ВИЩИЙ  ГОСПОДАРСЬКИЙ  СУД  УКРАЇНИ 

 ПОСТАНОВА         

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ         

Вищий  господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого, судді                    Кузьменка М.В.,

судді                                        Васищака І.М.,

судді                                        Палій В.М.,

розглянувши    касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності

                       ОСОБА_1

на                    постанову Київського міжобласного  апеляційного господарського суду  

                       від 12.07.2006р.

у справі          №8/61

за позовом     Суб'єкта підприємницької діяльності

                       ОСОБА_2

до                      Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1

про                        стягнення 211 045,77  грн.,

за участю представників сторін:

від позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3 (довіреність від 14.02.06),

від відповідача: не з'явився,

ВСТАНОВИВ:

Суб'єкт підприємницької діяльності ОСОБА_2 звернувся до господарського суду Полтавської області з позовом до Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 і просив суд, з урахуванням доповнення до позову, стягнути з останнього   99 680,0 грн. боргу,   16 251,93 грн.   пені, 7 476,0 грн. інфляційних втрат, 2 605,33 грн. 3% річних та 85 032,51 грн. штрафу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач посилається на неналежне виконання відповідачем своїх зобов'язань за договором поставки НОМЕР_1, укладеного між сторонами, щодо оплати у повному обсязі отриманого згідно накладних товару (меблі).

Позивач стверджує про те, що поставив відповідачу меблі на загальну суму 124  554,0 грн., яку відповідач оплатив частково у сумі 24 874,0 грн. Отже, сума боргу на момент подання позову складає 99 680,0 грн.

З огляду на положення ст.625 ЦК України та умови договору позивач вимагає стягнути з відповідача суму боргу з урахуванням інфляційних втрат,  3% річних, пені та штрафу.

Рішенням господарського суду Полтавської області від 26.04.2006р. (суддя Плеханова Л.Б.) у задоволені позову відмовлено.

Вирішуючи даний спір по суті заявлених вимог, судом першої інстанції встановлено, що між сторонами укладено договір поставки НОМЕР_1, відповідно до умов якого позивач зобов'язався передати у власність відповідача меблі згідно з прибутково-видатковими документами, які є невід'ємною частиною договору, а відповідач -прийняти та оплатити меблі у порядку і на умовах, передбачених договором (пункт 1.1. договору).

Пунктом 5.2. договору передбачено, що покупець сплачує вартість товару на підставі рахунку-фактури протягом 20 календарних днів з дня отримання товару.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції встановив, що накладні НОМЕР_2 та НОМЕР_3, якими позивач підтверджує отримання відповідачем товару, в силу ст.ст.33, 34 ГПК України, не є доказами, що свідчать про отримання відповідачем товару саме на виконання умов спірного договору, оскільки вказані накладні не містять посилання на цей договір.

Надані відповідачем копії платіжних доручень про оплату ним отриманих меблів на загальну суму 57 104, грн., судом першої інстанції не взято до уваги, оскільки вони не містять посилання на спірний договір.

Суд першої інстанції дійшов висновку  про те, що між сторонами існують правовідносини за  іншою угодою, яка не є предметом спору.

Також судом встановлено, що позивач, в порушення умов м.5.2. договору, не надав суду доказів пред'явлення відповідачу рахунків-фактур для оплати товару. При цьому, посилання позивача на претензію від 04.08.2005р. судом першої інстанції відхилено, оскільки, по-перше, у ній йдеться про суму боргу за договором НОМЕР_1, доказів виконання якого позивачем не надано, а по-друге позивачем не надано доказів отримання відповідачем такої претензії до моменту звернення позивача до суду.

Отже, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що у відповідача не виникло правової підстави для сплати коштів за отриманий згідно накладних товар, оскільки позивачем не доведено, що вказаний товар отримано відповідачем саме на виконання умов спірного договору. Крім того, сам позивач порушив умови договору щодо виставлення відповідачу рахунків-фактур для оплати товару, у  зв'язку з чим, з огляду на положення ст.16 ЦК України та ст.1 ГПК України, право позивача не може вважатися порушеним.

Постановою Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 12.07.2006р. (головуючий, суддя Андрейцева Г.М., судді Швець В.О., Зеленіна Н.І.) рішення суду першої інстанції скасовано частково. Згідно постанови суду апеляційної інстанції провадження у справі в частині 30 000,0 грн. суми основного боргу припинено.  Присуджено до стягнення з відповідача  42 576,0 грн. основного боргу, 9247,03 грн. пені, 7476,0 грн. інфляційних втрат, 2605,33 грн. 3% річних. В решті позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що відповідач отримав товар згідно видаткових накладних НОМЕР_2, НОМЕР_3 на загальну суму 124 554,0 грн. Але зобов'язання щодо оплати прийнятого товару відповідачем виконано частково на суму 27 104,0 грн., що підтверджується платіжними дорученнями (а.с.40-41).

До ухвалення рішення у справі відповідач оплатив позивачу 30 000,0 грн., про що свідчить платіжне доручення НОМЕР_4 (а.с.44), у зв'язку з чим суд апеляційної інстанції дійшов висновку про припинення провадження у справі в цій частині за відсутністю предмету спору.

Таким чином, сума основного боргу становить 42 576,0 грн. і підлягає стягненню з відповідача з урахуванням інфляційних втрат та 3% річних.

Позовні вимоги в частині стягненні пені судом апеляційної інстанції задоволено частково у сумі 9 247,03 грн., оскільки наданий позивачем розрахунок пені зроблено з порушенням вимог ч.6 ст.232 ГК України, якою передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.

Що ж до вимог про стягнення штрафу, передбаченого пунктом 7.2. договору, то суд апеляційної інстанції дійшов висновку про те, що договір в цій частині є неукладеним.

Не погоджуючись з постановою суду апеляційної інстанції, відповідач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд її скасувати, як таку, що ухвалена з порушенням норм матеріального та процесуального права, залишивши в силі рішення суду першої інстанції.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом норм матеріального та процесуального права  при ухваленні оскаржуваного судового акта, знаходить касаційну скаргу такою, що підлягає  задоволенню частково з таких підстав.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Підставою позову є обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги і докази, що стверджують позов, зокрема факти матеріально-правового характеру, що визначаються нормами матеріального права, які врегульовують спірні правовідносини, їх виникнення, зміну, припинення.

Предмет і підстава позову сприяють з'ясуванню наявності і характеру спірних правовідносин між сторонами, застосуванню необхідного способу захисту права, визначенню кола доказів, необхідних для підтвердження наявності конкретного цивільного права і обов'язку.

Як встановлено судами двох інстанцій між сторонами укладено договір поставки НОМЕР_1, відповідно до умов якого позивач зобов'язався передати у власність відповідача меблі згідно з прибутково-видатковими документами, які є невід'ємною частиною договору, а відповідач -прийняти та оплатити меблі у порядку і на умовах, передбачених договором (пункт 1.1. договору).

Пунктом 5.2. договору встановлено, що покупець сплачує вартість товару на підставі рахунку-фактури протягом 20 календарних днів з дня отримання товару.

Предметом спору у даній справі є вимога позивача до відповідача виконати  зобов'язання за цим договором, а підставою позову -невиконання відповідачем взятих на себе зобов'язань щодо  оплати отриманого товару.

Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. В силу вказаної норми предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі та складаються з фактів, - підстав позову, та фактів, якими відповідач обґрунтовує  заперечення проти позову.

На підтвердження виконання своїх зобов'язань щодо поставки відповідачу товару позивач надав накладні  НОМЕР_2 та НОМЕР_3.

Висновок суду першої інстанції про те, що вказані накладні не є належними доказами виконання позивачем зобов'язань саме за договором НОМЕР_1 щодо поставки товару, колегія суддів вважає не достатньо обґрунтованим, оскільки з матеріалів справи не вбачається, що відповідач, заперечуючи позов, вказував на те, що  товар за цими накладними ним отримано на виконання іншого договору, а не договору НОМЕР_1, який є підставою даного позову. Не встановлено цих обставин й судом першої інстанції.

Окрім того, пунктом 5.2. договору встановлено, що покупець оплачує товар на підставі рахунка-фактури протягом 20 (двадцяти) календарних днів з дня отримання товару.

Відповідно до ч.1 ст.530 ЦК України, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Висновку про те, що право вимоги у позивача не настало, суд першої інстанції дійшов без врахування положень статей 251, 253, 253 ЦК України та пункту 5.2. договору.

Так, названими статтями визначено, що строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Тобто юридичне значення має саме сплив визначеного проміжку часу, внаслідок якого виникають, змінюються або припиняються цивільні правовідносини.

Строк визначається роками, місяцями, тижнями днями або годинами. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Таким чином, відповідно до умов п.5.2. договору перебіг строку для настання у відповідача обов'язку оплатити товар почався з моменту отримання ним товару, а не з моменту отриманням від позивача рахунку-фактури, як помилково визначено судом першої інстанції,  і закінчився зі спливом 20 календарних днів з дня отримання товару.

За таких обставин, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що на момент подачі даного позову інтереси позивача не були порушені.

Враховуючи допущені судом першої інстанції порушення, ухвалене у справі рішення не можна визнати обґрунтованим та законним.

Не погоджується колегія суддів й з висновком суду апеляційної інстанції про оплату відповідачем отриманого товару у сумі 27 104,0 грн., що підтверджується наявними у справі платіжними дорученнями.

Так, заперечуючи заявлені вимоги, відповідач посилається на те, що на виконання умов договору ним перераховано позивачу грошові кошти у сумі 27 104,0 грн. платіжними дорученнями  НОМЕР_5, НОМЕР_6, НОМЕР_7, НОМЕР_8. Вказані платіжні доручення прийнято судом апеляційної інстанції в якості доказу часткового виконання відповідачем зобов'язань  за договором поставки НОМЕР_1.

Разом з тим, такого висновку суд дійшов з порушенням наступних норм права.

Відповідно до ст.32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

Вимоги, що пред'являються до доказів визначені ст.34 ГПК України. Згідно вказаної норми, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи; обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Загальні правила, форми і стандарти розрахунків банків та інших юридичних і фізичних осіб у грошовій одиниці України на території України, що здійснюються за участю банків на момент здійснення платежу,  визначені Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затвердженою постановою правління Національного банку України від 29.03.2001р. №135.

Нормами зазначеної Інструкції встановлені вимоги щодо заповнення розрахункових документів, у т.ч. платіжних доручень.

Так, відповідно до п.1 розділу 3 Інструкції, платіжне доручення, що подається в банк, оформляється платником за формою додатка 2 до цієї Інструкції згідно з вимогами щодо заповнення реквізитів розрахункових документів, що викладені в додатку 8 до Інструкції.

При цьому, в силу п.7 розділу 3 Інструкції, реквізит “призначення платежу” платіжного доручення заповнюється платником так, щоб надавати повну інформацію про платіж та документи, на підставі яких здійснюється перерахування коштів одержувачу.  При цьому, платник відповідає за дані, що зазначені в реквізиті платіжного доручення “призначення платежу”, а банк перевіряє заповнення цього реквізиту на відповідність вимогам, викладеним у цьому розділі, лише за зовнішніми ознаками.

Отже, допустимим доказом призначення грошових коштів, що перераховуються, є відповідний платіжний документ з даними щодо призначення платежу.

У графі “призначення платежу” у наданих відповідачем платіжних дорученнях зазначено “оплата за меблі згідно договору НОМЕР_9”.

Судом апеляційної інстанції під час перегляду ухваленого у справі рішення не встановлено, що відповідачем до перерахування коштів відкликались вказані   платіжні доручення або направлялось повідомлення  банку про зміну призначення платежу за цим дорученням в установленому порядку.

За таких обставин, висновку щодо перерахування відповідачем позивачу коштів на виконання умов саме договору поставки НОМЕР_1 суд апеляційної інстанції дійшов з порушенням норм процесуального права та не застосувавши вищевказані норми матеріального  права.

З цих же підстав не можна визнати обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про припинення провадження у справі в частині вимог про стягнення з відповідача 30 000,0 грн. боргу, оскільки у платіжному дорученні на перерахування вказаної суми за НОМЕР_4 у графі “призначення платежу” зазначено “оплата за меблі згідно договору НОМЕР_9” (а.с.44).

Отже, враховуючи не з'ясування того, яка насправді заборгованість існує у відповідача перед позивачем за отриманий ним товар саме за договором поставки  НОМЕР_1,  висновок суду апеляційної інстанції про наявність у відповідача заборгованості перед позивачем саме у сумі  42 576,0 грн. за вказаним договором,  не може бути визнано обґрунтованим та законним.

Наведені порушення не можуть бути усунуті касаційною інстанцією з огляду на приписи  ст.ст. 111⁵, 111⁷  ГПК  України.

Враховуючи викладене, оскаржувані судові акти  у даній справі підлягають скасуванню, а справа -передачі на новий розгляд.

Відповідно до ст.111¹² ГПК України, вказівки, що містяться у постанові касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої інстанції під час нового розгляду справи.

Керуючись ст.ст. 111⁵, 111⁷, 111⁹ -111¹¹, Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу Суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення господарського суду Полтавської області від 26.04.2006р. та  постанову Київського міжобласного апеляційного господарського суду від 12.07.2006р. у справі №8/61  скасувати.

3. Справу направити до господарського суду Полтавської області на новий розгляд.

Головуючий, суддя                                                            М.В.Кузьменко

Суддя                                                                                І.М.Васищак

          Суддя                                                                                В.М.Палій