, 148, 149 КЗпП України правила і порядок застосування дисциплінарних стягнень, зокрема, чи не закінчився встановлений для цього строк, чи не застосовувалося вже за цей час проступок дисциплінарне стягнення, чи враховувались при звільненні ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяна ним шкода, обставини, за яких вчинено проступок, і попередня робота працівника.

Статтею 21 КЗпП України передбачено, що трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Пунктом 22 Положення про порядок укладення контрактів при прийнятті (найманні) на роботу працівників, затвердженого постановою КМУ № 170 від 19.03.1994 р. передбачено, що у разі невиконання або неналежного виконання сторонами зобов'язань, передбачених у контракті, його може бути достроково розірвано за попередженням відповідної сторони за два тижні.

Пунктом 20 Контракту передбачено, що при достроковому розірванні контракту у разі невиконання, неналежного виконання сторонами зобов'язань, він розривається з попередженням відповідної сторони за два тижні.

При апеляційному перегляді справи встановлено, що відповідач порушив умови контракту щодо своєчасного попередження позивача про наступне звільнення, не врахував ступінь тяжкості вчиненого проступку, відсутність умислу на його вчинення, відсутність негативних наслідків або шкоди військовій частині, оскільки на його робочому місці знаходився інший працівник за усною угодою з позивачем.

Крім того, в наказі про звільнення від 19.01.2012 р. не вказане саме за скоєння якого порушення позивача звільнено з посади.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції обґрунтовано визнав звільнення ОСОБА_7 незаконним і поновив його на цій посаді.

Відмовляючи позивачу у задоволенні вимоги про стягнення моральної шкоди, суд першої інстанції керувався тим, що завдані позивачеві моральні страждання у зв'язку з незаконним звільненням з роботи повністю компенсується шляхом поновлення його на роботі і не потребують грошової компенсації.

Проте з такими висновками погодитися не можна, оскільки вони зроблені з порушенням норм матеріального права.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист цивільних прав та інтересів у разі їх порушення.

Частиною 2 ст. 16 ЦК України визначено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; відшкодування моральної шкоди, тощо.

Зокрема, ч. 1 ст. 23 ЦК України передбачає право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Стаття 1 КЗпП України передбачає, що на трудові відносини поширюються норми цього Закону.

Порядок відшкодування моральної шкоди у сфері трудових відносин

регулюється ст. 2371КЗпП України.

Стаття 2371 КзпП України передбачає відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Порядок відшкодування шкоди визначається законодавством.

Зазначена норма закону містить перелік юридичних фактів, що складають підставу виникнення правовідносин щодо відшкодування власником або уповноваженим ним органом завданої працівнику моральної шкоди.

За змістом указаного положення закону підставою для відшкодування моральної шкоди згідно із ст. 2371 КЗпП України є факт порушення прав працівника у сфері трудових відносин, яке призвело до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків і вимагало від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" (зі відповідними змінами) роз'яснено, що відповідно до ст. 2371 КЗпП України (набрав чинності з 13 січня 2000 року) за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконне звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Таким чином, захист порушеного права у сфері трудових відносин забезпечується як відновленням становища, яке існувало до порушення цього права (наприклад, поновлення на роботі), так і механізмом компенсації моральної шкоди, як негативних наслідків (втрат) немайнового характеру, що виникли в результаті душевних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з посяганням на її трудові права та інтереси. Конкретний спосіб, на підставі якого здійснюється відшкодування моральної шкоди обирається потерпілою особою, з урахуванням характеру правопорушення, його наслідків та інших обставин (ст. ст. 3, 4, 11, 31 ЦПК України).

Враховуючи, те що КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду першої інстанції, викладений у судовому рішенні у справі, яка переглядається, є незаконним і необґрунтованим.

Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення.

Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових

відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому

грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 2371 КЗпП

України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді

одноразової грошової виплати.

Вирішуючи спір та ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди з підстав того, що моральні страждання у зв'язку з незаконним звільненням з роботи повністю компенсується шляхом поновлення його на роботі, суд першої інстанції вимоги зазначених нормативно-правових актів і відповідне роз'яснення постанови Пленуму Верховного Суду України не врахував.

З урахуванням наведеного, рішення суду першої інстанції в частині вирішення позову ОСОБА_7 про стягнення моральної шкоди підлягає скасуванню з ухваленням нового рішення.

Визначаючи розмір моральної шкоди, колегія суддів виходить з засад розумності, виваженості та справедливості, характеру правопорушення, глибини душевних страждань позивача, який вимушений був докладати додаткові зусилля для організації свого життя, позбавлення можливості для своєї реалізації за фахом, а тому з урахуванням обставин справи вважає 2000 грн. достатньою сумою для компенсації йому моральної шкоди.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 309 ЦПК України підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення є порушення або неправильне застосування норм матеріального права.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 303, 307, 309, 314, 316 Цивільного процесуального кодексу України, колегія суддів

ВИРІШИЛА:

Апеляційну скаргу Військової частини А 4614 відхилити.

Апеляційну скаргу ОСОБА_7 задовольнити частково.

Рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 29 травня 2012 року в частині вирішення позову ОСОБА_7 про стягнення моральної шкоди скасувати. Ухвалити в цій частині нове рішення, яким позов ОСОБА_7 задовольнити частково. Стягнути з Військової частини А 4614 на користь ОСОБА_7 на відшкодування моральної шкоди 2000 грн., в задоволенні решти вимог відмовити.

В решті рішення Залізничного районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 29 травня 2012 року залишити без змін.

Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржено до суду касаційної інстанції на протязі двадцяті днів.

Судді: