Справа № 2-1490/11

Провадженя№ 2/541/176/12

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06.06.2012                                                                        м. Маріуполь                               

Приморський районний суд у складі:

головуючого судді                                         Лузана В.В.,

при секретарі:           Циганковій М.М.,

                               за участю позивачки: ОСОБА_1,

відповідача: ОСОБА_2,

представника третьої особи: ОСОБА_3,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Маріуполі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про знос самовільно зведених будівель, третя особа Маріупольська міська рада,

В С Т А Н О В И В :

У серпні 2011р. ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до відповідача про знос самовільно зведених будівель, а саме: будинку літ. А-2 з усіма господарськими спорудами, які розташовані на земельній ділянці № 71 по вул.. Гагаріна в Приморському районі м. Маріуполя.

У судовому засіданні позов підтримала в повному обсязі, у лютому 2012р. уточнила первинні вимоги в частині найменування будівель, які підлягають зносу, та пояснила, що вона є співвласником 21/25 частки цього домоволодіння, розташованого за зазначеною адресою, а відповідач - співвласником 4/25 частки даного домоволодіння. На частині зазначеної земельної ділянки відповідачем самочинно, без дозволу відповідних органів та без її, позивачки, згоди було зведено: будинок літ. А-2 з верандою, гараж, два сараї, металевий навіс, а також встановлена огорожа з сітки рабіца, яка розділяє земельну ділянку на 2 частини. При цьому, ділянка розділена без урахування розміру часток співвласників будинку, а саме тієї обставини, що її, ОСОБА_1, частка більше, а площа ділянки –менше. На підставах ст.. 391 ЦК України, з урахуванням положень ч.2 ст. 369 ЦК України стверджувала, що такі дії відповідача порушують її право розпоряджатись майном, яке знаходиться в спільній власності та просила суд зобов'язати відповідача знести всі самочинно зведені будівлі. У судових дебатах додатково заявила вимогу про відшкодування понесених судових витрат у вигляді судового збору та витрат на ІТЗ, які були сплачені при зверненні з позовом.

Представник позивачки за договором –адвокат ОСОБА_4 у судових засіданнях 11.10.2011р. та 06.12.2011р. вимоги ОСОБА_1 підтримав за тими ж підставами, що зазначені в позові. В останнє судове засідання не з*явився, у зв*язку з чим рішення винесено у його відсутності.

ОСОБА_2 позов не визнав та пояснив, що вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими, т.я. частка домоволодіння за зазначеною адресою у вигляді 4/25 будинку була придбана ним на законних підставах, шляхом укладання договору купівлі-продажу від 20.11.1981р. цієї частки у попереднього власника. Раніше Маріупольським БТІ був проведений розрахунок часток попередніх співвласників, виходячи з вартості майна на той час та з урахуванням тієї обставини, що з 1949р., після продажу 1/2 частини будинку, який належав одному власнику, іншій особі, на земельній ділянці фактично існувало дві будівлі з різними літерами, а сама земельна ділянка була розділена попередніми власниками за домовленістю між ними. Після реєстрації права власності він, ОСОБА_2, у встановленому порядку оформив дозвіл на будівництво нового будинку, яке закінчив у 1986р. та отримав технічний паспорт з новою оцінкою будинку, який на плані земельної ділянки був зазначений літ. А-2, а раніше за договором купівлі-продажу значився як недобудований житловий будинок готовністю 13% (цоколь) літ. З. В подальшому отримав дозвіл на будівництво інших господарських споруд, у тому числі гаража, 2 сараїв, металевого навісу, погребу. Коли ОСОБА_1 за договором дарування у 1996р. перейшла у власність 21/25 частка будинку, його будинок та більшість споруд були зведені на тій частині земельної ділянки, яка перейшла в його користування при купівлі будинку. Огорожа, яка розподіляла ділянку на дві частині було встановлено на тому ж місці, де знаходилась у попередніх співвласників та за згоди позивачки. Після отримання частки будинку у власність позивачка знесла свою частину домоволодіння та на тій частині ділянки самовільно збудувала новий будинок, право власності на який в неї відсутнє, у зв*язку з чим у 2011р. звернулась з позовом до суду про визнання права на самочинно зведене домоволодіння, проти чого він, ОСОБА_2, залучений до справи в якості третьої особи, заперечував, тому ОСОБА_1 залишила заяву без розгляду та звернулась з даним позовом до суду про знос належного йому будинку. Стверджував, що позивачка пропустила строк позовної давності для звернення до суду та на цій підставі просив відмовити в задоволенні її вимог та закрити провадження по справі.

Третя особа –представник Маріупольської міської ради за довіреністю ОСОБА_3 заперечував проти задоволення позову, стверджуючи, що позивачка, не будучи власником самовільно зведеного будинку та не маючи правовстановлюючих документів на земельну ділянку, не вправі заявляти вимоги про знос будівлі відповідача.

Суд, вислухавши пояснення сторін, дослідивши письмові докази та оцінивши їх в сукупності з встановленими фактичними обставинами по справі, приходить до висновку, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Даний висновок робиться на підставі наступних норм закону.

Відповідно положень ст.. 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав…

Відповідно до вимог ч.1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних… осіб в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів, наданих сторонами.

Згідно з положеннями ст.391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Як зазначено в п.5 постанови № 6 від 30.03.2012р. Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ «Про практику застосування судами ст. 376 ЦК України (про правовий режим самочинного будівництва)» відповідно до вимог цієї статті право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об'єкта нерухомості мають як органи державної влади, так і органи місцевого самоврядування. У випадках порушення прав інших осіб право на звернення до суду належить і таким особам за умови, що вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК), а також власнику (користувачу) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина четверта статті 376 та стаття 391 ЦК). Відповідно до положень статті 38 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності»право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованих об'єктів містобудування належить також відповідним інспекціям державного архітектурно-будівельного контролю. Такий позов може бути пред'явлено до суду у разі, якщо особа в установлений строк добровільно не виконала вимоги, встановлені у приписі про усунення порушень вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності, будівельних норм, державних стандартів і правил із визначенням строку для добровільного виконання припису, та/або якщо перебудова об'єкта є неможливою. Розглядаючи зазначені позови відповідно до вимог вказаної норми та положень частини сьомої статті 376 ЦК, суди мають встановлювати, чи було видано особі, яка здійснила самочинне будівництво, припис про усунення порушень, чи можлива перебудова об'єкту та чи відмовляється особа, яка здійснила самочинне будівництво, від такої перебудови.

Відповідно положень ст.. 120 ЗК України (зі змінами від 05.11.2009р.) у разі набуття права власності на житловий будинок, який розміщений на земельній ділянці, що перебуває в користуванні іншої особи, до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій він розміщений, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Згідно до роз*яснень, які містяться в підпункті ґ пункту 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004р. (з наступними змінами) «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ»при переході права власності на будівлі та споруди за цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002р., згідно з положеннями чинної до цієї дати ст. 30 ЗК України до набувача від відчужувача переходить належне йому право власності або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі відчуження. Після 31 грудня 2001р. право власності на земельну ділянку або її частину може переходити відповідно до ст. 120 ЗК на підставі цивільно-правових угод, а право користування –на підставі договору оренди, укладеного відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня 2003р., згідно зі ст. 377 ЦК, а з часу внесення змін до ст. 120 ЗК Законом України від 27.04.2007р. № 997-V і згідно зі ст. 120 ЗК, переходило право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, установлених договором; а якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для її обслуговування. З січня 2010р. до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача) відповідно до ст. 377 ЦК України і ст. 120 ЗК в редакції Закону України від 5 листопада 2009р. № 1702-VI.

Відповідно до ч.4 прикінцевих та перехідних положень ЦК України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності цим кодексом, його положення застосовуються до тих прав і обов*язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Судом при розгляді справи, шляхом дослідження матеріалів інвентаризаційної справи Маріупольського БТІ встановлено, що домоволодіння № 71 по вул.. Гагаріна в м. Маріуполі належало станом на серпень 1949р. ОСОБА_5, яка за договором купівлі-продажу від 09.09.1949р. продала Ѕ частку будинку (житлову прибудову літ. А1-1) ОСОБА_6 Остання самовільно знесла цю житлову прибудову та збудувала житловий будинок літ. В (при наявності відповідного дозволу виконкому). На зазначену будівлю 17.04.1974р. ОСОБА_6 було видано свідоцтво про право власності на 21/25 частку. При цьому розрахунок часток був проведений Маріупольським БТІ станом на 13.03.1974р. між двома співвласниками, а саме ОСОБА_5 на 4/25 частки, до якої входило: будинок літ. А та інші споруди вартістю 232 рубля та ОСОБА_6 на 21/25 частку, до якої входило: будинок літ. В та інші споруди вартістю 1277 рублів, виходячи з інвентаризаційної оцінки будівель на той час. Таким чином, домоволодіння складалось з двох житлових будинків з господарськими спорудами та розташовувалось на земельній ділянці площею 772 м.кв., зареєстрованої за рішенням виконкому Жданівської міської ради народних депутатів від 11.08.1955р. № 560, яка знаходилась в користуванні цих власників (які відношення до даного спору не мають). У лютому 1980р. на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом 4/25 частки будинку (оцінені на суму 333 рубля) перейшли у власність ОСОБА_7, яка в травні 1980р. отримала дозвіл компетентного органу на будівництво нового будинку (літ. З) зі зносом старого (літ. А). Рішенням виконкому Приморської районної ради народних депутатів № 246 від 08.07.1981р. ОСОБА_7 було дозволено продати, а ОСОБА_2 купити недобудоване домоволодіння по вул.. Гагаріна, 71 літ. З готовністю 13% та зобов*язано ОСОБА_2 продовжити будівництво будинку згідно затвердженого проекту від 09.06.1980р. та після закінчення будівництва здати до експлуатації. На підставі договору купівлі-продажу від 20.11.1981р. представник ОСОБА_7 за довіреністю продала ОСОБА_2 4/25 долі домоволодіння з надвірними побудовами, що належать до цієї частки, після чого договір був зареєстрований в Маріупольському БТІ 08.12.1981р. В подальшому рішенням зазначеного виконкому у вересні 1990р. та у жовтні 1996р. ОСОБА_2 було дозволено будівництво гаражів, сараїв, підвалу з підсобним приміщенням, навісу та отриманий дозвіл на будівництво, яке на цей час не завершено.

За договором купівлі-продажу від 21.05.1974р. ОСОБА_6 продала 21/25 частку домоволодіння (до якої відносився житловий будинок літ. В з господарськими спорудами –сараї літ. Г, Е, вбиральня літ. Д, погреб літ. Е-п інвентаризаційною вартістю 1277 рублів) ОСОБА_8, після смерті якої майно на підставі свідоцтва про право на спадщину від 05.04.1994р. перейшло до ОСОБА_9 (з зазначеною оцінкою майна 3766 крб.). За договором дарування від 25.04.1995р. останній подарував 21/25 частку житлового будинку № 71 по вул.. Гагаріна ОСОБА_1, зазначивши інвентаризаційну оцінку долі 3709 крб., яка також відповідала ціні дару.

Як слідує з цієї інвентарної справи, станом на 25.08.2011р. –дату останнього обстеження будинку та земельної ділянки спеціалістами БТІ, на зазначеній земельній ділянці площею 777 м.кв. (включаючи самозахват 5 м.кв.) розташовані два житлових будинків з відповідними господарськими будівлями та спорудами, а саме: літ. З-2 на місці будинку літ. В-1, який раніше належав ОСОБА_1, та житловий будинок літ. А-2 на місці недобудованого житлового будинку літ. З. Зазначені будинки, також як інші господарські споруди, як зазначено на плані земельної ділянки Маріупольським БТІ, у ОСОБА_1 збудовані самочинно, а у ОСОБА_2 збудовані з відхиленням від проекту. Правовстановлюючі документи у сторін на знов створені будівлі відсутні.

Сторони при розгляді справи не оспорювали достовірність відомостей, що містяться в матеріалах БТІ відносно послідовності переходу права власності на частки домоволодіння від попередніх власників до подальших до того моменту, коли частини будинку перейшли у їх власність. Крім того, сторони не заперечували проти того факту, що будівлі кожного з них розташовані на земельній ділянці за однією адресою на двох частках цієї ділянки та на які передбачені законом правовстановлюючі документи у кожного з них відсутні.

Оцінюючи встановлені факти та доводи позивачки, які наведені в позові та в ході судового розгляду, з урахуванням вказаних вище норм закону, суд виходить з того, що в якості обґрунтування вимог щодо знесення споруд відповідача, ОСОБА_1 було зазначено, що вона є співвласником частки будинку № 71, який розташовано на земельній ділянці по вул.. Гагаріна, та ОСОБА_2 самочинно збудував будинок та інші споруди на самовільно захопленій частині спільного двору без отримання належного дозволу та згоди її, ОСОБА_1, як співвласника будинку, чим припустив порушення її прав. Проте, встановлені в судовому засіданні обставини жодним чином не підтвердили наявність порушення законних прав позивачки в розумінні положень ст.. 391 ЦК України та ст.. 120 ЗК України, а навпаки свідчать про відсутність у неї, ОСОБА_1, права вимагати захисту своїх інтересів у судовому порядку. Так судом встановлено, що власником самочинно збудованого будинку літ. З-2 ОСОБА_1 не є, т.я. після отримання в подарунок 21/25 частки домоволодіння знесла його та без наявності відповідних документів на дозвіл та необхідних погоджень, звела інший будинок на місці попереднього, який має статус самочинного будівництва. Правовстановлюючі документи на частку земельної ділянки, яка перейшла в користування позивачки в момент отримання в дарунок частини будинку в 1995р. відповідно до діючих на теперішній час норм Земельного кодексу України, у ОСОБА_1 відсутні. Цей факт не заперечувала позивачка в судовому засіданні. Право власності відповідача на 4/25 частки будинку виникло на законних підставах у 1981р. Після цього ОСОБА_2 були отримані необхідні рішення компетентного органу на проведення будівництва будинку та господарських споруд, яке продовжувалось до виникнення у позивачки права власності на другу частину домоволодіння та на теперішній час не завершено та право власності на будинок не оформлено.

Доводи ОСОБА_1 відносно розрахунку часток в будинку, виходячи з яких вона стверджує, що має право на відповідну (більшу) долю на користування земельною ділянкою, судом до уваги не беруться, т.я. існуючі на цей час частки у праві спільної часткової власності виникли між попередніми співвласниками раніше, коли на ділянці існували інші будівлі та споруди, які мали іншу інвентаризаційну оцінку, а між подальшими співвласниками розмір часток не встановлювався в тому порядку, як це передбачено ст.. 357 ЦК України. Згідно п.3 Інструкції про проведення розділу, виділу та розрахунку долів об*єктів нерухомого майна № 55 від 18.06.2007р., зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 06.07.2007р. № 774/1404, розрахунок часток в спільній власності виконується за заявою всіх співвласників об*єктів нерухомого майна, а у випадку відсутності обоюдних заяв питання про зміну часток вирішується в судовому порядку.

На момент переходу у власність позивачки у 1995р. частини будинку у вигляді 21/25 частки між попередніми співвласниками будівель існував порядок користування земельною ділянкою, який був узгоджений ними за взаємною домовленістю, а саме остання була поділена на дві частини з наявністю огорожі між ділянками та окремими виходами для кожного з співвласників. Цей порядок зберігся до теперішнього часу. Однак, співвласниками правовстановлюючі документи в розумінні ст.. 120 ЗК України на земельні ділянки оформлені не були, тоді як фактично кожний з них протягом тривалого часу користується відособленою частиною ділянки.

Таким чином, з урахуванням наведених доводів, заявлені ОСОБА_1 вимоги задоволенню не підлягають, тому суд відмовляє їй в позові в повному обсязі.

Протягом розгляду справи по суті відповідачем ОСОБА_2 неодноразово були заявлені клопотання «про відмову в задоволенні позову та закриття провадження по справі»з урахуванням положень ст.. 267 ЦК України, тобто внаслідок спливу позовної давності. Така позиція відповідача не може бути прийнята судом до уваги, оскільки положення глави 19 ЦК України застосовуються до правовідносин, які ґрунтуються на законних підставах, а у випадку визнання позову необґрунтованим, питання спливу позовної давності до уваги не приймається.

Позивачкою при зверненні до суду в серпні 2011р. був сплачений судовий збір в розмірі 8,50 грн. та витрати на ІТЗ в розмірі 37 грн., тобто за ставками, які діяли до прийняття Закону України «Про судовий збір». Про стягнення цих витрат з відповідача вона заявила в судових дебатах, а до цієї стадії процесу таких вимог не пред*являла. З урахуванням тієї обставини, що позов визнається необґрунтованим, підстави для стягнення на її користь понесених витрат відсутні, також як і підстави для достягнення на користь держбюджету судового збору в новому розмірі, оскільки розгляд справи закінчено під час дії нового закону.

Керуючись ст. 15, 60, 196, 213, 214, 215, 218 ЦПК України, ст.ст. 391, 396 ЦК України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про знос самовільно зведених будівель, а саме: будинку літ. А-2 з усіма господарськими будівлями, які розташовані на земельній ділянці № 71 по вул.. Гагаріна в Приморському районі м. Маріуполя - відмовити.

На рішення може бути подано апеляцію до апеляційного суду Донецької області в м. Маріуполі протягом 10 днів з дня його проголошення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом 10 днів з дня отримання копії цього рішення.

Суддя:                                                                                          Лузан В. В.