Справа № 3917 Головуючий у 1 інстанції Дубас Т.В.
Категорія 41 Доповідач Лащенко В.Д.
УХВАЛА ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
28 вересня 2006 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду Київської області у складі: головуючого - Лащенка В.Д. суддів - Корзаченко І.Ф., Червінко К.С. при секретарі - Зозулі Н.С.
розглянула у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Києво-Святошинського районного суду від 8 вересня 2005 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання недійсною відмову від спадщини, визнання права власності на спадкове майно, поділ майна, відшкодування моральної шкоди,
встановила:
У грудні 2004 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про витребування майна з чужого незаконного володіння та його поділ. Свої вимоги мотивувала тим, що з 3 березня 1973 року по 7 березня 2002 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем. Дядько відповідача ОСОБА_3 при житті заповів їй з відповідачем будинок АДРЕСА_1.
Відповідач ОСОБА_2 після смерті ОСОБА_3 оформив спадщину на себе, а після розлучення з нею перешкоджає користуватися будинком та іншим майном.
Просила поділити майно, яке придбано в період шлюбу з відповідачем та зобов'язати відповідача передати їй будинок із земельною ділянкою, а також поділити грошовий вклад.
26 липня 2005 року ОСОБА_1 звернулася з позовом про визнання недійсною відмову від спадщини, відшкодування моральної шкоди. Позов обґрунтовувала тим, що 25 травня 1999 року вона відмовилася від спадщини по заповіту ОСОБА_3 на користь відповідача. Відмова була вчинена внаслідок обману відповідача, його насильства, погрози та її помилки через хворобу, будучи дієздатною особою, яка у момент її вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та не могла керувати ними. Враховуючи, що відповідач знав про її стан здоров'я у момент вчинення правочину, він має відшкодувати моральну шкоду на підставі п. З ст. 225 ЦК України.
Просила визнати недійсним заяву від 25 травня 1999 року про відмову від спадщини на користь ОСОБА_2, визнати на нею право на спадкове майно, відшкодувати моральну шкоду та поділити майно, придбане в період шлюбу.
Ухвалою судді Києво-Святошинського районного суду від 12 серпня 2005 року позовні вимоги ОСОБА_1 про поділ спільного майна подружжя виділені в окреме провадження.
Рішенням Києво-Святошинського районного суду від 8 вересня 2005 року ОСОБА_1 відмовлено в задоволені позову про визнання недійсною відмови від спадщини, визнання права власності на спадкове майно та витребування майна з чужого незаконного володіння.
В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить рішення суду скасувати, посилаючись на невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права.
Апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що сторони перебували в зареєстрованому шлюбі з 1973 року, який розірвано 7 березня 2002 року. Дядько відповідача ОСОБА_3 17 листопада 1998 року склав заповіт, яким все своє майно заповів ОСОБА_2 та ОСОБА_1. АДРЕСА_1 ОСОБА_3 помер. Позивачка ОСОБА_1 25 травня 1999 року подала до Києво-Святошинської державної нотаріальної контори заяву про відмову від спадщини на користь відповідача ОСОБА_2 Відповідно до вказаної заяви ОСОБА_2 були видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом.
Відповідно до вимог ст. 553 ЦК України (1963р) спадкоємець за законом або за заповітом вправі відмовитись від спадщини протягом шести місяців з дня відкриття спадщини. При цьому він може заявити, що відмовляється від спадщини на користь кого-небудь з інших спадкоємців, закликаних до спадкоємства за законом або за заповітом, а також на користь держави або окремих державних, кооперативних або інших громадських організацій. Наступне скасування спадкоємцем такої заяви не допускається.
З урахуванням того, що позивачка не довела обставин, відповідно до яких відмова позивачки від спадщини є недійсною, суд першої інстанції правильно відмовив ОСОБА_1 в задоволені позовних вимог.
Посилання в позовній заяві та апеляційній скарзі на необхідність визнання відмови позивачки від спадщини недійсною з підстав того, що ОСОБА_1 відмовляючись від спадщини перебувала у такому стані, коли вона не могла розуміти значення своїх дій та не могла керувати ними, не можуть бути врахованими з таких міркувань.
Відповідно до вимог ст. 55 ЦК України угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який в момент її укладення перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій або керувати ними, може бути визнана судом недійсною за позовом самого громадянина.
Позивачка в обґрунтування своїх позовних вимог посилалася на те, що в той період перебувала на лікуванні у Київській психоневрологічній лікарні № 2 і мала другу групу інвалідності. З метою визначення такого стану на момент укладення угоди судом була призначена судово-психіатрична експертиза. Комісії експертів була надана вся медична документація стосовно позивачки. Згідно її висновків ОСОБА_1 на хронічне психічне захворювання або на інший хворобливий розлад психічної діяльності не страждає, та не страждала таким захворюванням будь-коли, у тому числі і під час відмови від спадщини 25 травня 1999 року. У той час ОСОБА_1 також не страждала на слабоумство, тому вона могла під час відмови від спадщини повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.
В акті судово-психіатричної експертизи зазначено, що діагноз „шизофренія параноїдна", який позивачці встановлено в 1988 році, є помилковим і наводяться мотиви такого рішення.
За таких обставин відсутні підстави для визнання недійсною відмови позивачки від спадщини на підставі ст. 55 ЦК України (1963р).
З урахуванням зазначеного не підлягають задоволенню і інші вимоги позивачки.
Доводи апеляційної скарги про невідповідність висновків суду обставинам справи та неправильне застосування норм матеріального і процесуального права не можуть бути враховані. За клопотанням позивачки судом апеляційної інстанції була призначена судово-психіатрична експертиза, висновки якої не спростовують висновків суду. Інші доводи апеляційної скарги також не можуть бути підставою для скасування рішення суду.
Оскільки суд першої інстанції повно з'ясував обставини, що мають значення для справи, справу розглянув відповідно до норм матеріального і процесуального права, ухвалене рішення повинно залишатися без змін.
Керуючись ст.ст. 307, 308 ЦПК України, колегія суддів,
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, а рішення Києво-Святошинського районного суду від 8 вересня 2005 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення та може бути оскаржене в касаційному порядку до Верховного Суду України протягом двох місяців.