Справа № 22-ц/2690/3782/12
Головуючий у I інстанції: Савицький О.А.
Доповідач у II інстанції: Рейнарт І.М.
Р І Ш Е Н Н Я
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
10 травня 2012 року колегія суддів судової палати в цивільних справах Апеляційного суду м. Києва у складі:
головуючого - судді Рейнарт І.М.
суддів Заришняк Г.М., Білич І.М.
при секретарі Кононенко В.А.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за апеляційною скаргою першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва Вдовиченка О. в інтересах ОСОБА_3 на рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 листопада 2011р. по цивільній справі за позовом першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6
про визнання права власності на квартиру в порядку спадкування, виселення, вселення, відшкодування матеріальної і моральної шкоди,
встановила:
перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про визнання за ОСОБА_3 права власності на квартиру АДРЕСА_1, виселення з квартири ОСОБА_4, вселення ОСОБА_3, стягнення з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 матеріальної шкоди у сумі 35261,10грн. та 100000грн. моральної шкоди.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначав, що спірна квартира на підставі договору купівлі-продажу від 25 квітня 2003р. належала ОСОБА_7 11 грудня 2007р. ОСОБА_7 здав квартиру в оренду, а 12 грудня 2008р. дізнався, що вона вибула з його володіння поза його волі, тому звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 про визнання недійсним договору купівлі-продажу. ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, тому у справу у якості його правонаступника вступила його дружина ОСОБА_3 Рішенням суду від 17 вересня 2010р. договір купівлі-продажу спірної квартири, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_4 19 серпня 2008р. визнаний недійсним. Однак, ОСОБА_4 квартиру не звільнила, ОСОБА_3 у квартиру не впускає, тому прокурор в інтересах ОСОБА_3 на підставі ст.ст. 316, 317, 319, 321, 387, 392 ЦК України просить визнати за нею право власності на квартиру, вселити у квартиру та виселити ОСОБА_4, яка без правових підстав займає спірну квартиру.
Також прокурор зазначає, що діями ОСОБА_4 ОСОБА_3 заподіяна значна моральна шкода, яка підлягає відшкодуванню на підставі ст. 1167 ЦК України і яку він оцінює у 100000грн.
Крім того, прокурор вважає, що ОСОБА_4 повинна відшкодувати ОСОБА_3 матеріальну шкоду, так як вона користується речами останньої, які знаходяться у спірній квартирі, і на день звернення до суду їй невідомо, що сталося з цими речами.
У подальшому прокурор збільшив позовні вимоги та просив примусово виселити з квартири ОСОБА_4, ОСОБА_5 та ОСОБА_6, посилаючись на те, що вони у квартирі проживають без правових підстав, та примусово вселити у квартиру ОСОБА_3
Рішенням суду від 28 листопада 2011р. позов задоволено частково. Виселено з квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_4,
- 2 -
ОСОБА_6, ОСОБА_5, вселено у квартиру ОСОБА_3. Стягнуто з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_3 на відшкодування моральної шкоди 5000грн. Проведено розподіл судових витрат.
Перший заступник прокурора Шевченківського району м. Києва подав апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати в частині відмови у задоволенні позовних вимог та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити у повному обсязі, визнавши за ОСОБА_3 право власності на спірну квартиру, примусово виселити відповідачів з квартири та примусово вселити ОСОБА_3 у квартиру, стягнути на користь ОСОБА_3 завдану матеріальну та моральну шкоду.
В апеляційній скарзі зазначає, що судом були порушені норми матеріального права та безпідставно на підставі ст. 392 ЦК України за ОСОБА_3 не визнано право власності на спірну квартиру, не прийнято рішення про примусове виселення відповідачів зі спірної квартири та про примусове вселення ОСОБА_3 у квартиру.
Також апелянт вважає, що суд безпідставно не прийняв до уваги докази, які були надані позивачем у підтвердження заподіяння ОСОБА_3 матеріальної шкоди, а також не враховано, що ОСОБА_4 неправомірно більше трьох років проживає у квартирі, яка належить позивачці, неправомірно користується її майном, не сплачує комунальні послуги та за користування телефоном.
Крім того, апелянт вважає, що стягнута судом моральна шкода є заниженою, не відповідає засадам розумності та справедливості, так як судом не враховано, що ОСОБА_3 завдана значна моральна шкода, вона не може проживати у квартирі тривалий час, у неї погіршився стан здоров'я та вона перебуває у постійному стресовому стані.
Рішення суду в частині вселення ОСОБА_3 у спірну квартиру та виселення ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 не оскаржується.
Колегія суддів, заслухавши суддю доповідача, пояснення учасників судового розгляду, вивчивши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона підлягає частковому задоволенню з таких підстав.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка, як спадкоємець ОСОБА_7, не позбавлена можливості оформити своє право власності на спірну квартиру у порядку спадкування, має право на вселення у квартиру, так як в ній зареєстрована, а відповідачі проживають у квартирі без правових підстав, тому підлягають виселенню. Також суд виходив з того, що позивачкою не надано доказів у підтвердження заподіяння їй матеріальної шкоди, а відповідно до наданих суду доказів вимоги про відшкодування моральної шкоди підлягають частковому задоволенню.
Однак, повністю погодитися з висновками суду не можна.
Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належить та зареєстрована за ОСОБА_7 на підставі договору купівлі-продажу від 25 квітня 2003р. (с.с.114).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_7 помер, залишивши заповіт на користь ОСОБА_3, позивачки по справі (с.с.29-30).
ОСОБА_3 у визначений законом строк прийняла спадщину, звернувшись до нотаріуса Дванадцятої київської державної нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, однак на момент розгляду справи судом свідоцтво про право на спадщину за заповітом не видане (с.с.127).
Звертаючись до суду з позовом про визнання права власності на спірну квартиру за ОСОБА_3, позивач посилався на ст.ст. 316, 317, 319, 321, 387, 392 ЦК України, які регулюють загальні положення про право власності, а також передбачають право власника на витребування майна із чужого незаконного володіння та визнання права власності власником майна, якщо таке право оспорюється.
Однак суд, у порушення вимог ст. 11 ЦПК України, вийшов за межі заявлених позовних вимог, розглядав справу на підставі норм матеріального права, які регулюють спадкові правовідносини, і прийшов до висновку, що позивачка не позбавлена можливості отримати право власності на спірну квартиру у порядку спадкування. При цьому, судом не були розглянуті заявлені позовні вимоги про визнання права власності на спірну квартиру на підставі ст. 392 ЦК України.
- 3 -
Оскільки рішення суду в цій частині постановлено з порушенням норм процесуального права, які призвели до неправильного вирішення справи, колегія суддів вважає необхідним в цій частині рішення суду скасувати та постановити нове.
Позивачкою суду не було надано документів у підтвердження того, що вона є власником спірної квартири, не заявлені вимоги про визнання за нею право власності на частину квартиру, як спільне майно подружжя, не отримано таке свідоцтво і у нотаріуса.
Правові норми, на підставі яких заявлені дані позовні вимоги, передбачають захист порушеного права власності власника майна, а не особи, яка не визнана власником.
Відповідно до ст. 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документів, який засвідчує його право власності.
Так як позивачка на день розгляду справи судом не є власником спірної квартири, відсутні підстави для пред'явлення позову про визнання за нею права власності на підставі зазначеної норми.
Крім того, відповідачі, у тому числі і ОСОБА_4, не є власниками квартири, не мають права на розпорядження спірною квартирою, тому колегія суддів вважає, що вони не можуть оспорювати право власності та дану квартиру та виступати відповідачами по позовним вимогам про визнання за позивачкою права власності на квартиру.
Відповідно до ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.
Враховуючи викладене, колегія суддів не вбачає законних підстав для визнання за позивачкою права власності на спірну квартиру саме на підставі ст. 392 ЦК України, тому позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.
Рішенням Шевченківського районного суду м. Києва від 17 вересня 2010р. договір купівлі-продажу квартири АДРЕСА_1, укладений 19 серпня 2008р. між ОСОБА_7 та ОСОБА_4, визнаний недійсним з моменту укладення, та відмовлено ОСОБА_4 у визнанні її добросовісним набувачем вказаної квартири. Рішення суду набрало законної сили.
ОСОБА_3 зареєстрована у спірній квартирі, є спадкоємцем власника квартири ОСОБА_7, прийняла у визначений законом строк та спосіб спадщину, однак квартирою користуватися не може, так як відповідачі чинять їй в цьому перешкоди.
Відповідно до положень ст.ст. 150, 155 ЖК України суд прийняв рішення про виселення відповідачів з квартири та вселення у квартиру позивачки.
Рішення в цій частині не оскаржується.
Посилання апелянта на необхідність прийняття рішення суду про примусове виселення відповідачів з квартири та про примусове вселення позивачки у квартиру, колегія суддів вважає безпідставним, так як дані вимоги не ґрунтуються на нормах чинного законодавства.
Порядок звернення рішення суду до виконання визначено ст. 368 ЦПК України та Законом України "Про виконавче провадження", які передбачають примусове виконання рішення суду, якщо воно не буде добровільно виконане, тому відсутня необхідність у прийнятті окремого рішення про примусове вселення та примусове виселення.
Відповідно до ч. 1 ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивачкою не було надано суду доказів у підтвердження заподіяння їй відповідачкою ОСОБА_4 майнової шкоди у розумінні вищезазначеної норми, тому суд на законних підстав відмовив у задоволенні даних позовних вимог.
Перевіряючи законність судового рішення в частині стягнення з відповідачки ОСОБА_4 моральної шкоди на користь ОСОБА_3, колегією суддів встановлено, що судом частково задоволені дані позовні вимоги на підставі ст. 1167 ЦК України.
- 4 -
Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичні особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.
Заявляючи позовні вимоги про стягнення моральної шкоди, позивач їх обґрунтовував тим, що відповідачка ОСОБА_4 протягом двох років безпідставно проживає у спірній квартирі та чинить перешкоди позивачці у користуванні квартирою.
Однак, судом першої інстанції не було з'ясовано характер правовідносин, які виникли між сторонами, і не встановлено, чи допускають норми законодавства, які регулюють ці правовідносини, відшкодування моральної шкоди.
Під час судового розгляду судом встановлено, що правовідносини, які виникли між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 не регулюються ст.1167 ЦК України, тому у суду були відсутні законні підстави для стягнення моральної шкоди на підставі даної норми.
Відповідно до ч. 3 ст. 303 ЦПК України апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення суду.
Оскільки при вирішенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди, судом були допущені порушення норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає необхідним рішення суду в цій частині скасувати та постановити нове про відмову у задоволенні позовних вимог про стягнення моральної шкоди за безпідставністю таких вимог.
Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 309, 313-314, 316- 317 ЦПК України, колегія суддів
вирішила:
апеляційну скаргу першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва Вдовиченка О. в інтересах ОСОБА_3 задовольнити частково.
Рішення Шевченківського районного суду м. Києва від 28 листопада 2011р. в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання права власності на квартиру та задоволення позовних вимог про стягнення моральної шкоди скасувати. Постановити в цій частині нове рішення, яким у позові першого заступника прокурора Шевченківського району м. Києва в інтересах ОСОБА_3 до ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6 про визнання права власності на квартиру, відшкодування моральної шкоди відмовити.
В іншій частині рішення суду залишити без змін.
Рішення набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржене до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів.
Головуючий:
Судді