Справа № 11-a-l 859/2007 р. Головуючий у 1 інстанції Чуйко О.Г.
Категорія 11 „а" Доповідач Журавель О.О.
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
27 серпня 2007 року колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Апеляційного суду м. Києва у складі:
Головуючого судді Журавля О.О.
Суддів Чорного О.М., Бачуріна О.В.,
За участю прокурора Рабінчук Ті., розглянула у відкритому засіданні в приміщенні суду матеріали провадження у скарзі ОСОБА_1 за апеляцією скаржника на постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 2 серпня 2007 року, якою йому відмовлено в задоволенні скарги про визнання неправомірними дій старшого слідчого Слідчого відділу податкової міліції Державної податкової адміністрації у місті Києві по порушенню 20 листопада 3001 року кримінальної справи відносно ОСОБА_1
Розглянувши справу, колегія суддів, -
встановила :
2 серпня 2007 року Шевченківський районний суд міста Києва розглянув по суті та залишив без задоволення скаргу ОСОБА_1 про визнання неправомірними дій старшого слідчого Слідчого відділу податкової міліції Державної податкової адміністрації у місті Києві по порушенню 20 листопада 3001 року кримінальної справи відносно ОСОБА_1
На обґрунтування суд вказав, що скарги на дії слідчого, відповідно до вимог ст. 234 КПК України, розглядаються судом першої інстанції при попередньому розгляді кримінальної справи або при розгляді її по суті, якщо інше не передбачено КПК України.
Ст. ст. 236і, 2365, 2367 КПК України передбачають розгляд на стадії досудового слідства скарг на постанови органу дізнання, слідчого, прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи, закриття кримінальної справи та про порушення кримінальної справи.
Зі змісту первинної скарги ОСОБА_1 та його пояснень вбачається, що постанови про порушення кримінальної справи та про її закриття ним не оскаржуються.
Таким чином, зробив висновок суд першої інстанції, діючим кримінально-процесуальним законодавством не передбачено розгляд скарг на дії слідчого, пов'язані з вирішенням питання про порушення кримінальної справи, до того ж, - в період, коли сама ця справа закрита, досудове слідство не провадиться, у суду нема підстав розглядати вказану кримінальну справу порядком попереднього розгляду чи по суті.
Посилання скаржника та його представника на норми Конституції України, як правові норми прямої дії, суд першої інстанції не взяв до уваги, оскільки ці норми регламентують лише загальний порядок здійснення правосуддя, який конкретизується чинним кримінально-процесуальним кодексом.
На цих підставах суд залишив скаргу ОСОБА_1 без задоволення.
Не погодившись зі вказаними висновками суду, заявник подав апеляцію, в якій твердить, що суд першої інстанції допустив однобічність та неповноту судового слідства, висновки суду, викладені в постанові, не відповідають фактичним обставинам справи, істотно також порушено кримінально-процесуальний закон.
Мотивуючи апеляцію, заявник наполягає на необхідності застосувати в цьому конкретному випадку Конституцію України як норму прямої дії, вважає, що відмовившись розглянути його скаргу по суті, суд порушив його конституційне право на судовий захист та ухилився від вирішення скарги по суті, скориставшись недосконалістю чинного КПК України.
Однобічність та неповнота судового слідства, як вважає апелянт, полягає в тім, що суд фактично дослідив усі представлені докази, але ухилився від їх правової оцінки по суті.
Тим часом, якби не недосконалість КПК України, вимоги скарги слід було б задовольнити в повному обсязі.
Невідповідність висновків суду, викладених в постанові, фактичним обставинам справи, акцентує апелянт, полягає в тім, що суд не визнав норми Конституції України нормами прямої дії. При цьому заявник вважає, що суду належало оцінити зміст будь-якого закону чи нормативно-правового акту саме з позиції відповідності Конституції України.
Не виконавши ж цієї вимоги закону, заявляє апелянт, а, навпаки, вказавши, що Конституція України регламентує лише загальний порядок здійснення правосуддя, тоді як конкретний порядок розгляду всіх категорій справ визначається КПК України, суд вийшов за межі своїх повноважень, оскільки довільно тлумачив Конституцію України.
Крім того, суд не викликав суб'єкта оскарження - слідчого - в якості такого, а лише в якості свідка і то за клопотанням представника скаржника, прокурор фактично виконував функцію захисника суб'єкта оскарження.
В силу викладеного, вважає апелянт, суд створив прецедент, за яким взагалі може бути неможливим захист законних прав та інтересів громадян у аналогічних випадках.
Істотні порушення кримінально-процесуального закону, на думку апелянта, полягали в не повному, не всебічному та не об'єктивному дослідженні обставин справи, що завадило суду прийняти законну, обґрунтовану та справедливу постанову.
На цих підставах апелянт просить оскаржену постанову суду першої інстанції скасувати, застосувавши Конституцію України, як правову норму прямої дії та постановити ухвалу, якою задовольнити вимоги первинної скарги.
Заслухавши доповідь судді, міркування прокурора про відхилення апеляції, перевіривши та обговоривши доводи сторін в сукупності з представленими в матеріалах справи доказами, судова колегія визнає наступне.
Всупереч доводам апеляції, суд першої інстанції з достатньою повнотою, всебічно та об'єктивно дослідив представлені в матеріалах провадження у скарзі та додатково надані сторонами докази, в тому числі й доводи, покладені в основу апеляції, досить повно та правильно виклав їх в своїй постанові, проаналізував та дав у межах своєї компетенції цим доводам належну юридичну оцінку і переконливо вмотивував прийняте рішення.
Насправді, діюча Конституція України, на відміну від міркувань апелянта, не дозволяє суду загальної юрисдикції, яким є і Шевченківський районний суд у місті Києві, оцінювати конституційність законів, тобто їх відповідність нормам Конституції України. Таке право надане лише Конституційному Суду України.
Відповідає положенням Конституції України і висновок суду першої інстанції про те, що у своїх правових нормах Основний Закон України встановлює лише загальні норми та принципи судочинства в Україні, конкретизуються ж вони, як у цьому конкретному випадку, у кримінально-процесуальному кодексі України, а саме, в ст. ст. 234, 236і - 2368 КПК України, що правильно визнав суд першої інстанції.
Конституційний суд України своїм рішенням від ЗО січня 2003 року № З-рп/2003 визнав неконституційними положення ч.б ст. 234 КПК України щодо унеможливлення розгляду судом
на стадії досудового слідства скарг на постанови слідчого стосовно приводів, підстав і порядку порушення кримінальної справи щодо певної особи.
Цим же рішенням визнано конституційним положення вказаної правової норми щодо розгляду скарг на постанови слідчого про притягнення як обвинуваченого при попередньому розгляді справи або при розгляді її по суті.
Діючим же кримінально-процесуальним законом - ст. ст. 236 - 2368 КПК України, передбачені права учасників процесу та зацікавлених осіб оскаржувати до суду процесуальні документи органів дізнання та досудового слідства, а саме постанови про відмову в порушенні кримінальної справи, про закриття провадження у кримінальній справі, про порушення кримінальної справи за фактом вчинення злочину або відносно конкретних осіб.
Оскаржувати ж дії органу дізнання чи досудового слідства, пов'язані з порушенням кримінальної справи, не оскаржуючи сам процесуальний документ - постанову про її порушення, чинний процесуальний закон права не надає.
За загальним правилом, у разі конкуренції загальної та спеціальної правової норми застосовується спеціальна правова норма.
У цьому конкретному випадку, такими спеціальними нормами є ст. ст. 236і - 23б8 КПК України, порівняно зі ст. 234 цього кодексу, відповідно до яких, як правильно визнав суд першої інстанції, скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає, оскільки і не може бути предметом розгляду в кримінально-процесуальному порядку.
Не може ця скарга бути предметом розгляду і в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України, оскільки скарга стосується дій, які не пов'язані з адміністративною чи управлінською діяльністю, а носять суто кримінально-процесуальний характер.
Крім того, як видно з матеріалів провадження у скарзі, сама постанова про порушення кримінальної справи відносно ОСОБА_1 скасована як незаконна компетентним на те прокурором.
Міркування апелянта про те, що слідчого до суду належало викликати у якості суб'єкта оскарження, а не як свідка для дачі пояснень, не ґрунтується на діючому кримінально-процесуальному законі та не може бути взяте до уваги колегією суддів.
Не бере судова колегія до уваги і міркування апелянта про створення судом першої інстанції прецеденту, за яким взагалі не можна буде здійснити захист законних прав та інтересів громадян у аналогічних випадках, оскільки в цілому оскаржене рішення суду винесене з дотриманням норм процесуального права та у відповідності з положеннями права матеріального.
На цих підставах апеляція задоволена бути не може, оскільки оскаржена постанова суду першої інстанції є законною, обґрунтованою та справедливою.
В силу викладеного, керуючись ст. ст. 365, 366, 382 КПК України, колегія суддів. -
ухвалила :
Апеляцію ОСОБА_1 на постанову Шевченківського районного суду міста Києва від 2 серпня 2007 року, якою йому відмовлено в задоволенні скарги про визнання неправомірними дій старшого слідчого Слідчого відділу податкової міліції Державної податкової адміністрації у місті Києві по порушенню 20 листопада 3001 року кримінальної справи відносно ОСОБА_1 залишити без задоволення, а вказану постанову суду першої інстанції, - без змін.