Апеляційний суд Рівненської області

______________________________________________________________

У Х В А Л А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 червня 2012 року м. Рівне

Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ та справ про адміністративні правопорушення Апеляційного суду Рівненської області у складі

головуючого судді Коробова О.К.,

суддів Шпинти М.Д., Квятковського А.С.,

з участю прокурора Вадзіцького О.Б.,

засудженого ОСОБА_1,

захисників ОСОБА_2,

ОСОБА_3,

при перекладачі ОСОБА_4,

розглянула у відкритому судовому засіданні кримінальну справу за апеляціями прокурора Карпюк І.М. та засудженого ОСОБА_1 на вирок Рівненського міського суду від 13 лютого 2012 року.

Цим вироком, без посилань на документи, які посвідчують особу (із зазначенням даних про особу з його слів), засуджений

ОСОБА_1, який, як зазначено у вироку, народився ІНФОРМАЦІЯ_1 в місті Новосибірську Російської Федерації, не судимий судами України, котрий стверджує, що є громадянином Росії,

- за ч. 3 ст. 185 КК України до позбавлення волі на строк у три роки;

- за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України до позбавлення волі на строк у дев'ять років;

- за ч. 1 ст. 263 КК України до позбавлення волі на строк у два роки.

За сукупністю злочинів, з посиланням на ст. 70 КК України, остаточне покарання за цим вироком призначене шляхом поглинення менш суворих покарань більш суворим у виді позбавлення волі на строк у дев'ять років.

Вироком вирішене питання про долю речових доказів по справі.

Із засудженого стягнуто

- на користь ОСОБА_7 -триста тисяч гривень;

- на користь держави „в лице управления здравоохранения исполнительного комитета Ривненского городского совета" -1836 гривень;

- на користь кооперативного підприємства „Гощанське виробничо-заготівельно-торгове підприємство" -3505 гривень;

- на користь Гощанського районного споживчого товариства -4953 гривні.

ОСОБА_1 визнаний винним:

- у виготовленні, носінні та зберіганні до 25 грудня 2008 року в селі Бочаниця Гощанського району Рівненської області обрізу мисливської рушниці;

- у вчиненні 23 грудня 2008 року крадіжки товарів на суму 8459 гривень з магазину в селі Бочаниця Гощанського району Рівненської області, вчиненої з проникненням в цей магазин;

- у нанесенні тяжкого тілесного ушкодження потерпілому ОСОБА_7 23 грудня 2008 року о 16 годині 20 хвилин в під'їзді № 2 будинку АДРЕСА_1 шляхом пострілу в голову цьому потерпілому із обрізу мисливської рушниці, як зазначено у вироку, з умислом на позбавлення життя.

В апеляції прокурора Карпюк І. (т. 4 а.с. 160-161) викладене прохання вирок скасувати і винести вирок апеляційного суду, яким визнати ОСОБА_1 винним

за ч. 3 ст. 185; ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115; ч. 1 ст. 263 КК України і призначити йому покарання:

- за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України у виді позбавлення волі на строк у десять років;

- за ч. 1 ст. 263 КК України у виді позбавлення волі на строк у два роки.

- за ч. 3 ст. 185 КК України у виді позбавлення волі на строк у три роки.

З посиланням на ч.1 ст. 70 КК України прокурор просить остаточне покарання ОСОБА_1 призначити вироком апеляційного суду у виді позбавлення волі на строк у десять років „з відбуванням у кримінально - виконавчій установі".

На обґрунтування апеляції прокурор стверджує, що призначене покарання не відповідає тяжкості вчинених злочинів і особі засудженого.

Щодо неврахування тяжкості вчинених двох злочинів (крадіжки та виготовлення, носіння та зберігання обрізу мисливської рушниці) свою думку прокурор в апеляції не роз'яснила і просить за ч. 3 ст. 185 та за ч. 1 ст. 263 КК України призначити такі ж покарання, як і призначив суд першої інстанції.

Стверджуючи про неврахування при призначенні покарання особи засудженого прокурор Карпюк І. не зазначила, які ж саме дані про особу при призначенні покарання не урахував суд першої інстанції і має урахувати апеляційний суд.

Зазначаючи в апеляції про врахування судом таких обставин, які пом'якшують покарання (визнання вини, позитивна характеристика особи, стан здоров'я), прокурор не спростовує наявність таких обставин, що пом'якшують покарання, однак просить призначити максимально можливе покарання за санкцією ч.1 ст. 115 та з урахуванням положень ч. 3 ст. 68 КК України.

Для обґрунтування прохання про призначення більш суворого покарання за ч. 2 ст. 15 ч.1 ст. 115 КК України прокурор посилається на такі обставини, які просить врахувати для обтяження покарання:

- ненадання медичної допомоги потерпілому;

- залишення місця злочину;

- невідшкодування шкоди потерпілому під час досудового слідства;

- незайняття суспільно-корисною працею.

- настання тяжких наслідків від злочину для потерпілого.

Щодо прохання скасувати вирок в частині засудження за ч. 3 ст. 185; ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115; ч. 1 ст. 263 КК України і потім повторно засудити винного за цими ж статтями КК України (та їх частинами) прокурор в апеляції ніяких пояснень не виклала.

Засуджений в своїй апеляції (т. 4 а.с. 150-159) просить вирок скасувати, а кримінальну справу повернути на додаткове розслідування. На обґрунтування свого прохання засуджений наводить такі доводи:

1. По справі не виконана вказівка апеляційного суду, який повернув справу на додаткове розслідування, -додаткове розслідування не було проведене і не були усунуті допущені слідчим порушення.

2. Прокурорами проігноровані всі скарги на порушення законодавства слідчим, які він подавав. (У доповненні до апеляції, яке подане адміністрації СІЗО 14 травня 2012 року, засуджений посилається на рішення Європейського Суду з прав людини по справі „Лопатін і Медведкін проти України", в якому зазначається що перевірка скарги про погане ставлення до ув'язненого не може обмежуватись взяттям пояснень у осіб, на яких особа скаржиться).

3. Безпідставно відхилене його клопотання про проведення повторної психолого-психіатричної експертизи.

4. В судовому засіданні йому не було надано перекладача, хоч він є громадянином Російської Федерації і не володіє українською мовою. Свідки давали показання українською мовою, і він їх не розумів.

5. Жоден із свідків не надав даних, які б свідчили про його умисел на вчинення умисного вбивства.

6. У вироку відсутнє наведення фактів на підтвердження його вини у вчиненні умисного вбивства.

7. Судом неправильно витлумачений зміст висновку експерта ОСОБА_15 та його показання про дуже великий розліт дробу при пострілі з обрізу, що свідчить про можливість ураження об'єкту, на який не був спеціально направлений постріл.

8. Є неправдивою фраза, яка добавлена суддею до висновку експерта: „Пуля полетела туда, куда было направлено оружие".

9. Абсурдним є речення із вироку „Убедившись в окончании своего преступного умысла", адже в матеріалах справи відсутні дані, що він переконувався у здійсненні умислу на вбивство. Така фраза могла бути застосована у випадку, коли б потерпілий був дійсно мертвий.

10. Суд безпідставно визнав обставиною, яка обтяжує покарання за замах на вбивство, стан алкогольного сп'яніння, що підтверджене лише показаннями зацікавлених свідків.

11. Суд не дотримався правила КПК України, за яким всі сумніви тлумачаться на користь підсудного.

12. Односторонність судового слідства полягає також в тому, що суд безпідставно відхилив версію про його пограбування.

13. При призначенні покарання суд не врахував стан його здоров'я, а саме наявність ВІЛ інфекції, хронічного гепатиту „С", залишкових явищ після перенесеного тубуркульозу, вегето-судинної дистонії з вираженим астено-невротичним синдромом.

Прокурор Вадзіцький О.Б. в судовому засіданні апеляційного суду підтримав апеляцію прокурора Карпюк І. частково: просив вирок скасувати, а кримінальну справу повернути на новий судовий розгляд. При цьому пояснив, що документів, які посвідчують особу засудженого та його громадянство надати не може. При новому судовому розгляді суд першої інстанції повинен встановити особу підсудного, провести нове судове слідство і призначити більш суворе покарання за замах на вбивство.

Засуджений ОСОБА_1 в засіданні апеляційного суду просив вирок скасувати, а справу повернути на додаткове розслідування. При цьому він наголошував на незабезпечення його послугами перекладача, нерозгляд слідчим його клопотань. Засуджений пояснив, що його паспорт громадянина Російської Федерації після арешту був у слідчого. Коли він заявив клопотання про організацію зустрічі з консулом Російської Федерації, слідчий в задоволенні клопотання відмовив усно, а паспорт громадянина РФ порвав і викинув.

Захисники ОСОБА_2 і ОСОБА_3 підтримали прохання засудженого про скасування вироку і повернення справи на додаткове розслідування.

Заслухавши суддю-доповідача, прохання сторін, перевіривши матеріали справи, колегія суддів вважає, що апеляція засудженого підлягає задоволенню, а апеляція прокурора -частковому задоволенню.

Відповідно до ч. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має поряд з іншими правами право одержувати безоплатну допомогу перекладача, якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею. Як зазначено в ч. 2 ст. 370 КПК України вирок у всякому разі належить скасувати, якщо порушене право обвинуваченого користуватись допомогою перекладача. У судовому засіданні Рівненського міського суду потерпілий ОСОБА_7 свідки ОСОБА_8 ОСОБА_9, ОСОБА_10, ОСОБА_11 дійсно давали показання українською мовою. Попри те, що суд визнав доведеним факт неволодіння підсудним українською мовою, він не забезпечив можливість користуватись йому послугами перекладача при допитах потерпілого та свідків. Отже, відповідно до закону апеляційний суд зобов'язаний скасувати вирок, який був ухвалений за таким істотним порушенням кримінально процесуального законодавства.

Під час розгляду справи не було з'ясовано чи вручена підсудному копія обвинувального висновку у перекладі на російську мову (т.3 л.д. 163).

Крім того по справі не встановлена особа засудженого та його громадянство. Твердження засудженого про те, що його паспорт умисно знищений слідчим, щоб перешкодити його зустрічі з консулом РФ, матеріалами справи не спростовується.

Відповідно до ч.2 ст. 140 КПК України слідчий перед пред'явленням обвинувачення зобов'язаний упевнитись в особі обвинуваченого. В матеріалах справи відсутні дані про виконання слідчим цього обов'язку.

За ст. 286 КПК України на початку судового розгляду суд встановлює особу підсудного, з'ясовуючи його прізвище, ім'я, по-батькові, місце, рік, місяць і день народження, інші дані, що стосуються особи. Ця вимога судом теж не була виконана. Жодних фактичних даних для встановлення особи обвинуваченого (підсудного) ні слідчий, ні прокурор, ні суд не встановили.

Стверджуючи в обвинувальному висновку та у вироку, що ОСОБА_1 (чи особа, яка так себе називає), є громадянином Російської Федерації, ні слідчий, ні суд не виконали вимог ч. 2 ст. 161 КПК України про направлення постанови про арешт в Міністерство закордонних справ України у випадку, коли обвинувачений є іноземним громадянином.

Не містять матеріали справи доказів для спростування доводів апеляції засудженого про невиконання органом досудового слідства указівок ухвали апеляційного суду від 22 грудня 2009 року.

Протокол від 19 лютого 2010 року про пред'явлення обвинувачення на російській мові, роз'яснення його суті і вручення копії постанови про пред'явлення обвинувачення ОСОБА_1 обвинуваченим не підписаний і при цьому не зафіксований факт його відмови підписати протокол.

Передбачений ст. 218 КПК України протокол про оголошення обвинуваченому про закінчення досудового слідства та пред'явлення йому матеріалів справи теж не підписаний обвинуваченим і при цьому не зафіксований факт його відмови підписати цей протокол.

За таких обставин кримінальна справа не могла бути призначена до судового розгляду. Тому у відповідності до ч.1 ст. 374 КПК України після скасування вироку кримінальна справа підлягає поверненню на додаткове розслідування.

По справі допущені і численні інші порушення кримінально-процесуального законодавства і порушення матеріального права.

У відповідності до ст. 334 КПК України у формулюванні обвинувачення, яке визнане доведеним, суд повинен зазначити форму вини (прямий чи непрямий умисел, необережність) та мотив злочину. Суд цієї вимоги не виконав: мотив замаху на умисне вбивство не зазначив, не вказав чи мав місце прямий чи непрямий умисел на позбавлення життя потерпілого. Суд не зважив на те, що відповідно до роз'яснень, які викладені в п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 7 лютого 2003 року № 2 „Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи" треба мати на увазі, що замах на злочин може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. Це вимагає від суду у випадку кваліфікації дій як замаху на умисне вбивство вказати про наявність саме прямого умислу на умисне вбивство, зазначити про конкретні причини, з яких злочин не був доведений до кінця. У формулюванні обвинувачення має бути сформульований висновок чи був вчинений замах закінченим, чи незакінченим, для того щоб дії можна було кваліфікувати за ч. 2 чи ч. 3 ст. 15 КК України.

Кваліфікуючи дії засудженого за ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 115 КК України суд не перейнявся необхідністю відвідного мотивування цієї кваліфікації. Адже для кваліфікації дій засудженого, як закінченого замаху на вчинення умисного вбивства, у формулюванні обвинувачення, яке визнане доведеним, необхідно сформулювати висновок про те, що підсудний вчинив саме закінчений замах на вчинення умисного вбивства, вчиняючи конкретні дії із прямим умислом на позбавлення життя потерпілого. Та у вироку, що оскаржується, суд у формулюванні обвинувачення, яке визнане доведеним, не виклав свого висновку про вчинення ОСОБА_1 закінченого замаху на умисне вбивство і не зазначив про наявність у винного прямого умислу на позбавлення життя потерпілого (т. 4 а.с.132). Не навів суд у формулюванні обвинувачення у закінченому замаху на умисне убивство незалежних від волі ОСОБА_1 причин, з яких той не довів злочин до кінця. Тому у формулюванні обвинувачення у вироку нема слів про закінчений замах на умисне вбивство з прямим умислом, а зазначено про завдання потерпілому ОСОБА_7 тяжких тілесних ушкоджень.

Суд не міг вийти за межі пред'явленого обвинувачення (ч.1 ст. 275 КПК України), а слідчий не пред'явив юридично грамотного обвинувачення, яке б відповідало диспозиції певної статті Особливої частини КК України та ст. 15 цього ж Кодексу.

За роз'ясненням, яке міститься в п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду N 5 від 29 червня 1990 року „Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і постановлення вироку" (Із змінами, внесеними згідно з постановами Пленуму Верховного Суду України N 3 від 04.06.93 ; N 12 від 03.12.97, від 30 травня 2008 року N 6 "Про практику застосування кримінально-процесуального законодавства при попередньому розгляді кримінальних справ у судах першої інстанції") мотивування у вироку висновків щодо кваліфікації злочину полягає у зіставленні ознак установленого судом злочинного діяння і ознак злочину, передбаченого тією чи іншою статтею кримінального закону, його частиною або пунктом, і формулюванні висновку про їх відповідність.

У даному випадку при зіставленні ознак встановленого судом злочинного діяння, яке визначається в вироку як „… здійснив постріл…чим завдав йому тяжкі тілесні ушкодження" з диспозицією ч.1 ст. 115 КК України (умисне вбивство) і змістом ч.1 ст. 15 КК України (закінчений замах на злочин) при відсутності зазначення про прямий умисел і про причини, з яких винний не довів злочин до кінця, неможливо обґрунтувати правильність кваліфікації.

Тому при додатковому розслідуванні слід конкретизувати обвинувачення, привести його у відповідність до вимог ст. 132 КК України і замість побутового непрофесійного описання подій сформулювати обвинувачення, зазначивши:

злочин, у вчиненні якого обвинувачується особа (умисне вбивство, замах на нього, чи інше); місце; час; дії по виконанню об'єктивної сторони злочину; кваліфікуючі обставини; стадію вчинення злочину (закінчений чи незакінчений замах, причини, з яких умисел не був доведений до кінця); форму вини, із зазначенням наявності прямого чи непрямого умислу; мотив вчинення злочину. Формулювання обвинувачення має відповідати диспозиції певної статті Особливої частини КК України, а при незакінченому злочині, -ще й положенням ст. 15 КК України.

Указане стосується також і обвинувачень ОСОБА_1 у двох інших злочинах.

Так, за обвинувальним висновком ОСОБА_1 (т. 3 а.с. 138) обвинувачується у вчиненні крадіжки товарно-матеріальних цінностей Гощанського ВЗТП (без розшифровки цієї абревіатури). Суд, виходячи за межі пред'явленого обвинувачення, засудив ОСОБА_1 не лише за крадіжку товаро-матеріальних цінностей Гощанського виробничо-заготівельного торгового підприємства, а ще й за крадіжку майна Гощанського районного споживчого товариства, без зазначення вартості викраденого, але із зазначенням про заподіяння шкоди в сумі 4953 грн. 70 коп.

Тому при додатковому розслідуванні необхідно з'ясувати чиє чуже майно в дійсності викрав ОСОБА_1, з'ясувати вартість викраденого і зазначити про це в формулюванні обвинувачення у постанові про притягнення як обвинуваченого та в резолютивній частині обвинувального висновку. Слідчому та прокурору слід врахувати, що вартість викраденого та розмір заподіяної шкоди не є тотожними поняттями, отже слід встановлювати і вартість викраденого, і розмір заподіяної шкоди, і розмір збитків від розкрадання, які визначаються за постановою КМ України № 116 від 22 січня 1996 року.

Суперечності допустив суд між своїм формулюванням обвинувачення за ч. 1 ст. 263 КК України, яке визнав доведеним, обвинуваченням, котре пред'являлось за цією статтею КК України органом досудового слідства, та диспозицією ч. 1 ст. 263 КК України. У ч.1 ст. 263 КК України йдеться про носіння, зберігання, придбання, виготовлення, ремонт, передачу чи збут вогнепальної зброї, бойових припасів вибухових речовин або вибухових пристроїв. Якщо у формулюванні, обвинувачення сформульованому слідчим ще зазначалось про виготовлення, носіння та зберігання вогнепальної зброї, то у в формулюванні суду висновку про те, що ОСОБА_1 виготовляв, носив та зберігав саме вогнепальну зброю нема. Таким формулюванням суд позбавив себе можливості співставляючи своє формулювання із диспозицією статті стверджувати про правильність кваліфікації дій за ч.1 ст. 263 КК України. Не зазначив суд і час вчинення злочину -коли саме ОСОБА_1 виготовив обріз, і почав його незаконно зберігати. Адже вказаний судом час придбання мисливської рушниці (в середині листопада 2008 року), не є часом вчинення злочину, бо дії по придбанню гладкоствольної мисливської рушниці не охоплюються складом злочину, передбаченим ч. 1 ст. 263 КК України. Дії по придбанню гладкоствольної мисливської рушниці слідчий помилково включив у формулювання обвинувачення за ч.1 ст. 263 КК України.

З погляду на зазначене при додатковому розслідуванні має бути конкретизоване і обвинувачення за ч.1 ст. 263 КК України.

З порушеннями закону, без належного обґрунтування вирішив суд цивільні позови в кримінальній справі.

Стягуючи із засудженого кошти на користь потерпілого суд послався на позов ОСОБА_7 А між тим потерпілий не визнавався цивільним позивачем і не пред'являв позову по справі. В обвинувальному висновку (т.3 а.с. 145) є посилання на позовну заяву ОСОБА_12, яка зазначена в цій заяві як позивач, хоч цивільним позивачем по справі вона не може бути. Слідчий і прокурор, який затверджував обвинувальний висновок, знехтували своїми обов'язками і не вжили заходів до долучення до справи належної позовної заяви потерпілого і визнання його цивільним позивачем по справі.

Прохання викладені в позовній заяві Гощанського райСТ (т.2 а.с. 121), не випливають із формулювання обвинувачення за обвинувальним висновком (т. 3 а.с.138). В судове засідання представник цивільного позивача - Гощанського райСТ не з'явився (т.4 а.с. 110) доказів на обґрунтування свого позову та доведення, що позовні вимоги випливають із пред'явленого обвинувачення не надавав. При тому, що в судових дебатах по справі не приймали участь потерпілий, його представник, представники цивільних позивачів, прокурор жодних міркувань та доводів щодо цивільних позовів у дебатах не виклав, обмежившись чотирма словами: „Гражданские иски удовлетворить полностью".

Стягуючи із засудженого кошти в розмірі вартості лікування потерпілого в сумі 1836 гривень суд вжив абсолютно незрозуміле формулювання: „ в пользу государства в лице управления здравохранения исполнительного комитета Ривненского городского совета". Рівненська міська рада не є державним органом, а є органом місцевого самоврядування. Управління виконкому органу місцевого самоврядування не може уособлювати державу Держава не може виступати в „особі" органу місцевого самоврядування. Суд на це не зважив.

Як зазначено у протоколі судового засідання (т. 4 а.с. 110 зворот) прокурор Карпюк І. оголосила на початку судового засідання позов прокурора міста Рівного в інтересах держави „в особі управління охорони здоров'я виконкому Рівненської міської ради" (т. 2 а.с. 266-267). Із вказаної позовної заяви вбачається, що вона подана до суду заступником прокурора міста Рівного Мороз Л.С. Позовна заява заступника прокурора малозрозуміла, містить істотні суперечності, які суд не з'ясовував. Із позовної заяви незрозуміло хто є цивільним позивачем по справі. Заступник прокурора зазначає, що позов поданий „в інтересах держави", однак не просить стягнути кошти чи вчинити певні дії на користь держави. Позивачем прокурор визначає управляння охорони здоров'я виконкому Рівненської міської ради. В суді указане управління не визнавалось цивільним позивачем. У позовній заяві заступника прокурора викладене прохання до суду стягнути з ОСОБА_1 на користь Рівненської центральної міської лікарні 1836 грн. 26 коп. та судові витрати по справі. Суд це прохання не розглядав, а прийняв незрозуміле для виконання рішення про стягнення коштів на користь держави „в лице управления здравохранения исполнительного комитета Ривненского городского совета".

У додатку до обвинувального висновку про цивільний позов (т. 3 а.с.145) зазначено про заявлений головним лікарем центральної міської лікарні міста Рівного позов на суму 1836 грн. 24 коп. Позовна заява, начебто, вказує слідчий, має бути на аркуші справ 172 в т. 1. Однак в дійсності слідчим внесено в довідку до обвинувального висновку завідомо неправдиві дані. Ні на а.с. 172 в т. 1, ні в іншому місці позовної заяви головного лікаря, про яку йдеться в довідці слідчого, немає.

Суд знехтував роз'ясненнями Постанова Пленуму Верховного Суду України від 7 липня 1997 року N 11 "Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат". Згідно з "Порядком обчислення розміру фактичних витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння та зарахування стягнених з винних осіб коштів до відповідного бюджету і їх використання", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України N 545 від 16 липня 1993 року витрачені на стаціонарне лікування кошти підлягають відшкодуванню у повному обсязі і зараховуються до відповідного бюджету залежно від джерел фінансування закладу охорони здоров'я або на рахунок юридичної особи, якій належить останній. При розгляді цивільного позову суд мав керуватись постановою КМ України № 545 від 1993 року.

При додатковому розслідуванні слід достеменно, з дослідженням належних доказів, встановити особу та громадянство обвинуваченого, надіслати копію постанови про його арешт (взяття під варту) до Міністерства закордонних справ України. Слід перевірити твердження обвинуваченого про знищення його паспорта слідчим.

Органу досудового слідства слід забезпечити надання послуг перекладача обвинуваченому, в законний спосіб вирішити всі його клопотання і дати аргументовані відповіді, усунути вказані в ухвалі апеляційного суду порушення кримінально-процесуального законодавства. Прокурор зобов'язаний забезпечити ефективне розслідування скарг обвинуваченого на дії слідчого і прийняти законне процесуальне рішення.

Вирішуючи питання про запобіжний захід при повернення справи на додаткове розслідування колегія суддів виходить з того, що суворість можливого покарання є значущим елементом при оцінці ризику можливого переховування від правосуддя і вчинення нових злочинів. Крім цього, суд враховує конкретні особливості становища обвинуваченого: він перебуває на території України без наявності особистих документів, які підтверджують його особу та громадянство, не має можливості внести заставу. За таких обставин суд вважає, що застосування як запобіжного заходу підписки про невиїзд не зможе забезпечити належної процесуальної поведінки обвинуваченого і перешкодити можливому ухиленню від досудового слідства та суду.

Строк його подальшого перебування під вартою визначається положеннями ч. 9 ст. 157 КПК України і не може перевищувати двох місяців з моменту надходження справи прокурору.

На підставі наведеного, керуючись ст.ст. 365, 366 КПК України, колегія суддів

у х в а л и л а :

Апеляцію засудженого задовольнити повністю, а апеляцію прокурора задовольнити частково.

Вирок Рівненського міського суду від 13 лютого 2012 року щодо ОСОБА_1 скасувати, а кримінальну справу повернути прокурору міста Рівного на додаткове розслідування.

Запобіжний захід щодо ОСОБА_1 залишити попередній -взяття під варту.

Судді (підписи)

Згідно. Суддя-доповідач О.К. Коробов