К/С № К-5760/06
ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
12.07.2006 р. м. Київ
Вищий адміністративний суд України в складі колегії суддів:
головуючого суддіПилипчук Н.Г.
суддів Конюшка К.В.
Ланченко Л.В.
Нечитайла О.М.
Маринчак Н.Є.
при секретарі: Ільченко О.М.
за участю представників
позивача: Ткача С.С.
відповідача-2: Марчука В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргуДержавної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва
на постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.12.2005 р.
у справі № 29/204
за позовом Державної податкової інспекції у Печерському районі м. Києва
до 1. Товариства з обмеженою відповідальністю "Властіна"
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Азов"
провизнання недійсним договору комісії, -
ВСТАНОВИВ:
Рішенням Господарського суду міста Києва від 28.07.2005 р. позов задоволено повністю. Визнано недійсним договір комісії № 7 від 25.06.2003 р., укладений між ТОВ "Властіна" та ТОВ "Азов", на загальну суму 153416721,69 грн. на підставі ст. 49 ЦК УРСР. Зобов’язано ТОВ "Властіна" повернути ТОВ "Азов", отриманий за угодою, що визнана недійсною, товар, а саме: масу аноїдну вуглеводну. Стягнуто з ТОВ "Азов" в доход Державного бюджету України все одержане від ТОВ "Властіна" за угодою, що визнана недійсною, а саме: грошові кошти в розмірі 15339701,69 грн., а також комісійну винагороду в розмірі 1920,00 грн. Стягнуто з ТОВ "Властіна" до Державного бюджету України 153501,22 грн. державного мита.
Рішення мотивовано тим, що ТОВ "Властіна" займалося підприємницькою діяльністю з порушенням чинного законодавства України, від його імені фінансово-господарську діяльність з метою завідомо суперечною інтересам держави здійснювали особи, які не мають відношення до цього підприємства, установчі документи визнані недійсними у судовому порядку. А тому, договір підлягає визнанню недійсним на підставі ст. 49 ЦК УРСР.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 20.12.2005 р. вказане рішення скасовано. Винесено постанову, якою у позові відмовлено повністю. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ "Азов" 42,50 грн. державного мита.
Скасовуючи рішення та відмовляючи у позові, апеляційний господарський суд виходив з того, що податковою інспекцією не досліджено та не підтверджено виконання оскаржуваної угоди, не надані докази щодо розрахунків з покупцем ВАТ "ЗалК" та участі в цій угоді цієї особи, а можливо й інших осіб. Не підтвердження факту виконання договору комісії у повному обсязі позбавляє можливості вирішити питання щодо визнання недійсним самого спірного договору комісії. Позивачем не доведено те, що договір укладений з метою, суперечною інтересам держави і суспільства та необґрунтовано можливість застосування до даної угоди норм ЦК УРСР.
ДПІ у Печерському районі м. Києва подала касаційну скаргу, якою просить скасувати постанову апеляційного господарського суду та залишити в силі рішення місцевого господарського суду. Посилається на те, що апеляційним господарським судом порушені норми матеріального (ст. 49 ЦК УРСР) та процесуального права (п. 1 ст. 71, 86 КАС України).
Представник податкової інспекції підтримав вимоги касаційної скарги.
Представник ТОВ "Азов" в судовому засіданні просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову апеляційного господарського суду – без змін, як законну та обґрунтовану.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників позивача та відповідача-2, дослідивши доводи касаційної скарги, матеріали справи, судові рішення, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Судами першої та апеляційної інстанції було встановлено таке.
Між відповідачами укладений договір комісії № 7 від 25.06.2003 р. , згідно якого ТОВ "Властіна" (комітент) доручає, а ТОВ "Азов" (комісіонер) зобов’язується за дорученням комітента за винагороду здійснити за рахунок комітента закупівлю на ринку України продукцію для ТОВ "Властіна" та укладати договори купівлі-продажу, оформлювати та підписувати інші необхідні документи для цих продаж в інтересах ТОВ "Властіна".
Суд першої інстанції, дослідивши наявні в матеріалах справи копії договору, додаткових до нього угод, податкових та видаткових накладних, дійшов висновку про те, що спірна угода виконана в повному обсязі.
Суд апеляційної інстанції дійшов протилежного висновку про не підтвердження виконання спірної угоди у повному обсязі, що, як зазначив суд, позбавляє можливості вирішити питання про визнання недійсним спірного договору комісії на підставі ст. 49 ЦК УРСР. При цьому суд виходив з того, що податковою інспекцією не підтверджено належними та допустимими доказами виконання спірної угоди, не надано доказів розрахунків з покупцем ВАТ "ЗалК", а можливо й інших покупців з якими на виконання договору комісії укладалися інші договори купівлі-продажу.
Припустивши, що спірна угода не виконана у повному обсязі, суд апеляційної інстанції мав скористатися наданим йому ч. 2 ст. 195 КАС України правом з власної ініціативи дослідити нові докази, у разі їх не дослідження у суді першої інстанції, з’ясувавши при цьому обґрунтованість ненадання їх до суду першої інстанції або необґрунтованість відхилення їх судом першої інстанції. Частина 5 ст. 71 КАС України надає суду право збирати докази з власної ініціативи.
Натомість, суд не врахував вимоги ч. 1 ст. 71 КАСУ України, за якою кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, і безпідставно зазначив про недоведеність виконання спірної угоди у повному обсязі податковою інспекцією, тоді як податкова інспекція не ґрунтувала свої вимоги та заперечення на вказаній обставині.
Суд касаційної інстанції не може погодитися з судовими рішеннями судів попередніх інстанцій також виходячи з такого.
Відповідно до ст.49 Цивільного кодексу Української РСР, якщо угода укладена з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу в обох сторін – у разі виконання угоди обома сторонами – у дохід держави стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання угоди однією стороною з другої сторони стягується в дохід держави все одержане нею і все належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності ж умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за угодою повинно бути повернуто другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується в дохід держави.
Необхідними умовами для визнання угоди недійсною відповідно до ст.49 Цивільного кодексу Української РСР є її укладання з метою завідомо суперечною інтересам держави і суспільства та наявність умислу хоча б у однієї із сторін щодо настання відповідних наслідків.
Для прийняття рішення зі спору необхідно встановлювати, у чому конкретно виявилась завідомо суперечна інтересам держави і суспільства мета укладення угоди, і хто з її учасників мав намір на досягнення цієї мети.
За відсутності таких доказів наявність умислу у юридичної особи не може вважатися встановленою.
Суд першої інстанції інстанцій дійшов висновку, що спірний договір був укладений з метою, завідомо суперечною інтересам держави. В обґрунтування такого висновку посилався лише на рішення Деснянського районного суду м. Києва від 05.12.2003 р. без дослідження інших доказів.
Суду необхідно було врахувати те, що наявність умислу не може бути підтверджена лише рішенням районного суду про визнання установчих документів однієї сторони договору недійсним та скасування державної реєстрації, оскільки предметом дослідження у такій справі є, зокрема, відповідність установчих документів вимогам чинного законодавства, а не наявність протиправного умислу при укладенні угоди, що мала місце під час підприємницької діяльності суб’єкта.
Сам факт скасування державної реєстрації підприємства не тягне за собою недійсність всіх угод, укладених з моменту його державної реєстрації і до моменту виключення з державного реєстру.
У відповідності до ч. 2 ст.18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців", якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, є недостовірними і були внесені до нього, то третя особа може посилатися на них у спорі як на достовірні.
Чинним законодавством України на сторону цивільно-правової угоди, яка є платником податків, не покладено обов’язку по перевірці відповідності законодавству установчих документів іншого учасника правовідносин.
При розгляді спору про визнання недійсною угоди на підставі ст. 49 ЦК УРСР необхідно з’ясовувати, чи було підприємство зареєстровано у Єдиному державному реєстрі підприємств і організацій України, чи було платником податків, чи виконало взяті на себе зобов’язання за спірною угодою у повному обсязі.
Окрім того, суди першої та апеляційної інстанції залишили поза увагою те, що з 01.01.2004 р. набрав чинності Цивільний кодекс України (далі у тексті ЦК України). Згідно із п.1 та п.2 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, Цивільний кодекс Української РСР від 18.07.1963 р. втратив чинність.
За змістом ч. 2 ст. 5 ЦК України, кодекс має зворотну дію у часі у випадках, коли він пом’якшує або скасовує відповідальність особи.
Чинний ЦК України не містить таких публічно-правових наслідків укладення недійсної угоди, які були встановлені ст.49 ЦК України в редакції 1963 р. Цим кодексом скасована відповідальність у вигляді публічно-правової санкції – стягнення в доход держави, одержаного однією чи обома сторонами за угодою, за укладення угоди з метою, суперечною інтересам держави та суспільства.
Застосування судами при вирішенні спору публічно-правових санкцій, які були встановлені законом, чинним на момент укладення угод, але відсутніх в ЦК України на момент прийняття рішення про притягнення до відповідальності, є помилковим.
Також судом касаційної інстанції встановлені порушення норм процесуального права судом апеляційної інстанції.
Ухвалою від 07.11.2005 р. було закінчено підготовку справи до апеляційного розгляду та поновлено строк подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції. При цьому, суд не виконав вимог ч. 2 ст. 102 Кас України відповідно до якої питання про поновлення чи продовження пропущеного строку суд вирішує з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. Неприбуття у судове засідання осіб, які були належним чином повідомлені, не перешкоджає розгляду клопотання.
Таким чином, питання про поновлення процесуального строку вирішується у судовому засіданні, про що постановляється відповідна ухвала. При цьому, необхідно звернути уваги, що відповідно до ч. 2 ст. 189 КАСУ України суддя-доповідач, перевіривши відповідність апеляційної скарги вимогам ст. 187 цього Кодексу, тільки за відсутності перешкод постановляє ухвалу про відкриття апеляційного провадження. А відповідно до ч. 3 ст. 190 колегія суддів після проведення підготовчих дій суддею-доповідачем постановляє ухвалу про закінчення підготовки та призначення справи до апеляційного розгляду.
За наявності таких недоліків ухвалені судові рішення не можуть залишатися в силі і підлягають скасуванню, а справа направленню на новий розгляд.
При новому розгляді справи судам слід врахувати викладене, всебічно і повно перевірити доводи, на яких ґрунтуються вимоги та заперечення сторін, належно оцінити докази і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності із нормами законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин.
Керуючись ст. ст. 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, суд касаційної інстанції, -
У Х В А Л И В:
Касаційну скаргу Державної податкової інспекції у Печерському районі міста Києва задовольнити частково.
Рішення Господарського суду міста Києва від 28.07.2005 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 20.12.2005 р. скасувати, а справу направити на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і може бути оскаржена до Верховного Суду України протягом одного місяця з дня відкриття обставин, які можуть бути підставою для провадження за винятковими обставинами.
головуючий суддя Н.Г. Пилипчук
судді К.В. Конюшко
Л.В. Ланченко
О.М. Нечитайло
Н.Є Маринчак
Ухвалу складено у повному обсязі 17.07.2006 р.